ЄВГЕН ПЛУЖНИК
РАННІ ВІРШІ
1923—1925
|
Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.
Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися, як день квітневий точиться,
А може, й плакати.
Сентиментальний тихий полонез, —
І раптом вся приникла до роялю…
Не треба сліз, моя далека Галю!
Усе загоїться, забудеться, минеться,
І я піду — життям ця необхідність зветься.
Піду в далекі тихі хутори…
Чи ви згадаєте мене у Відні?
Ніхто, ніхто мені не говори,
Що єсть серця якісь близькі і рідні!
ЖОВТЕНЬ
Буде в жовтні довіку свято.
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.
Через те, що степи родючі —
О, єдиний! —
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!
Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!
До землі припади-но вухом —
Чуєш ти? —
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.