умер, а жидівка продала би скриньку за тані гроші. Почув я тото та й утішився, мов не знати чим. Зараз за кілька день зібрався я, взяв усі гроші з собою, які мав, казав запрягти коні до воза та й їду сам до Самбора. А тут ніхто, навіть мої хлопці не знають, що я за гадку маю.
Приїхав я, допитався до тої жидівки… Так і так, повідаю, купив би скриньку, коли є у вас на продаж.
— Ох, — каже жидівка, — є, але порозбирана, порозкидувана на поду.
— Та я собі зложу, — говорю я, а сам аж тремчу, що не вдам; що то, як жию, не видав ще такого струменту.
— Ну, то ходіть зі мною!
Пішли ми, вилізли на під, а там усілякого буториння стільки, що Мати Божа! Зачала вона ритися в тім, повитягала якесь дерев'яне обніжжя, якесь пудло[1] залізне з зубатим валком, якесь колесо з корбою, якісь криві різаки, та й усе тото поклала на купу переді мною.
Я став над тим, як дурний перед плотом. Але що, гадаю собі, зле знов показатися таким дурним перед жидівкою, треба бодай чинитися, що чоловік щось розуміє…
— А шріби[2] де? — запитався я, зовсім навгад.
— Ох, десь заверглися![3] — сказала жидівка та й кинулася знов шукати. А я аж відідхнув. Значиться, шріби потрібні! По хвилі жидівка справді подала мені кілька шріб і ключ.
