— Дїду, а оберніть ся на другий бїк! Не хропіть так, піч завалить ся! — крикнула Лесиха штуркаючи дїда в бік.
— Бог заплать! Ручечкам роботящим і ножечкам приходящим і головам вислухащим, — зачав Заруба крізь сон свою звичайну молитву, але зараз-же обернув ся на другий бік і втих. По хвилї заснула й Лесиха.
Тихо стало в хатї. Місяць несьміло, блїдо проглядає крізь мутні шибки. Анна ще не лягала спати. Вона сперла голову о вікно а ліктї о варцаби і довго стояла тяжко задумавшись. Над чим вона думала? Бог знає. Може переходили поперед її очима її лїта молодї, невеселі, сирітські. Може пригадувала ся її серцю яка перша, щаслива, безталанна любов, бо в очах закрутили ся дві сльози, а з уст ледво чутно полила си сумна думка:
Тай лозовоє прутя;
Люблю тя, дївча, люблю, серденько,
Про людий не візьму тя.
Не так про людий, не так про людий,
Отець мати не велить…
Мене за тобов, мене за тобов
— Жінко, ти каланнице моя неприторонна! Що ти, вибрала ся миши ловити, чи що? Чому спати не йдеш? — обізвав ся Гнат.
