лістичної стабілізації, де „молодий“ імперіялізм щасливо п'є на брудершафт із міцною і відданою йому соціял-демократією, що в жагучому захопленні співає своєму коханцеві надхненних пацифістських пісень…
У вагоні нам „щастить доля“: ми зустрічаємо двох земляків, чистокровних українців, що з них один охоче заходить із нами в розмову. Він давно вже працює в Ліоні на фабриці штучного шовку. Ось людина, що продалася міжнародньому панові не лише з ногами, а й з трюхлим мізком своїх кісток, що їх не встиг йому потрощити український робітник, коли цей жалюгідний льокай тікав од берегів „неньки“. Тепер він цілою своєю смердючою істотою, що складається з брудного ковнірця, кашне штучного шовку та з підлої брехні на адресу Радянської України й цілого Радянського Союзу, доводить нам стару істину, формульовану ще від латинців: „Ubi bene, ibi patria“[1]. Так льокаї буржуазії з рабською психоідеологією вульгаризують і запаскуджують слова клясової правди — „пролетарій не має відчизни“, підводячи, яко базу під цю істину, шмат гнилої ковбаси та ганчірку із штучного шовку, на якій найкраще їм було б повіситись, не чекаючи робітничого суду… Але годі про „землячків“.
Ми — в старовинному німецькому місті, такому старовинному, що, крім готики й барока та ще крім опери „Der treue Soldat [2], ніщо в ньому не нагадує нам про Україну. Це місто — Нюрнберґ, старовинне німецьке місто, з середньовічними баштами, готичними шпилями та бароканськими дахами, що їх, як сказано, вже не побачиш на Україні. Оглянувши місто, ми йдемо на „Мистецьку виставку“, що міститься в спеціяльній
