Поволі їдучи горі селом, візок чим раз, то більше наповнюється платянками. Іцик поглядає на їх наскидані копиці й засукує руки, — знає, що швидко набереться в нього сотнар і буде можна везти до ліверанта[1] в Дрогобичі. Та ось вони серед села, біля широкої, мурованої корчми. Іцик звертає коняку на брудне, просторе подвір'я. Орендар Мошко — його знайомий. Тут він пообідає, розуміється за гроші, печених бараболь і молодої цибульки, і побалакає „зі своєю вірою“, — тут і коняку попасе, і онучки в коморі зложить на час, бо йому невигідно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидіти в тіснім ванькирі, заваленім трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесіди двох селян, що широко розсілися в корчмі на лавці, випили по півкватирці, люльки позапікали та, пихкаючи час від часу, перекидаються кількома словами. І Германові добре та любо побігати на дворі з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якій мураві. Сонце саме в полудні. Гаряче, аж душно. Комарі та оводня докучають Іцковому коневі, котрий дарма форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свіжу траву, що йому докинули орендарові хлопці. Дітям жаль коня, вони беруться обганяти його від оводів, а коли їм це наскучиться, поналамують зеленої широколистої вербини й обтичуть нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилиться з полудня. Іцик відпочив, покріпився, напоїв коня, шмати позносив до
- ↑ Ліверант — поставщик
