Я жив у старій халабуді, а й тепер, як бачите, живу не краще… А хочете новому парохові палату будувати, га, воля ваша. Але я до цього не буду належати. Ще може скажете мені для його їмості фортеп'яни справляти…“
Дивна натура людська! Хоча о. Нестор чув добре, що целібат звихнув ціле його життя, випхнув його зі звичайної людської колії, зробив відлюдком, приглушив його духові спосібности, та все таки він не любив, не поважав жонатих попів, не радо бував у них, а в новій плебанії, в домі о. Крайника, таки зовсім ніколи не був. Навіть у час візитації митрополита він не дав схилитися, щоб переступити поріг нової плебанії. Щось немов відпихало його від неї, немов якимось противним, чужим для нього духом віяло від того ґанку, обвитого густим диким виноградом, від тих широких та ясних вікон із білими гачкованими фіранками та з вазониками квітів на варцабах[1], від того квітника з пахучими бальзамінами, левкоями та цілими грядками резеди та високих мальв і георгіній. Відтам доносилися часто молоді, свіжі голоси дітей о. Крайника: сріблистий сміх панночок, здоровий, металічний регіт паничів студентів, гармонійні акорди фортеп'яна — бризки і хвилі того спокійного та багатого змінами, шумом родинного попівського життя, котре повинно б було випасти й йому на долю, та котре видібрала йому якась лиха, чи добра доля. Не можна сказати, щоб о. Нестор, старий, згорблений та близький могии, завидував свойому молодшому наслідникові
- ↑ Варцаб — підвіконник.
