XVII.
 
(1904—1905.)
 
Результат невдачної війни. — Зїзди журналістів та земських діячів. — Діяльність Радикальної Партії та її непопулярність серед молоді. — Ворожнеча між українськими партіями і успіх Ка-Детської. — Відношення російських партій до українства.

Чим далі тяглася війна, тим більше було поразок і тим більше ставало надій на краще будуче; всеросійське громадянство підбадьорилось, оживилось, навіть „обнаглѣло“ (стало нахабним), як висловлювались чорносотенці, і почало „дерзать“ (осмілюватись). Земства, міські Думи почали виносити постанови про потребу реформ. Почалися всякі зїзди, які виносили постанови про потребу для Росії конституції, навіть харківський зїзд скотозаводчиків виніс резолюцію, що без конституції не можливо провадити скотозаводства; а коли зїздів не дозволяли, то люде зїздилися самочинно. На лікарському зїзді в Москві лікар Довгополов, потім член Української Фракції в Другій Державній Думі, сказав найкоротчу і найзапальніщу промову, яку коли небудь було сказано на світі. Коли він зійшов на катедру і в залі настала тиша, він промовив одно слово — „Бомби!“ і зійшов з катедри, що викликало грім оплесків і крики „браво!“

В марті місяці 1905 року мав зібратись самочинно зїзд журналістів, щоб умовитися про спільну тактику преси в боротьбі за конституцію. Рада нашої Партії постановила, що й Українцям треба на тім зїзді виступити з протестом проти виключного закону для українського слова, яким заборонено не тільки пресу і науково-популярну літературу, а навіть євангеліє, і треба вимагати, щоб українське слово було поставлене в однакові цензурні умови з московським. Але серед нас не було не тільки журналістів, а навіть, крім мене, нікого вільного від служби; я-ж відмовлявся їхати на зїзд тим, що я публично ніколи не виступаю з промовами, і пропонував прохати Грінченка, теж незанятого службою, який, як добрий промовець, зможе виступити голосно з протестом проти утисків української мови. Але Рада не згодилася зо мною, мотивуючи тим, що редакція „Київської Старини“ не схоче дати йому уповноваження, а другого українського орґану в нас нема. Так само і з тих же мотивів забракували й М. Міхновського, талановитого промовця адвоката, якого я радив замісць Грінченка, а І. Шраг, занятий судовими справами, не міг надовго відлучитися з Чернігова. Що-ж до мене, то на думку Ради, хоч я й не виступатиму публично, але зможу внести писаний протест, а головне те, що я зможу багато зробити в кулуарах, змовившись з инчими „інородцями“. Так само підбадьорив мене й Науменко, коли я запитав його — чи дасть мені редакція „Київської Старини“ уповноваження на той зїзд. Нарешті, повагавшись, я поїхав до Петербургу; там, порадившись з членами Петербурзької Громади — П. Стебницьким, О. Лотоцьким та О. Русовим, — я зараз же в канцелярії зїзду довідався прізвища і адреси делєґатів зїзду „інородців“ — Грузинів, Естів, Латишів і в перший же день познайомився з ними і ми умовилися збіратися що-дня в час, коли не буває загальних зборів зїзду. На перше наше зібрання, крім перечислених вище національних делєґатів, прийшли Вірмени, Поляки та Фінляндець, хоч ми запрохували ще й Жидів. Та Жидів делєґатів від усяких партій було так багато, що вони перевищали числом мало не вдвоє нас усіх „інородців“, але вони ніяк не могли столкуватися між собою. Між ними були асимілятори-російські „освобожденцы“, з яких пізніше витворилася „Ка-Детська“ (Конституційно-Демократична) Партія; були соціял-демократи, соціял-революціонери і націоналісти-бундовці, сіоністи і т. д. В результаті ніхто з Жидів до нас, „інородців“, не пристав.

Поляки на першому-ж засіданню „інородців“ заявили, що вони ні на яку федерацію з Росією не пристануть, бо добиваються самостійности, а тому й з нами, федералістами, не мають спільних інтересів, а Фінляндець, хоч і „самостійник“, бував на всіх наших засіданнях. При обмірковуванню майбутнього федеративного устрою Росії між Вірменами та Грузинами виникали великі суперечки, бо Вірмени, як у нас Жиди, роскидані по всьому Кавказові і ми ледви полагожували між ними відносини. Але врешті ми гуртом виробили таку резолюцію, яку мав ухвалити зїзд:

„Признаючи повну горожанську і політичну рівноправність всіх народів, що складають Російську Державу, і право кожного з них на самостійний культурно-державний розвиток, зїзд уважає необхідним, щоб ця рівноправність і право були ґарантовані основними законами держави і щоб окремим націям дано було право заснування інституцій здійсняючих свободу національно-культурного розвитку.

Признаючи з одного боку загально-політичну єдність Російської Держави, представлену загально-російським парляментом, а з другого боку, необхідність децентралізації державного правління, зїзд уважає, що окремим краям і народностям в територіяльних границях, які означує само населення, повинна бути дана автономія, заснована на особливім для кожного краю орґанічнім статуті, виробленім його власними установчими зборами, вибраними загальним, рівним, безпосереднім та таємним голосуванням, санкціонованім всеросійським парляментом“.

Коли делєґація, по одному чоловікові від кожної нації, подала президії отсю резолюцію, то президія спочатку зніяковіла, а потім голова її, Аненський сказав, що вона зовсім непотрібна, бо вже зїзд прийняв ширшу — про права націй на повне „самовизначення“.

На це Грузин відповів:

— Ми просимо у вас шматок насущного хліба, а ви нам кажете: бери всю вселенну!

Коли-ж Грузин, на наступних загальних зборах відчитав нашу резолюцію і ми всі „інородці“ залящали в долоні, то величезна більшість членів зїзду сиділа мовчки, хоч инчі резолюції раз-у-раз сплескувала.

Тоді всім нам, „інородцям“ стало ясно, чого можна в будучому сподіватися від „русской демократіи“.

З приводу цієї резолюції у мене була в кулуарах розмова з В. Короленком, визначним російським письменником українського походження. Він рішучо висловлювався проти територіяльно-національної автономії, а стояв за широке областне самоурядування і за повну свободу культурно-національного розвитку.

Пізніше через цю розмову я мав неприємности, про які варто згадати. З мого справоздання про цей зїзд на зборах Демократичної Партії один з братів Шеметів подав у „Самостійній Україні“, що вийшла 1905 року у Львові, розмову В. Короленка з делєґатом від „Київської Старини“, як зразок відношення московської демократії до українського руху, але помилково приписав Короленкові слова україножера Фальберґа. Обурений Короленко розлаяв в одеському журналі „Юг“ делєґата „Київської Старини“ за неправдивий переказ його слів. Я пояснив за своїм підписом про помилку в дразливім тоні; в результаті Короленко написав мені вибачливого листа, за те, на превеликий жаль, образилися на мене брати Шемети, яких я завжди високо цінив, як щирих та інтенсивних українських діячів.

Під кінець зїзду, що тягнувся з тиждень, я подав президії, а потім відчитав на загальних зборах резолюцію складену разом з Стебницьким, Лотоцьким та Русовим, в якій протестувалося проти виключного закону, яким забороняється українське слово. Характеристично, що ні одна петербурзька ґазета не надрукувала тої резолюції, хоч усі загально-російські резолюції, винесені зїздом, друкувалися цілком і тільки з якоїсь маленької ґазетки „Київська Старина“ передрукувала її, але тут, на еміґрації, я не міг її знайти. Хоч я ні разу не виступав на зїзді з промовою, але моя присутність не зосталася без користи, бо з того часу у нас завязалися зносини з „інородцями“, які 1906 року, заходами проф. М. Грушевського, зреалізувалися в форму Думської Фракції „Автономістів-Федералістів“, під керуванням думського посла В. Обнинського, яка перетворилася пізніше в „Союз федералістів“, до якого вступили Українці, Білоруси, Литовці, Ести, Лотиші, Кавказькі народи та Москалі-федералісти, про що я росказую ширше в свойому щоденнику.

Я досі з приємністю згадую час, проведений мною в товаристві „інородців“ під час того зїзду журналістів. Ми багато розмовляли на своїх засіданнях і за вечерею про тодішні умовини життя недержавних народів Росії; мріяли про майбутній федеральний устрій її, але й побоювалися співжиття в одній державі з напів-азіятським, некультурним народом московським. Федерація з ним здавалася нам небезпечною, бо він при своїй некультурности, разом з тим дисціплінований, звик коритися волі старшого в родині, „большака“-батька, чи старшого брата, а тому сліпо кориться всякій державній владі. Мало того, він сам почуває себе народом-господарем у Росії, бо куди він не піде, не поїде — чи у Варшаву, чи в Київ, чи в Тифліс, скрізь з ним говорять його мовою, та й все начальство, бюрократія, починаючи з царя, говорять тою самою мовою. По розумінню Москаля всі народи нижчі за нього, до всіх він ставиться з призирством: Українець у нього „хахол-дурак“, Поляк — „полячишка“, Фин — „чухна поганая“, Кавказьці — „татарва безмозґлая“, Жид — „паршивий“ і тд. І дійсно, московський народ уявляє з себе велику силу своєю кількістю, північною витревалістю, стихійною дисциплінованістю та нахабством.

А „інородці“ не зможуть протипоставити йому відповідної сили, бо по своїй вдачі та по культурі вони індивідуалісти та й кожний з них має свої домашні рахунки з сусідами: Українці, Білорусини та Литовці з Поляками; Прибалтійські народи — з Німцями, Вірмени з Татарами та Грузинами і т. д. Хтось зауважив, — який же московський народ некультурний, коли він витворив таку високу літературу, музику, малярство, на яких виховалися ми всі і якими захоплюється ввесь світ?

На це йому відповідали, що це не народня московська культура, а загально-російська, що виросла, як роскішна квітка в теплиці на гної, що її виробляли не тільки Москалі, а й „інородці“. Роман російський витворив „Малорос“ Гоголь, музику — Білорус Глінка та „Малорос“ Чайковський, малярство — „Малороси“ Левіцький, Боровиковський і т. д. А народ московський ще пробуває на первісному ступіні культури, він іще не має навіть плуга, яким обробляють землю всі культурні народи, він досі оре землю „сахою“, на подобу нашого одноручного рала, що не відвертає скиби (борозни), а тільки риє землю і яким у нас переганяють ріллю. У московського народу ще нема приватної власности на землю, у нього досі затрималася первісна комунальна, „общинна“ власність. Мало того, у нього досі панує поліґамія, так зване „снохачество“, при якому старший в родині, „большак“ живе з своїми невістками, з жінками своїх синів (снохами), чоловіки яких служать в „отхожих промислах“ по великих містах, або по фабриках та копальнях на півдні Росії і мусять свій заробіток посилати свойому „большакові“. А коли не схотять посилати, або схотять забрати до себе своїх жінок і відділитися від спільної родини, то „большак“ може заборонити видачу їм паспортів, без яких у Росії не можна проживати, і вони мусітимуть вертатися додому, а тут „мір“ (громада) на сході ще й різками випарить, щоб слухались „стариков“, що додержують і бережуть традиції.

А Фин додав:

— Навіть прославлену „московську баню“ (парову лазню) вони перейняли у нас Финів, як і „овін“, „ріґу“, в якій сушать вогнем снопи збіжа.

Під владою московського народу фінсько-монгольські племена, як Мордва, Чуваші, Зиряне та инчі ще й досі напівдикуни, досі ще погане, що поклоняються ідолам, тоді як споріднені їм племена, як Фини, Ести, що були під владою культурних народів, як Шведи та Німці в Прибалтиці, переняли від них лютеранську віру, ґотичний шрифт, взагалі культуру і зробилися найкультурніщими народами в Росії, між якими нема анальфабетів.

Українська культура під владою московською перестала розвиватися, навіть понижчала, бо з Румянцівського перепису видно, що у 18-му століттю народніх шкіл на Україні було більше, як у 20-му; не кажучи вже про 16-ий вік, перед прилученням до Москви, коли подорожуючі по Україні чужинці свідчать в своїх записах, що Українці були майже всі грамотні, а тепер на Україні, по свідоцтву офіційної статистики, — 80% анальфабетів. Тоді народ наш брав участь в державному життю, вибірав усі свої уряди, починаючи з сотенного і кінчаючи Гетьманом, а тому він був політично і національно розвитіщий. Тепер же, під владою Москви, він є на становищу темного раба, бидла, худоби — йому навіть євангеліє заборонено читати на своїй мові, не кажучи вже про науково-популярні книжки, а про школу на своїй мові не вільно й голосу подавати, бо це вважається „сепаратизмом“, „мазепинством“, державною зрадою. А тим часом хто переїздив Росію від Чорного моря до Білого, той ясно бачив, що український народ далеко культурніщий за московський.

Для ілюстрації культурности московського народу я роскажу про суперечки з цього приводу властителя друкарні в Одесі Фесенка з його жінкою Московкою, що народилася в Одесі і ніколи не була в Московщині, звідки родом її батько й мати.

Вона, бачучи в Одесі Москалів інтеліґентів, а „хахлів“ тільки околичних селян, раз-у-раз доводила своєму чоловікові, що Москалі культурніщі за Українців. Він, родом чернігівський козак, з погранича з Московщиною, знав добре, що народня українська культура стоїть безмірно вище за московську, але вона й слухати того не хотіла, поки сама не переконалася.

Поїхала вона якось вперше до Москви; з ощадности їхала третьою клясою; поки їхала Україною, то хоч тоді ще не було спальних пляцкарт, могла собі й полежати супокійно, бо коли ввійде у ваґон наш селянин і побачить, що пані лежить з заплющеними очима, то не відважиться турбувати її, а пошукає собі инчого місця. Жид трохи посперечається, „погеркотить“, але теж воліє вишукати собі місце, ніж тратити час на суперечки з панією.

Коли-ж вона вїхала в Московщину, то десь під Курськом у ваґон увійшла артіль (спілка) штукатурів (мулярів} і відразу один з них, взявши її за ноги і посадивши, зробив місце для себе і сів коло неї. Вона підняла крик, кажучи, що він не мав права стягати її за ноги, а коли нема місця, то повинен сказати кондукторові.

— „Єслі ти такая баріня (пані), то ступай в первий клас, а тут ми платім такії-же деньґі, как і ти“, — відповів їй той, пересипаючи свою відповідь звичайними „вставними“ московськими словами.

І підняли сварку на ввесь ваґон. Тоді старший з них звернувся до того, що сперечався з панею:

— Што ти поднял шум такой, єщо жандарма пазавут; ти должен з дамой обойтісь вєжліво, делікатно: ти вазьмі да тіхонько подпусті єй под нос, так она сама уйдет.

За хвилину пані скочила, затуляючи хусткою носа і кричучи:

— Фу, жівотноє! Точно в хлєву…

Коли це й товариш підійшов закурити до її сусіда і повівся так само „вєжліво“ і „делікатно“, як і той. Обурена пані почала гукати до кондуктора:

— Кондуктор, я заплачу за второй клас, перенєсіте мої вещі, я с етімі скотамі не моґу сідєть.

І під голосний і веселий сміх ваґону, в супроводі кондуктора, теж з веселою усмішкою на устах, пані перейшла до другої кляси.

Де таке видане, чи чуване серед культурного народу?

Їдучи назад з Москви, пані їхала до Харкова вже в другій клясі, а на Україні знов третьою.

З того часу, казав друкар, його жінка упевнилась, що український народ безмірно культурніщий за московський.

По Україні так, як по Европі, можна їздити з простим народом у третій клясі, а в Московщині не можливо, бо крім того свинства, що вона перетерпіла та московської лайки наслухалася, вона ще там набралася паразитів, якими кишить московський народ. Не дивно, що тепер, остерігаючи від зарази тифом, розліплюють скрізь по стінах плякати з заголовком: „Одна вош вреднее ста соціял-соглашелей“ (меньшевиків та соціял-революціонерів).

 

 

На Великоднім зїзді Демократичної партії 1905 року я склав у подробицях звіт про зїзд журналістів, але це мало кого цікавило; з одного боку всі були заняті тоді росколом нашої партії, а з другого політичне життя йшло таким скорим темпом, що ми ледве могли поспівати за ним.

Ледве скінчився зїзд журналістів, як незабаром мав бути зїзд представників Земства і нам треба було виступити і на тому зїзді. По ініціятиві І. Шрага ухвалено для того зїзду таку резолюцію:

„Представники різних місцевостей України, зібравшися в Київі 21-го квітня, через уповноваженого ними гласного Чернігівського Ґуберніяльного Земства І. Л. Шрага, мають честь заявити:

„Ми визнаємо необхідним невідкладне здійснення в Росії основ політичної свободи, встановлених Установчими Зборами, скликаними на підставі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування. Але, крім того, зважаючи на різноплемінність населення Росії і необхідність децентралізації державного управління, вважаємо незвичайно важним звернути увагу зібрання, багатьом членам якого певне прийдеться взяти участь у виробці основних законів обновленої Росії, на те, що справедливе рішення національного питання у великій мірі розрішить і инчі питання державного життя і глибоко відібється на добробуті всієї Росії. Справедливе-ж і правильне рішення національного питання в Росії можливе лише тоді, коли на майбутніх установчих зборах будуть вироблені основи такого державного устрою, при якому національні інтереси українського, як і всякого инчого населення, будуть здійснені в автономнім соймі, а загально-державні питання зосереджені в загально-російськім парляменті. При чім автономія українського, як і всякого инчого народу, означується особливим орґанічним статутом, ухваленим усім населенням даної автономної одиниці, і ґарантується основними законами держави. Всі мешканці даної території, без ріжниці національности і полу, користуються рівноправністю, ґарантованою основними законами держави“.

Ніякі наші старання вернути відпавших членів Демократичної Партії, що згуртувалися в Радикальну, не привели ні до чого. Навіть нової Ради не було з кого вибрати, бо Стара Громада саботувала, як я вже казав, а молодчі горнулися до Радикальної і ніхто не хотів ставити своєї кандидатури до Ради; врешті рішили продовжити повновласти торішнім членам Ради, яка складалася з Є. Тимченка, д-ра О. Черняхівського, В. Чехівського, Ю. Квасницького, мене та ще постійного почесного члена Лисенка, бо проф. В. Антонович майже не бував на зібраннях Ради, а Житецький і не виходив з дому.

Радикальна Партія, згуртувавши під проводом Грінченка таких діяльних та відданих українській справі людей, як С. Єфремов, Ф. Матушевський, д-р М. Левицький та инчі, енерґійно взялася за літературну працю — за питання партійної літератури, а для видання її вирядила Матушевського до Львова, де він видав програму Радикальної Партії та инчі книжечки. Програма Радикальної Партії по сути мало чим ріжнилася від програми Демократичної Партії і не привабила широких кол інтеліґенції, а тим паче народніх. Старші, або зовсім були байдужі до всяких програм, або зосталися в Демократичній Партії, а молодчі Українці та селяне й робітники гуртувалися в Революційній Українській Партії (РУП), яка перетворилася в Українську Соціял-Демократичну Робітничу Партію (хоч міського робітництва майже не мала), з якої згодом виділилася частина в „Спілку“, що зєдналася з Російською Соціял-Демократичною Партією на Україні, але про це в подробицях росказано в книжці В. Дорошенка.

Радикальна Партія, як я казав, не придбала собі широкої популярности ні в Київі, ні на провінції, тільки внесла розбрат, роскол в багатьох Громадах і тим паралізувала їх діяльність. Тільки в Полтаві зовсім не прищепилася аґітація радикалів і там провадила інтензивну працю Громада Демократичної Партії, на чолі якої стояли: адвокат М. Дмитрієв, неофіт Л. Жебуньов та Г. Ротмистров, один з найрозумніших тоді Українців, але, на жаль, завжди хорий. З живих тоді українських діячів йому можна було дорівняти хіба В. Науменка, І. Шрага та П. Стебницького, виключаючи В. Антоновича та М. Грушевського, яких по розумові і здібностям я вважаю вищими за всіх нас. Але коли М. Грушевський, вернувшися 1918 року з Житомира з німецькою силою, замість будування дрібно-буржуазної селянської держави, став на чолі Соціял-Революціонерів і голосно в друкові заявив, що Центральна Рада покаже світові „зразок соціялістичної держави“, я побачив, що московська приказка — „на всякого мудреца довольно простоти“, цілком стосується і до пана професора.

Але я забіг наперед.

Пізніще до Полтавської Громади приєднався і Вол. Шемет, лубенський землевласник, один з найенерґійніщих і діяльніщих Українців, тоді вже самостійницького напряму. Полтавська Громада дуже енерґійно працювала по всій ґубернії, не тільки серед повітової інтеліґенції, а й серед селянства. Коли зорґанізувався „Всеросійський Селянський Союз“ по ініціятиві братів Мазуренків на Донщині, то Рада Демократичної Партії приклала всіх старань, щоб орґанізувати свою окрему „Селянську Спілку”. За це взялася енерґійно Полтавська Громада, виробила Статут Спілки і видрукувавши його в ґазеті „Полтавщина“, поширила відбитки по всій Україні. Енерґійно аґітувала за вибори в майбутню Державну Думу, в надії провести туди свідомих українських послів, що почасти і вдалося, але про це пізніще.

В Чернігівську Громаду Демократичної Партії радикали теж мало внесли заколоту і вона, по давньому одноцільна, працювала під проводом одного з найчільніщих Українців, І. Шрага, але не так продуктивно, як Полтавська, може тому, що Шраг, бачучи розвал Демократичної Партії і не маючи надії, що вона проведе своїх послів до Державної Думи, став горнутися до московських лібералів які тоді вже зорґанізувалися в Ка-Детську (Конституційно-Демократичну Партію) і все заманювали його до себе.

В Одесі теж радикали не мали успіху і Одеська Громада, хоч і розкололася на дві — на стару, під проводом М. Комаря і на молоду, під проводом С. П. Шелухина, тепер сенатора, тоді члена Одеського Окружного Суду, людини здібної, енерґійної і гарячого Українця, але обидві ці Громади держалися Демократичної Партії, хоч стара Одеська Громада була такоюж невиразною, чи невтральною в партійних справах, як і Київська Стара Громада.

Та по инчих провінціяльних українських Громадах, особливо в Катеринославській, радикали внесли повний розбрат і тим звели до нуля роботу тих Громад, і там скрізь запанувала „московська демократія“.

Так само склалося й в Київі: Демократична Партія майже завмерла, але й радикальна, в якій згуртувалися найенерґічніщі люде, не провадила ніякої політичної акції, крім літературно-видавничої роботи, й не мала ніякого успіху серед українського громадянства, навіть серед молоді, яка вся тоді горнулася до РУП і поставилася дуже ворожо до радикалів, особливо до Грінченка, як проводиря її. Дійшло навіть до того, що молодь видала і широко роспустила гектоґрафовану відозву, в якій гостро зганьбила Грінченка, обвинувачуючи його в дійсних і вигаданих гріхах. Грінченко викликав авторів на суд чести, на якому від молоді з обвинуваченнями виступав молодий Д. Антонович, але суд той скінчився нічим, тільки розвив ще більшу ворожнечу між молодю та Грінченком, яка, на жаль, безпідставно перенеслася часово і на Єфремова, що був тоді під виразним впливом Грінченка. Таким чином у готуванню до виборів до Державної Думи Українці майже ніякої акції не вели.

Революційна Українська Партія, чи тепер Соціял-Демократична, як і всі соціялістичні російські партії, бойкотувала Державну Думу, а Українські Демократична та Радикальна Партії вели між собою неперестанну боротьбу, а тому російська „Кадетська Партія“, не маючи собі конкурентів, крім російських же „чорносотенців“, придбала широку популярність і вплив серед інтеліґентного громадянства, не тільки в Київі, а й по всій Україні.

Хоч ка-детська партія, згоджуючись на автономію Фінляндії та Польщі, не хотіла включити в свою програму автономії України, проте вона, під натиском життя, признала потребу заведення української мови в народніх школах на Україні, виучування, яко предмету, української мови в середніх школах та заснування по університетах на Україні катедр українознавства: історії України, мови, літератури і т. д.

А тому українська інтеліґенція, що задовольнялася цими пунктами ка-детської програми, або та, що не вірила в можливість витворення великої міцної української партії, охоче вступала в цю російську партію, а через те вона й грала домінуючу ролю серед інтеліґенції на Україні. Правда, в неї не вступали елєменти поміщицькі, бо вона стояла за викуп усіх земель в селянські руки, понад 50 десятин. Поміщицькі елєменти горнулися коли не до крайніх правих партій, „чорносотенних“, то до „октябристів“, (партія 17-го октября (жовтня), день, коли видано було 1905 р. конституцію), але в ка-детській партії зорґанізувалася майже вся поступова інтеліґенція на Україні — професори, адвокати, лікарі і т. д.

Приятелі мої з ка-детської партії, як В. Лозинський, А. Вязлов та ин. закликали мене вступити в їхню партію; на це я їм відповідав:

— Програма вашої ка-детської партії майже нічим по суті не ріжниться від програми нашої Української Демократичної партії, то найліпше булоб, як би російська ка-детська партія, включивши в свою програму автономію України і скасувавши на Україні відділи своєї партії, ввійшла у федеративний звязок з нашою Українською Демократичною партією.

Але вони не згоджувалися на скасування на Україні ка-детської партії, пропонували, щоб Українська Демократична партія, зілявшися з кадетською на Україні, увійшла у федерацію з російською ка-детською партією. На це я їм радив провести це питання на своєму партійному зїзді, а тоді видно буде, як до нього поставиться наше громадянство.

Дійсно вони підняли це питання на своєму всеросійському зїзді, але московські та жидівські члени ка-детської партії на це не згодилися. Взагалі вся московська людність ворожо ставилася до відродження української нації і кожна течія чи партія мотивувала це, чи виходила з свого штанд-пункту. Крайні праві, „чорносотенці“, гостро і брудно боролися з українством, виходючи з того, що в Росії повинен бути „один царь, одна вєра і один народ“; ліберали протиділали делікатніще, але твердо стояли за „єдиную неділимую Росію“ і боялися всього того, що загрожує цілости її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів „во імя єдинства пролєтаріяту“.

Коли українство підіймало голову і виявляло претензії навіть тільки на самостійне культурне життя, то всі оті ворогуючі між собою російські партії чи течії обєднувалися в поборюванню українського руху, виступаючи проти українства, як тепер кажуть, „одним фронтом“.

Памятаю, що відомий ка-дет, публіцист Ізгоєв цинічно отверто висловився друком, що ліпше булоб, як би український рух задушено було брудними руками чорносотенного правительства, щоб не довелося його потім душити (чистими!) руками „русской демократіи“. Це ми тепер і бачили в Росії… А бувший соціял-демократ проф. Струве та ка-дет проф. Погодин у цілому ряді статтей в ріжних орґанах закликали московське громадянство боротися з українським рухом „культурними засобами“. Але ті культурні засоби зводилися тільки до доносів урядові на небезпеку українського руху. Наприклад, у московській ґазеті „Утро Росії“ зявилася редакційна стаття, в якій доносилося, що українська ґазета в Росії видається на німецькі гроші. Я поставив редакції тої ґазети ультиматум — або спростувати цей донос, або я потягну її до суду за клевету, бо українська ґазета в Росії є тільки одна, яку видаю я, а тому я вважаю себе зачепленим цим доносом. Перелякана редакція „Утра Росіи“ поспішила надрукувати спростування. Може я й сам дав привід до такої сплетні, бо коли мені не стало грошей на видання ґазети і я продав 200 десятин в Тирашпільському повіті Німцям колоністам, то жартуючи, необережно казав голосно, що дійсно українська ґазета, як кажуть „чорносотенці“, видається на німецькі гроші, бо Німці колоністи дістають допомогу на купівлю землі з Німецького Державного Банку.

На статтю ка-дета Маклакова (що потім був послом „Временного Правительства“ Керенського в Парижі), в якій він доводив, що ввесь український рух ведеться на німецькі гроші, гостро й образливо відповів йому С. Єфремов і вимагав від Маклакова суду над собою, але той промовчав.

Уряд не робив ніякого офіціяльного слідства (доходження) по цих доносах, бо ліпше був освідомлений з „чорносотенних“ орґанів „Новое Время“ та „Кіевлянина“ (ґазета ренеґата Д. Пихна), в яких ще яскравіший ренеґат А. Савенко не раз доносив, що український рух фінансують Сіміренко та Чикаленко, значно прибільшуючи нашу допомогу проти того, що було в дійсности. Але пізніще навіть міністр закордонних справ Сазонов сказав у Державній Думі, що ввесь український рух ведеться на німецькі гроші, але, на жаль, в Думі не знайшлося жадного посла, який запротестував би проти цієї клевети.

А тим часом ми не тільки ніколи не дістали жадного пфеніга, жадного геллєра з закордону, а навпаки, ще підпирали своїми грішми Наукове Т-во ім. Шевченка, ріжні українські інституції та видавництва в Австрії.