„буржуазія розкладається“. Не вірте нікому, хто скаже: „її роз'їдають соціяльні протиріччя, як іржа роз'їдає залізо, навіть швидше! Як червак точить доспіле яблуко“. Не вірте, бо вас засміють, і господар вижене вас із двору, як поганого, зрадливого собаку! Кажіть: вона здорова і рум'яна. Вона сповнена творчого напруження. Вона відроджує Німеччину. І заспівайте: „Deutschland Deutshland über alles“.
Отак міркуючи, я й не зчувся, як пройманув Вюртемберґ і потяг підійшов до Ляйпціґу. Таким чином, я перепустив єдину, можна сказати, нагоду поміркувати про Мартина Лютера, що чотириста років тому розліплював був свої проклямації на Вюртемберзькій церкві. А перепустивши цю нагоду, незручно було б повертатися до Лютера, тим більше, що вичерпливу згадку про нього уже подав у своїх „Нотатках мандрівника“ український письменник О. Досвітній.
Мені майже нічого не залишається після нього писати про Ляйпціґ. Єдине, що я можу зробити, це не погодитись із автором „Нотаток“, що назвав Ляйпціґ „легковажним джиґуном“. Де ця легковажність, коли, крім фашистських листівок, що ними обсипають людей на вулицях цього вченого й, безперечно, поважного міста, людині на кожному кроці загрожує ще й інша небезпека: бути зачепленим за ребро колосальним і зручним для цього носом вільної громадянки Ляйпціґу, як леґендарного Байду зачепив був свого часу цар турецький гаком.
Особливо гостро відчуваєте ви цю небезпеку увечері, в ресторані, де на маленькій естраді награють на гітарах та цитрах трагічно смішні баварці в коротеньких штанцях, і „весела мюнхеянка“, виконуючи ролю співачки й танцюристки, гепає перед вами чесними хліборобськими ногами, посміхаючись винувато й розпусно
