Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/49

Цю сторінку схвалено

її золотого синочка; вона наказувала йому, як скоро хто в школі чим небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона вже покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Ґотліб, не бувши ще в школі, мав до неї вже таку відразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на те, щоб мучити таких як він, „золотих синочків“.

За те Герман ударився в другий бік. Він пішов до ректора отців Василіян, котрі в Дрогобичі держали тоді одиноку головну школу, і просив його давати позір на Ґотліба, щоби вчився і привикав до порядку. Він розповів, що хлопець розпещений мамою і зіпсутий, і просив держати його остро, не щадити погроз, а навіть кари і не зважати на те, що може говорити і робити його жінка. Додав навіть, що колиб того було треба, він винайде для Ґотліба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з під шкідного впливу матері. Отець ректор немало здивувався такою бесідою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Ґотліб не тільки з роду був мало спосібний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отці-професори певно з ніким ще не мали тільки гризоти, що з ним. Що хвилі ученики, товариші Ґотліба, прибігали жалуватися на нього: сьому він роздер книжку, другому підбив око, третьому викинув вікном шапку в манастирський город. Коли хто в коритарях і в клясах робив найбільше крику і стуку, то певно Ґотліб. Коли хто підчас науки бурчав або стукотів під лавкою, то також він. Професори зразу не знали, що з ним діяти; вони день-у-день жалувалися ректорови, ректор писав до вітця, а отець відписав коротке слово: бийте. Від тоді посипалися на Ґотліба кари та буки, котрі хоч про око трохи ніби втишили, скрушили його круті норови, але довели його до скритости і завзятої злости і так до решти зіпсували його моральну істоту. Ледви в семи чи восьми літах Ґотліб скінчив чотироклясову нормальну школу, і прибитий