вмираючочу з голоду сказали: один тілько ратунок для тебе — щодень реґулярно на обід їсти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хлїба.
— Ну, прошу панї, сим разом ваші арґументи дуже слабі. Арґументуєте панї порівнанєм, яке хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все таки шкитильгало би. Поперед усього маєте панї слабе понятє про моє лїкарське знанє, коли думаєте, що я міг би чоловікови вмираючому з голоду дати таку раду. Волова печеня могла-б його ослаблений орґанїзм від разу вбити. Я пораджу йому булїон, а заразом кажу взяти його до шпиталю.
— Отже то власне, отсе то й єсть! — сказала Целя. — Таким шпиталем для незамужних і немаючих жінок мусить бути публична служба, хоч би найпідряднїйша і найменше відповідна їх бажаням і здібностям. І я опинила ся в тім шпиталї, по просту для того, щоб не вмерти з голоду.
— Ну, — відповів доктор з солодким усьміхом, — але крім шпиталю є ще й домашнє лїченє.
— Для тих, кого на се стане!
— А як би так напримір ви, панї, знайшли засоби на таке домашнє лїченє?
— Я? Деж менї їх знайти? Хиба виграю сто тисяч на льотерії.