— Алеж бійтеся Бога, побратими, — чи ви подумали, що з того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить в місті і нас усіх повяжуть і засадять до Самбора, як розбійників! — сказав Андрусь.
Морозом переняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно й цікаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що він на те сккже.
— Може то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не можна показуватися між людей. Що хотячи згромадити їх до купи, треба їм показати не саму пімсту, бо пімстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!
— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відозвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьови з великого зворушення не стало духу в груди і він замовк на хвилю. Він чув, що його кров зачала розгріватися, що думки, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов якимсь чудом плили і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напів гнівні, напів згірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.
— Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здається, що тільки ми самі можемо собі помогти, а більше ніхто нас не поратує. Аджеж ані нашим Жидам, ані панам не йде о те, щоби робітникови ліпше жилося. Вони ще як би могли, то погіршили би його життя, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хотітися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякої роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для нього, голодного та голого, нема вибору! Ні, тільки ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо до віку от так пропадати. А мститися — вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякої пімсти нам ліпше не буде, хіба ми схотілиб зробити в цілім краю яку війну, або що! А так: покараєте сього або того кровопійцю,
