— А може на вас, буває, шальга напала, нанашку? — запитав парубчак. Се було його звичайне питанє, коли чогось не розумів.
— От дурень! — засьміяв ся Панталаха. — Кождого по собі судить.
— Ну, то чогож так тїшите ся?
— А ти цїкавий знати?
— Цїкавий чи не цїкавий, але вже коли маєте мене з'їсти, то бодай хочу знати, за що тай через що?
— Чи бачиш його. Не досить поросятинї, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.
Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придурковаті очи і сидїв мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені тї остатнї слова.
Був се двацятилїтнїй парубчак, але судячи по його поставі, можна було дати йому ледво пятнацять лїт — така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелїґентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цїлком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се на пів ідіот, нездібний нї до якої працї, що вимагала якої будь напруженої та витревалої духової дїяльности, та натомісь похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасти або до вчинків цїлком бездумної та безпричинної жорстокости. Власне такий учинок завів його до тюрми на цїлих двацять лїт: полишений сам
