Голодюк: Нема чим тішитися. Жаліти радше приходиться цеї бідноти. Опянена високопарними кличами, заблахманена „землею й волею”, кричить своїм новітнім гнобителям: „Ура”. Бідна, двірська голота, заголюкана й здеморалізована дохопилася влади,… ні не влади, бо цеї їй хитрі інсценізатори цеї траґедії не дадуть;… без засобів якої такої примітивної етики, обідрана з цих первин реліґії які з традиції зберігла, — кинеться на ексцеси: різати, палити, грабити стародавніх „буржуїв”, а її проводирі, вигорнувши жар руками цеї бідноти, поростуть у піря нового „буржуйства” і голоті кинуть останню цяцьку — комуну, на якій звелить під нагайкою, чи так під дулом кріса гіренько гарувати.
Масненький: Товаришу, цитьте, цього вже надто! Щастя ваше, що ніхто крім мене не чув ваших слів.
Голодюк: Може мене заденунціюєте?
Масненький: Гарно судите про мене… Товариш товариша?
Голодюк: Не товариш товариша, тільки ось що: Правду вам скажу, а правда в очі коле. Ви знаєте, що я люблю вашу сестру і вона мене й всі раді, щоби ми пібралися. Я ще бачу вже не від сьогодня, а знаю, що ви сантіментів ніколи даремне не проявлюєте, тож маєте в цьому якусь вперід придуману майбутню користь… Ні — ви мене не заденунціюєте!…
Масненький: (Лютий). А як терпцю не стане?
Голодюк: (Усміхається). Ні, не заденунціюєте!
Масненький: Чомуж пак ні?
Голодюк: (Глядить йому в очі, цідить іронічно). Бо в вас… за багато… масла на голові, ха, ха, ха! А що було би, якби я так всіляким вашим новим світочам розказав, як то ви, бувало, завжди на лапках скакали коло всяких „власть імущих” і за Австрії і за Москалів і за України і за Поляків. Та будьте спокійні, я цього не зроблю.
