холоднїйше, нїж у салї розправ, але проте стояла курява від давно неметеної долівки, було брудно й тїсно. Він пішов на вулицю, глибоко відітхнув розігрітим, але хоч трохи свіжійшим повітрєм і, не зупиняючи ся, йшов наперед, байдуже куди, щоб тільки вийти зпосеред тої купи людей, у котрій — він знав і чув се — всї звертали на нього очі, всї шептали про нього. Се ж нинї був його перший адвокатський виступ у сьому містї, куди він отсе тільки-що перенїс ся. Від нинїшньої оборони мало залежати його дальше поводженнє на новому ґрунтї, і він чув се, що нинїшнїй виступ удав ся йому дуже добре. Він був дуже задоволений, але, держачи ся старого правила „æquam servare mentem“, мав вид не то байдужно-спокійний, не то занятий чимось, і йшов, не озираючись, не спішачись і не звертаючи уваги нї на що постороннє.
Оклик, що залунав із другого краю вулицї, вивів його з тої рівноваги. Він озирнув ся й побачив, як півперек вулицї, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближав ся до нього середнього росту, підстаркуватий панок із коротко остриженим ріденьким волоссєм, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Др. Рафалович мав бистре око й добру память, але не міг пригадати собі, щоб денебудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадав ся сього.
— Що, не пізнають мене пан меценас?[1] —
- ↑ Звичка балакати в 3. особі множ., з додатками: прошу і т. д. це надмірна чемність (з-польська), яку прикладають у Галичинї, н. пр., учнї до вчителїв, селяни до пан-отцїв, низчі ранґою урядовцї до вищих, незнайомі молодчі до старших і т. д.
