Нотатки мандрівника/Дрезденська Галерея

Нотатки мандрівника
Ол. Досвітній
Дрезденська Галерея
Книгоспілка, 1929
ДРЕЗДЕНСЬКА ГАЛЕРЕЯ.

В Дрездені ви неодмінно мусите навідатися до знаменитої галереї, де зібрано шедеври малярського мистецтва і взагалі розглянути Дрезден з боку його архітектури. Він вартий того; про нього говорить кожний покажчик туриста.

„Дрезден — це Німеччина“, — сказала одна німкеня, художниця. „Дрезден — це концентрація пишнот архітектурної старовини, що випадково опинилися в Німеччині“…

Що-до краси, то вона має певну рацію. Краса стародавньої готики тут перемішалася із світовим ренесансом, що витворив особливий німецький стиль. Дрезден поділено Ельбою на дві частини, що з'єднуються старовинними прекрасної роботи, важкими мостами, підпертими кам'яними гігантами-биками — в цій частині він казкове місто з повітряними палацами. Старовинні палаци чудової орнаментики, на тлі широкої тихої Ельби, ніби заплелися кучерявими поверхами. Мощений рівним камінням брук, немов вилисіла голова, на якій осіла оця везерунчаста корона — Дрезден…

О, це не нудний казармовий Берлін, не жахливо трагічний Гамбург і не легковажний джигун Ляйпціг. Стоїть ця оздоблена кам'яна корона кременем — і промовляє про те, як люди витворили цю красу з крови й поту робітни- ків, що цією красою не користалися… Тепер посіли тут ксьондзи, поміщики, герцоги, „правителі“ країни — пани.

О, хіба не треба пишатися, маючи таку красу, таку велич, як дрезденська галерея — цей палац великого роду князів, королів…

Тут залишились душі творців, що визирають з рямок стін, амбразур у великій кількості картин… Одна „Сикстинська мадонна“ чого варта! Біля неї завжди сидять приковані дамочки й знавці мистецтва…

Тіціян, Рубенс, Сіпані, Корінт Рені, Тома і т. д., і т. д. Митці пеналю своїми картинами дають навіть змертвілому потяг до життя, до людських красот.

Хочеться жити, забути всю нудоту, нещастя людства…

Забуваєш, що живеш за доби жорстокої класової боротьби, що людство створило два табори й по хижацькому визискує другу частину його.

Не хочеться навіть думати, що кожну мить вимирають мільйони з голоду, що мільйони корчаться в передсмертних соціяльних хворобах, породжених визиском.

Хочеться гукнути на ввесь світ — хай живе життя! Геть думки, турботи!

Тисячі картин світової краси… Краси „великого світу“, краси еротики, краси богохвалення…

Жодного малюнку проблеми розвою людства, побуту того часу, „нижчих шарів“… Великі майстрі віддавали свої таланти до ніг тих вельможних, що могли піднести їх на п'єдестал велетнів, од ласки яких залежав їх добробут… Знаменитий музей — це чудова установа класичної малярської краси, це архів класичної краси і згадка про те, для кого свого часу була творчість великих майстрів.

Це жорстокий осуд, од якого здрігнеться серце вченого, серце людини науки, знавця мистецтва

Чи не має рацію німецький товариш Ло, що сказав, розглядаючи одну центральну залю, обвішану чудовими витворами великих митців:

— Як до речи було-б отут упорядкувати Бар-кабаре „Націонал“, що ото у нас на Фридрихштрасе… Прикраса навкруги готова…

Довелося погодитися з ним…


Але що ви, хіба-ж можна так? Це-ж була своя епоха — тепер-же инший час?..

В такім разі заглянемо на „Велику виставку“ останніх витворів митців, учнів тих, що творили красу галерей, що відкрилася в Дрездені поруч світової галереї.

Фото-кубо-експресіонізм намагається в инших формах, тонах відбити той архів краси, що зібрано у світовому музеї світової краси. Жодної риски, жодного натяку, відбитку того, що твориться в суспільстві. Лише кілька картин Люкріца Краузе, Ебе та Рудольфа дають фото-етюди жовнірів, робітника на заводі, матір, дитину й робітника.

Останне — міщанська хатня ідилія, типи пань, ландшафти, тіло… Мистецтво цих творців, узаконених державою, далеке від життя… Бо дійсне мистецтво не може побачити світа й воно під доглядом влади зберігається в кватирях його творців — Гросса, Шліхтера й сотки нших, хто зрозумів світ. Вони ждуть свого часу. А поки що людство бачить „красу“ творів певної „епохи“ без її відбитку…