вашого боку гірка насмішка! Що ж маю робити? Чи йти жебрати? Чи жити на ласці яких свояків? Коли ж бо й свояків таких не маю! Чи вкінці…
Не докінчила. Були вже при цілі, в сінях дому, де жили.
— Ні, прошу пані, — сказав доктор, коли обоє звернулися до сходів, — нічого подібного я від вас не жадаю. Але є ще один вихід.
— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя. — Вийти заміж. Це так, як коли б ви вмираючому з голоду сказали: один тільки рятунок для тебе: що день регулярно на обід їсти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хліба.
— Ну, прошу пані, цим разом ваші аргументи дуже слабі. Аргументуєте, пані, порівнянням, яке хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все таки шкутильгало-би. Поперед усього маєте пані слабе поняття про моє лікарське знання, коли думаєте, що я міг би чоловікові, вмираючому з голоду, дати таку раду. Волова печеня могла б його ослаблений організм відразу вбити. Я пораджу йому бульйон, а заразом скажу взяти його до шпиталю.
— Отже то власне, отце то й єсть! — сказала Целя. Таким шпиталем для незамужніх і немаючих жінок мусить бути публічна служба, хоч би найпідрядніша і найменше відповідна їх бажанням і здібностям. І я опинилася в тім шпиталі, по просту для того, щоб не вмерти з голоду.
