— А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? крикнула Мотря до Кайдашихи.
— Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, обізвалась Кайдашиха.
Не чорна хмара с синёго моря наступала, то виступала Мотря с Карпом зза своєі хати до тину. Не сива хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара безока Кайдашиха, а за нею вибігла с хати Мелашка з Лавроном, а за ними повибігали всі діти. Дві сімъі, як дві чорні хмари, наближались одна проти другоі сумно й грізно. Мотря стояла коло тину, висока та здорова, така заввишки, як Карпо, с широким лобом, з загостренним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці и в узькій запасці. Хозяйновита але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Узька запаска влипла кругом іі стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була похожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо в узькій сорочці с короткими та узькими рукавами в широких білих штанах с товстого полотна. Позад іх стояла купа карпових дітей в узьких штанцях, в сороченятах с короткими рукавами, в спідничках вище колін.
По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха в запасці, в рясній, білій, як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Баба була довга, гостра знизу, ширша вгору, з головою, як мірка, зовсім як циганська голка з здоровим вушком. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка, в білій сорочці, в червоній новій хустці з зеленими та синіми квітками, в зеленій цицовій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою стояв Лаврін в широких рясних синіх, з білими смугами штанах, в чоботах. Мелашка розцвіла й стала повніща на виду. Іі очі, іі тонкі брови блищали на сонці, а довге и вузьке лице горіло румянцем од висків до самого підбороддя. Лаврін стояв серед двора здоровий та плечистий, з білявою кучерявою головою, с тонким носом, з веселими круглими очима, з губами, румяними, як калина. Горяче сонце лляло світ на двір, на людей, обливало іх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, як горщок, надітий на високий кілок.
Мелашка сяла, як кущ калини, посажений серед двору. А соняшне марево заливало всіх, дріжало, переливалось між жіночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась поміж людьми, неначе якась основа с тонких золотих ниточок сну-
