Сплачений довг
| Сплачений довг Оповіданє з міщанського житя Львів: З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка, 1909 |
|
 |
Старосамбірський міщанин Михайло Кудлич на кілька лїт перед своєю смертию купив у пана Сорочковського, властителя кількох просторих, гірських фільварків 500 овець. З паном Сорочковським стояв Кудлич від давних часів в купецьких зносинах. Михайло купував у пана рік-річно під осїнь по кілька сот овець, закуповував хороші, баранячі смушки, що через лїто з зарізаних на домашну потріб баранцїв напрятали ся, купував по кілька сотнарів лою, і перепродував його потім у містї жидам-милярам. Старий, присадкуватий, поважний пан Сорочковський не торгував ся довго з Михайлом; два три слова тай і по торзї.
— Я знаю, що і ти Михайле, хочеш заробити, бо як не заробиш, то більше і не купиш, — казав нераз Сорочковський — а я купця зміняти не хочу що року; — беріть товар та з Богом перепродуйте!
— Ех, паноньку, відповідав Кудлич — який то той заробок?! і податок заплати і згінникови дай, і годуй живий товар, і заходи ся та клопочи ся, щоби не замотеличило ся та не погинуло так як дворічної осени. От тілько зиску, що в писку! Коби не тоті нещасливі случаї, то можеби ще чоловік яко тако клигав, а то ледви-ледви зведе кінцї до купки; дїточок гаразд, а маєточку жмінка; хата, огородець та щось два загінчики поля і то ще які, під горою, каменисті, мало що і вродить.
— Минї видить ся — відповідав Сорочковський — ти Михайле не маєш що нарікати на мене; — за гроші зараз не питаю, виплачуеш, коли хочеш і можеш; — а барани хиба не добрі?
— Добрі, добрі, паноньку, давай вам Боже за тоту ласку довго прожити — кланяючись, відповідав Кудлич — я анї не нарікаю, анї злого нїчого не говорю, от кажу паноньку, що тота торговля невеликий менї хосен несе…
— Не балакай много, старий; — я знаю добре, що можна заробити, а що втратити — казав пан, тягнув Михайла за собою та давав могорич.
Послїдних 500 овець купив Михайло у пана Сорочковського на самої Покрови. Вівцї були гладкі, здорові і добре випасені, бо сего перепадистого лїта було на горах доволї доброї та поживної паші для дробини (овець). Кудлич не заплатив Сорочковському за вівцї анї шелюга.
— Бери старий, та гони в місто; за гроші я не бою ся — казав пан — попродаш добре товар, то і віддаш…
І Кудлич за три чи за чотири дни опісля заняв цїле красне, веселе та здорове стадо овець від Сорочковського та пігнав до Старого Самбора, де на громадських Лазах (пасовиску) наміряв ще стадо випасати та в міру запотребованя різати денно по кілька штук; — мясо розпродувати, а скірки виправляти на кожухи та шапки.Чоловік стріляє, а Бог кулї носить — кажуть люди і се живісїнька правда, бо так воно було і з торговлею Кудлича. Старий Михайло, поганяючи велике стадо овець до Старого Самбора, та споглядаючи, як здорові, веселі баранцї побрикували та помекували охочо, числив уже в голові, кілько заробить на мясї, кілько на скірках, а кілько на лою. А тимчасом на три недїлї перед Дмитром упав такий грубий снїг на землю, що аж виторощив деревину в лїсах; дороги, стежки та проходи позасипувало, як серед найглубшої та страшної зими; пасовиска же прикрив такою грубою снїжною верствою, що всї корчі ялівцю поховали ся у білий, студений снїг.
Кудлич рад-нерад забрав з пасовиска вівцї до хати; одні позаганяв до широких сїний, другі до комори, а треті полишив таки на дворі коло хати. Бідна нїмина блекає, суєтить ся, трясеть ся з стужі і голоду, аж серце пукає з жалю та трівоги старому Кудличови; але щож робити? снїгу не збереш у пригорщу, не зсунеш із гір та з пасовиска.
— Бог батько! — потїшала Михайлиха старого — не жури ся, чейже так борзенько не буде зими; — вівцї за день за два підуть на пашу, поволи якось розпродаш.
Однак снїг не гинув; студений же, острий вітер що днини повівав з півночи, гонячи понад Кудличову хату чорні, повислі хмари, з яких трясло все більше та більше густими платками снїгу, засипуючи ними верхи гір, галузє дерев, ба навіть потоки та лїсові провалини. Михайла чіпала ся уже розпука.Досьвіта в середу зарізав старий Кудлич щось двайцять овець; замовив на четвер жида-балаґулу, поскладав мясо на віз; разом з найстаршим сином, Миколою, поїхав у Самбір продавати баранину на торзї.
Вернувши в четвер пізно з торгу, був Михайло дуже лихий, сопів, воркотїв щось під носом та сварив на сина.
— Я більше вже не буду собою телїпати по торгах; — час старому спочити; менї уже доволї!… а то нї; — всї обзираєте ся тілько на мене; гов!… досить уже працї; — і плугом, як орють довго, з'оре ся, не так христїнин! Оженив я тебе, вивів в люди, — роби, побивай ся, як хочеш що мати!
Микола і словом не обзивав ся; він знав, що тепер не ма що батькови влазити в дорогу, бо батько лихий; торг пішов йому не найлїпше, бо більшу половину мяса привіз балаґула назад до дому, — а се, що продало ся, позбуло ся за пів дармо.
Стара Михайлиха, подаючи Кудличови і синови вечеру, згорблена, посоловіла, мовчалива, без звичайного її сьміху і вродженої своєї веселости, плентала ся по хатї з якимись важкими думками. Микола пізнав відразу, що на маминім серци повисла якась тяжка та діймаюча жура, однак не питав за причиною.
Старий Кудлич вийшов на двір, щоби жидови заплатити за фірманку.
— Що вам мамо?… чи не хорі ви?… тихенько прошептав Микола.
— Нї — коротко відповіла стара.
— А щож так ходите невеселі?— Як веселити ся, коли нинї упало трийцять овець; тілько не кажи нїчого старому, бо і так згриз ся та ходить ледви живий.
Михайло ввійшов до хати, а в хатї знов мертвий супокій; чути було як шваркотїв лій у засьвіченій, невеличкій сьвічцї, в якої блїде сяєво розливало ся по просторій, вапном побіленій хатї та малювало по стїнї чорні тїни зажурених людий.
Від сего часу пішло Михайлови як з Петрового дня. Вчасна студїнь не попускала, а перед часов снїговою поволокою прикрита земля не змогла уже до самісїнької весни видобути ся з студених обійм зими та скинути з себе грубої верстви снїгу. По сусїдних, гірських селах снїг привалив невикопану з землї бараболю, поприкривав на полях зложений в копах вижатий овес, позасипав капусту та огородовину. Всї куплені у Сорочковського вівцї змарнували ся, бо більша їх часть вигинула з голоду і студени; сеж, що Михайло зарізав на мясо, не можна було добре продати, бо баранини у містї було на лавках так богато, що нїхто не хтїв дати за фунт два дутки.
— Тож то я ся доробив! — лебедїв нераз старий Михайло, прийшовши у хату.
— Цить старий, не трівож ся, якось то буде; — потїшала жінка, — любили добро, любім і лихо!
— Коли було добре?! — відворкнув старий.
— Михайле, не гнїви Бога! чей то мине ся!
— Мине ся, так мине ся; коби хоть Сорочковський не тис за грішми, то ще би; — а нї, то треба продати буду, а самому іти на аренду, — журив ся Кудлич.
— Сорочковський не з тих; ти з ним гандлюєш не від нинї; лиш би тобі до него вибрати ся, попросити, можеби й спустив що.
— Годї вибирати ся з порожнини руками, треба конче кілька ринських дати, я знаю старого; може перед Різдвом продам кожухи, то тогди!
Стара потїшала чоловіка, як могла, розраджувала та розмавляла, а сама гризла ся; і не їла і по ночах не спала, лише сьвітила сьвічку перед старим, на великій, тяжкій дошцї розмальованим сьв. от. Николаєм, на якого поміч дуже уповала, та молила ся тихенько.
— Стара!… бій ся Бога! — нераз з просоня обзивав ся Михайло — чому не спиш? буде вже тих молитов та зітханя!… здоровлю шкодиш; — тям на дїти!
— Цить, — я от що йно пробудила ся! — заспокоювала чоловіка.
— Не говори! — я чую, від коли!
— І ти не спав?
От так обоє побивали ся, як риби об лїд, роздумуючи над своєю щербатою долею, потїшаючи одно другого.
На зимового сьв. о. Николая у містї ярмарок. Старий Кудлич з синами, з жінкою і донькою довгими вечерами слїпав над виправленими, баранячими скірами; примірював, краяв, прикладав одно до другого та зігнутий як дуга шив цїлими днями й ночами. Сини і доньки при роботї співали, сьміяли ся, розповідали собі всяку всячину, часом і Михайло затягне старим, храпливим, підорваним голосом, бо чоловік не з леду
Старий Кудлич з синами, з жінкою і донькою довгими вечерами слїпав над виправленими, баранячими скірками. та не з каменя і з поза найчорнїйших хмар часами на хвильку заблисне сонце. Перед самим сьв. Николаєм було 27 кожухів гарно та міцно ушитих.
Ярмарок дописав Кудличови добре, бо задля острої зими кушнїрі порозпродували всї кожухи, які тілько мали. Розпродав і Михайло, вторгував красний гріш та ладив ся щось занести за вівцї Сорочковському. Однак у самий храм стара Кудличиха на ярмарку перестудила ся, поклала ся у постіль та застогнала. Старому від разу не подобала ся слабість старої: якесь дивне чувство обняло серце, а чорнї думки, наче влїзливі мухи плентались по голові та залягали душу. Пішов за бабою, привів старого жида-цирулика, поставили баньки, скинули вроки, але старій не полекшало; — до тижня умерла.
Гроші, які Кудлич ладив для Сорочковського за вівцї, розлїзли ся на похорон, бо покійну всї в містї знали і поважали. На недалеке кладовище відпровадили покійну Кудличиху всї цехи, а домовину несли на своїх плечах найповажнїйші у містї цехмістри та міщани. Належало ся проте дати не аби яке почесне; а гріш круглий, котить ся з рук до рук, аж розкотить ся так, що і не стямиш ся.
Невесело проте минула Кудличови зима; старий не міг забути своєї покійної жени, хотяй синова, як могла, догоджувала старому. Михайло з кождим днем все більше подавав ся, навіть схуд, охляв, а довга з ґранатового сукня капота, яка через пять поколїнь переходила з батька на сина, телїпала ся тепер на Кудличу як на тичцї, хотяй ще в лїтї не міг Михайло добре запняти долїшних на нїй двох пентельок та припоясував їх тілько широким, шовковим, ще прадїдівським поясом. Перед самими Великодними сьвятами здибав Кудлич у містї карбівника пана Сорочковського.
— Що там Грицю чувати? запитав ся — вибирав ся я до вас та якось не міг.
— Нема до кого! — відповів карбівник.
— Чому?
— Бо старий пан небіщик!
— Та коли умер? як? довго слабував? з якимсь дивним несупокоєм питав ся Кудлич карбівника.
— Недовго; все через дїти. Приїхав панич і панна з міста; старий був собі скупий, а дїти: „гроший тай гроший“; щось посперечали ся. Тому дві недїлї у саме полудне старий пан вийшов лихий з комнати, казав як звичайно осїдлати собі коня, вивести з стайнї, сїв на него і поїхав до лїса, до робітників, що робили ґонти. Не минула і година, як кінь сам без пана прилетїв на подвірє. Пани настрашили ся, двораки розбрили ся по лїсї і знайшли старого ще живим у Чорнім потоцї з поторощеною ногою і рукою.
— І на тото помер?
— Умер; нїчого не помогли лїки.
Тота невесела вістка до решти зломала Кудлича. Михайло знав добре, що з старим Сорочковським ще пів біди, як не випросить ся то вимолить, щоби підождав та не тис за гроші, аж доробить ся; таж панисько нераз уже ждав по кілька лїт на гроші за пібраний товар, коли торговля недописала Кудличови. Однак що зроблять з Кудличом спадкоємцї, того відгадати тяжко.
Осїнь була красна. Міщани давно позвозили з поля збіже та поскладали, богатші до стоділ (клунь), біднїйші над просторими сїньми на вишку. Кудлич постягав і свою „бідненину" та постискав її, як міг коло хати, забираючи ся вже до копаня бульби. Днї були сухі, ясні та погідні; сонце день в день жаріло як в жнива; білі пасма павутини снували ся по поли, зачіплювали ся по зісохлих бадилях бодяків, осету та до натини бульби; грабове, букове, березове та ясеневе листє жовкло та червонїло, а злїтаючи з дерева, якось тужно шелестїло, подихом вітру неначе шептало на сконанє хорошим дням погідної осени. Журавлї, сумно покрикуючи, ключами вертали у вирей, а за ними стадами тягли по над Старосамбірський верх та понад пасма синїючих у віддалї гір дикі гуси.
Деякі Старосамбірські кушнїрі квасили у великих та просторих бочках баранячі скіри, щоби їх опісля вибілити та приладити на кожухи. Старий Кудлич порозвішував довгий ряд прекрасних чорних скірок на довгу жердку перед хатою; нипав коло них, перетріпував та вивертав до сонця. Микола поїхав на ярмарок до Мостиск, цїла отже робота спадала на старого.
Сонце схилило ся з полудня; — Кудличова невістка побігла з білєм у ярок на воду.
— А давайте тату позір на дїти! сказала, відходячи…
— Добре, добре, не жури ся дїтьми — обізвав ся Михайло та дальше ходив коло розвішених скірок.
Понад містом розляг ся сумний, уриваний голос церковного дзвона; старий Кудлич зняв баранячу шапку, перехрестив ся та ходив дальше по подвірю.
— А се що?… по що так дзвонять?… заговорив сам до себе по хвили старий.
— Горить!… горить!… закричав Кудличів сусїд.
— Де горить? ледви проговорив старий.
— Скубичова хата!… від жидів запалило ся! з Абрамкового склепу!Михайло не міг рушити ся з місця; якийсь неописаний ляк хватив за старе горло, перейшов цїлим тїлом, на хвилю помрачив мозок. Кудлич пустив ся до хати, але сам не знав, в що руки встромити та до чого взяти ся; — злапав маґлівницю та шпурнув нею до сїний.
— Дїти, забирайте ся з хати, бо попечете ся, як бульби! — закричав страшним диким голосом, а сам взяв ся до великого, зеленого куфра, щоби єго витягнути на двір. Три рази упав старий, три рази підводив ся та лапав за куфер. А дїти плакали та кричали з перестраху.
— Цитьте, бо вас подушу як мишенята! кричав до дїтий Михайло.`
— Боршій, боршій, — закричав Пилипчук з'за води, впадаючи до хати — бо вже Якимова стодола горить, — пірвав за куфер та поміг єго старому витягнути на двір. За ним вбігла до хати Матрона Сьвірська, повиносила дїти десь геть аж під Рубань. Прибігла вкінци і невістка та разом з старим взяли ся виносити з хати, що змогли.
Тимчасом огонь перекидав ся з хати на хату; сухі доми займали ся, тріщали, ломили ся, горіли і з страшним лоскотом падали на стелї, а стелї подавали ся, і гоготїли разом з глиною на землю. Чорні клуби диму розвівав вітер далеко-далеко аж поза місто, розмітуючи стеблами чорного пирию з погорілого збіжа аж по горах на другій сторонї Днїстра. Крик, лямент, метушня змагали ся; одні виносили деяку посудину з хати: одежу, прилади та деяку потріб, другі хлюпали водою на запалюючі ся дахи, треті розтягали довгими гаками згарища, а деякі самі не знали, що робити. Жиди вайкали та ратували свої крами, що мали під старим, довгим, деревляним підсїнєм. А по над весь той зойк та правдиво пекольний цокот підоймав ся протяжний, монотонний, уриваний звук церковного дзвона, що відбивав ся у Старосамбірських зломах гір та завмирав десь далеко-далеко аж за тим синявим верхом.
Дах на Кудличовій хатї уже догарав, а старий Михайло, обвивши голову у стару, водою змочену плахту, скочив у огонь, щоби з алькира видобути скринчину, у якій заховав був на чорну годину кілька гірко запрацьованих сороківцїв.
— Не йдїть, не йдїть, пане цехмістре! кричали сусїди. Дарма, старий стругнув у огонь, як щука у воду.
— Довго-довго не було видно Кудлича; — аж геть за добру хвилю станув старий на порозї своєї хати з невеличкою скринчиною у руках. Горіючі тріски падали старому на голову, на плечі та на руки. Михайло стріпав ся, зібрав усї свої сили і вискочив якось з огню на подвірє.
той страшний день вигоріла більша половина міста; згоріла і Кудличова хата. А сам старий Кудлич, Господоньку, ляк збирав на него дивити ся. Голова обгоріла, твар попечена, запухла; очий не видати, руки попарені. Лежить старий у чужій хатї, скомлить ріжними, страшними голосами, та просить у Бога смерти, а у людий помочи.
У містї між погорільцями біда та недостаток. Подихнуло вже добре холодом, дрібний іней повис з рана на пожовклих листах, що ще десь недесь удержались на деревах, посріблив волокна з сохлої трави та бадиля, порозсипував пилиночки по дахах і земли, а мороз прозорою шкаралупою леду пообводив калабанї стоячої води. Однак бідні погорільцї тиснули ся по своїх обістях та огородах під голим небом. Деякі зажиточнїйші прятали згарища, пильно звозили будівляний матерял та спішили ся, щоби ще перед зимою поставити яку таку хату, де би могли перезимувати.
Миколови Кудличови дуже тяжко приходило навіть подумати про будівлю нової хати. Старий Кудлич довгий час боров ся зі смертию; треба було батька зайти, доглянути та поратувати; — а все тото у чужій хатї; і тїсно і нїяково і не сьміливо; а ще троє своїх власних дїточок і голих і босих і голодних. Кілько тої зими Микола натерпів ся, один Бог знає.
За довгих двайцять недїль підвів ся старий Кудлич з постелї. Але який страшний; — голова гола, твар оббряскла, — а очі? очі заплющені не бачать божого сьвіта. Микола, глянувши на старого батька, мимоволї заплакав тихцем у куточку, схиливши ся так, як схиляє ся береза зрошена каплями роси.
Ще три роки жив слїпий Кудлич; найстарший внук Стефаньо водив старого улицями міста до знакомих і родини. А старий, затиснувши, чи в лїтї, чи в зимі високу, на завісах, смушову, сиву кучму, держачи ся двома пальцями рамени хлопця ішов згорблений та питав ся все:
— Стефаню, а де ми тепер?
Малий хлопчина, дрипчучи босими ногами, відповідав старому:
— Ми біля Гриця Сенети або коло Мотя, або коло слїпого Боруха.
За тих три роки склїтив Микола якось хату. Кілько заходу, працї, жури перенїс за той час і Микола і старий! Не було гроша готового, лише ще довги; Микола мусїв заставити найкрасшу та найлїпшу нивку, щоби закупити дерева на будівлю та оплатити майстрів. Однак таки десь перед сьв. Петром перебрала ся цїла Кудличева сїмя до своєї власної хати.
— Но, славити Бога — казав старий Кудлич — ми вже на своїм власнім сьмітю, під своїм дахом! — і радїв як мала дитина.
— Не знать ще, як тото буде, — відповідав Микола — бо довги можуть вигнати з хати.
Старий не відповідав синови нїчого; він лиш горбив ся, важко зітхав і тиснув ся ще більше у кут, щоби навіть малим дїтям незаваджував.
Однак не довго радїв старий новою хатою. Якось по йорданських сьвятах застогнав Михайло, розболїв ся, поклав ся у постїль, а висповідавши ся та попращавши ся з кревними та знакомими за два дни помер.
Микола похоронив старого величаво; на похорон поспрашав всї цехи; люди зійшли ся з цїлого міста, були навіть жиди, бо старого Кудлича знали і малі дїти.
В кілька тижнїв по смерти старого Кудлича зачали до Миколи приходити зі Самбора з суду якісь письма. З них довідав ся Микола, що молодий Сорочковський упоминає ся о залеглий довг за побрані, а незаплачені у єго небіщика батька вівцї. Микола страшно зажурив ся.
Що робити? як собі порадити? звідки взяти гроший на заспокоєнє так великого довгу?! Маю здорові руки, маю охоту і до найтяжшої працї, та що з того? як і що робити, щоби заробити на так великий довг? головою муру не перебю: — думав Микола, а перед єго очи налазив чорний образ будучого житя в чужій маленькій та тїсній хатї.
Так зійшло аж до зелених сьвят. Люди у містї радїли весною; деякі вже давно оборали та обсїяли невеличкі, довгі, вузенькі нивки, що наче шнурочки протягали ся нитками, підбігаючи під горбки. Дехто зачав вже ходити на суницї та гриби до недалекого міського лїса, що зараз за містом розстелив ся по обох берегах глубокого яру зеленою плахтою. А Микола тим часом діставав з самбірського суду розличного рода папери: візваня, поданя, скарги та Бог зна ще що. Він ховав все тото за старий обрав сьв. Николая.
— Чому не стаєте на терміни? питали ся сусїди…
— Чого?
— Як то чого? кажіть, що се не ви зичили, а ваш батько!
— А чиж се що поможе? чи довг дарують? Зрештою, щоби я незнать що і як говорив, панське все буде на верха! шкода ходу!
— То бодай з довгу щось опустять!
— Опустять?… Нехай і так. Але чи я нинї зміг би віддати хоч сотку, а щож казати доперва о півтора тисячцї? — говорив зажурений Микола.
— Щож з того? однак треба таки бороти ся та відгризати, бо люди не будуть питати, що ви бідні!
— І на що здасть ся моя оборона?… так з нею, як без неї!
— Говоріть, що хочете, але таки треба щось радити!
— Нема иншої ради: най молодий Сорочковський робить зі мною, що хоче; видить Бог добре, що я нинї не в силї довгу віддати; — змилосердить ся, підожде, може колись віддам; — не буде мав милосердя, нехай бере мою буду, а мене з дрібними дїточками нехай викидає на улицю; — все одно! — казав з правдивою резиґнацією Микола до своїх сусїдів.
А сусїди ріжно гуторили у містї; були такі, що жалували Кудличів, відчували їхнє круте положенє, радіб були помочи, але самі ледви клигали серед злиднїв; — другі дивили ся байдужно, не дбаючи о чуже горе; а деякі затирали з радости руки, що один з поміж них уступить ся, возьме в руку жебрачу палицю та поплентаєть ся сьвітом, манівцями, куди очи поведуть, а ноги понесуть.
Зелена субота була би весело і щасливо перейшла Миколї, бо знакомий селянин аж з Довгого принїс забутий уже давно довг 60 кор., коби сполудня судовий возний не був принїс молодому Кудличови довгого, урядового едикту судового, яким звіщало ся, що цїлу реальність по бл. п. Михайлї Кудличу міщанинї в Старім-Самборі виставляє ся на публичну лїцитацию за довг затягнений у Сорочковського.
— Но, аж теперка все пропало! — сказав Микола до жінки, перечитавши з тяжкою бідою замазане, нечитке урядове письмо.
— Чому? — запитала ся перелякана жінка.
— Беруть на бубен все: і хату і огород і поле! — жалібно відказав Микола, а в єго очах закрутили ся сльози.
— Що ти кажеж? — закричала жінка, а її пожовкла твар протягла ся, очи широко розтворили ся,
здавало ся, неначе вилїзуть з тих глубоких ямок осаджених в підлобю.
— Не віриш?… маєш, — іди най тобі хто чужий перечитає! подаючи судовий едикт жінцї, сказав Микола.
Жінка стояла нї жива, нї мертва; в її голові крутило ся, вона не могла зібрати думок, щоби щось путнього сказати, до очий тиснули ся сльози, а в душі повставала якась злість, однак на кого і за що, того не могла би і сама сказати. І хлянули рясні, горячі сльози, наче дрібний горох по пожовклім, змарганім, колись хорошім лици.
— Цить, не плач, плачем нїчого не вдїєш! — озвав ся Микола.
— А деж ми тепер подїнемо ся з дрібними дїточками? — лебедїла жінка.
— Бог батько! не жури ся, сьвіт широкий, якось то буде, не тілько сьвіта, що в вікнї — потїшав жінку Микола, а сам мало що не заплакав, так щось тиснуло єго за серце.
— Я все своє, іди Миколо до молодого Сорочковського, проси, благай, може дасть упросити ся, може згляне ся на наші дїти.
— Най буде на твоїм, піду: тілько дай покій, перестань плакати та голосити, бо дальше люди зачнуть збігати ся, думаючи, що я тебе мордую або що таке! — казав до жінки згодом Микола.
Ледви зачало благословити ся на сьвіт, а вже Микола зірвав ся з постелї, обмив ся, прибрав ся в довгу, ґранатову, міщанську капоту, приперезав ся широким, старим, зеленковатим поясом з жовтими, золотистими пасмугами, з заржавілими френзлями та зачав голосно говорити ранїшню молитву.
Тимчасом жінка доладжувала снїданок.
— Батечку, і я пійду з вами! — заголосив, пробудивши ся зі сну, девятилїтний Стефаньо.
— А тебе пощо! — перериваючи молитву, відбуркнув Микола.
— Возьміть, возьміть мене; я хочу подивити ся на села, на тоті гори та лїси, що від нас десь далеко синїють ся! — лебедїв хлопець.
— Диви ся з міста: не нинї, иншим разом! нинї передімною далека дорога, ти не дійшов би, ноги зболять.
— Не бійте ся, не зболять, я дійду з вами геть далеко-далеко; я буду просити пана, щоби над нами змилосердив ся.
— Та най іде, коли так напер ся, що тобі шкодить! — озвала ся жінка.На тоті слова Стефаньо чим боржій кинув ся убирати: обмив ся, причесав волосє і за хвилину стояв готовий в дорогу. Єго дїточе серце рвало ся, щоби молоді очи налюбувати та розбавити сьвіжими та гарними образами зелених гір, відблеском ясної смуги Днїстрової води, що наче посріблена гадюка швиденько несе ся широким руслом помежи гори, лишаючи за собою широкі, каменисті ріни, дорослі десь-не-десь корчами ялівцю, терня та дикої рожі.
Коли Микола з сином, поснїдавши, вийшов на двір, було так гарно, що аж серце живійше било у грудях; весняне, сьвіже, наповнене пахощами повітрє вливало ся у груди; — чар весни обхопив цїлу землю, обсипавши дерева, листє, траву, зела, билини та квіти ранною росою, купаючи в повени сьвіта верхи гір та просторі лїси, розливаючи по гаях, садах та лїсах чарівну пісню дрібних пташенят.
Микола і Стефаньо скоренько лишили за собою місто, перебрили Днїстер і пустили ся крутою стежкою під гору зарослу зеленим, чатинним лїсом. Долї потоком на самім склонї гори розложило ся невеличке гірське село, серед якого з помежи купочки зелених дерев виглядала бляшана копула невеличкої, старої церковцї. Крівлї хат димили ся димом; — по селї розлягав ся гамір змішаний з блеканєм овець та ревом рогатої худоби.
Микола ішов борзо не обзираючи ся позасебе, а за ним скоренько дриботїв Стефаньо. Хлопчина по дорозї микав зїлє, зазирав попід корчі за птахами, заслухував ся у дзїботанє пташенят та від часу до часу споглядав з гори поза себе в долину на ріку, село та лїси, що розложили ся довгого плахтою поза ними.
— Тату, дивіть ся, який красний пташок! — від часу до часу обзивав ся до батька Стефаньо.
— Не гай ся, ходи за мною боржій, бо лишиш ся та де заблудиш у гущи! — напоминав Микола.
Однак хлопець скручував із стежки, нишпорив по під корчі, вганяв за молодими птахами, хотяй струджені ноги зачинали болїти.
— Адїть, адїть, молодий дрозд!… крикнув Стефаньо і під самим верхом гори пустив ся за птахом. Молода, жовтодзюба птичка скочила з корча на землю, стріпала крильцями, пролетїла троха і знов сіла під корч лїщини. Стефаньо здіймив з голови кашкет і підкрадаючи ся як кіт, пустив ся за дроздом. Легенько, тихцем, скуливши ся підійшов до корча, а опісля з кашкетом в руцї кинув ся на пташину. Дрозд однак підскочив завчасу, розпустив крильця і перелетїв на другий корч а з него сїв на вершку молодої смереки. Стефаньо цїлим своїм тїлом повалив ся під корч, одною рукою притиснув купочку ще осїнного нагромадженого листя і насмотрив у тій купцї якесь тверде, невеличке пуделко.
— Тату, тату, тату, ходїть но, щось є, — закричав хлопчина, випорпавши з листя невеличку зелїзну скриночку обвинену червоною хусткою.
Микола зачувши крик хлопця, гадав, що єму що злого стало ся, звернув боржій з стежки і прибіг до Стефана.
— Дивіть ся, що се? — вказуючи на скринку, питав ся хлопець.
Кудлич виймив скринку з листя, потряс віком, а розбитий замок задзеленькав та віко отворило ся. В скринцї замигтїло золото та кілька шнурків дорогих перел до ясного сонїчного сьвітла.— Тату, тату! — сплеснувши в долонї, кричав Стефаньо — се все буде наше!
— Нї, сину, се чуже, не наше!
— Ми-ж не вкрали; — ми собі знайшли!… а ми?!… такі бідні, нас з хати викидають! заратуєм ся!
— Чужим не ратуймо ся, анї не богатїймо!… Скринку з всїми скарбами віддамо урядови, — а уряд знайде властителя. Може властитель нагородить нас за тото, що ми знайшли єго скарб, а може і нї, як схоче! — сказав Микола, замкнув віко, завинув скринчину у велику хустку, якою була овинена в земли, взяв під паху і пішов дальше своєю дорогою.
Сполудня доплентав ся Микола з сином до двора молодого Сорочковського. Великий, одноповерховий, на жовто помазаний з зеленими віконцями, мурований дім ховав ся у рясти високих, розлогих лип. Перед двором зараз за широкою зелїзною брамою на округлій, горбковатій гарно дощинками обрамованій грядцї цвили ріжні дрібні квіти, яким Стефаньо дуже пильно зачав приглядати ся. Трівожно та несьміливо перейшов Микола браму та пустив ся просто до двора. Однак зараз за брамою зайшов єму дорогу якийсь старий хлоп з довгим, сивим волосєм, у старій, подертій гуни, в чорнім капелюсї та у ходаках.
— А вам чого? — запитав ся.
— Маю дїло до пана, — коротко відповів Микола.
— Любоньку, минули ся тоті добрі часи, коли то до старого пана ходив хто хотїв і коли забагло ся; тепер душенько, не так — заговорив хлоп.— А як?!
— Жди, жди, аж наскучить ся.
— Та бо я з далека, у мене нема часу богато!
— Що з того?! — у пана свої дїла, було не йти!
В тій хвилї зі двора вилетїв в червоній лїбериї молодий льокай з двома скляними карафками по воду і пустив ся іти біля Кудлича.
— Мой! — озвав ся до льокая старий — вони хотять до пана — вказуючи на Миколу сказав старий — можна?!
— Та де можна! — у пана гостї, виж прецїнь добре знаєте, чого питаєтесь! — навіть, панцю, не ждїть — звертаючи ся до Миколи сказав льокай — пан нинї ще з жінкою виїзджає і не верне може і за два місяцї. Менї наказав остро нїкого не пускати до двора.
— Та бо я — хотїв говорити Микола.
— Ет що там, я не маю часу! — сказав льокай, махнув рукою тай пішов дальше.
Уже сонце геть скотило ся в долину, а Микола з Стефаньом стояли ще за брамою та ждали хвилї, коли би могли бодай кілька слів проговорити до пана. Однак дарма. Молодий пан з панею перед заходом сонця в новім, хорошім фаєтонї бистрими кіньми виїхав скоренько з двірського подвіря і не глянувши на старосамбірського міщанина, що голодний в найбільшій скуцї ждав на него.
Кудлич озлоблений, роздратований та згрижений, стискаючи скринку під пахою поплентав ся з сином до поблизького села, щоби в якій бойківській хатї переночувати.
— Біда убогому! Жди, жди, аж до вечера, голодний і змучений, — а пан і не зиркне оком на тебе! думав сам до себе Кудлич. — Однак з тим якась відрада з невідомої причини розбуркувала ся в його душі, в серци прозябала енерґія, завзятє, щоби побороти всї перепони і трудности.
У тім часї ремесло а найбільше кушнїрство у містї геть підупало. Торговлю баранами та вівцями зачали загарбувати у свої неситі руки розличні спекулянти, які або живий товар висилали до Нїмеччини та до Відня, або в старосамбірській різнї різали дробину, мясо вивозили зелїзницею у сьвіт, а смушки (скірки) за дорогі гроші розпродували у містї кушнїрам. Тим самим і цїна кожухів мусїла також у двоє підскочити, а се мало той наслїдок, що за кожухами був на торгах, ярмарках та відпустах малий попит.
Богатші міщани, ідучи за приміром спекулянтів, кинули ся також до торговлї баранами і мясом. Однак лихі, несовісні люди уміли підставити їм ногу. Одного року коли міщани старосамбірські почали в більшій скількости висилати зелїзничих возів мяса і овець у сьвіт, зависні спекулянти здержали ся самі від висилки овець і мяса залїзницею, але за тоє заденунціювали на ветеринарийних стациях в Освєнцїмі і Одерберґу, що товар, який старосамбірські міщани висилають у сьвіт, походить з сторін навіщених пошестею овець. Задля того придержано кільканайцять возів овець і мяса, на тих двох стациях; вівцї вимордовано, а мясо закопано. Тим способом за одним замахом підтято основи до піднесеня трохи міщаньства з занепаду та відобрано неодному охоту до торговлї. Про тоє много міщан розбрило ся по сьвітї. Одні взявши голку та кілька латок на плечі, помандрували до Бесарабії, Угорщини, до Нїмеччини а то й до Московщини. Були і такі, що ідучи слїдами Лемків, виїзджали в Америку та старали ся тамка добути гроша, щоби по послїднім пожарі піднести своє господарство та ремесло. І справдї не один міщанин, що давнїйше ледви виходив за межу старосамбірського повіту, тепер у сьвітї набирав ся розуму, придивляв ся житю других більше проворних, осьвічених народів, і вертав до дому не тілько з широким знанєм сьвіта і людий і людського житя але і з повною кишенею зароблених гроший.
Микола Кудлич з сином, вертаючи до дому на другий день рано на маленькім гірськім возї, який тягнула одна конина, думав:
— Абож я послїдний! суть люди, що були в ще гіршій бідї та якось з неї вилабудали ся! От хотяй би старий Страшко залїз по шию в жидівську кишеню; жиди забрали остатну хатину; але Бог батько; доросли дїти, пішли у сьвіт, заробили і викупили батьківську хату!
— Гов тпру! — крикнув маленький, пелехатий Бойко на коня, задержавши єго на самій серединї ринку в Старім-Самборі — а от пак панцю, ми вже в містї. — Кудлич скочив з воза, взяв пудло під паху та хотїв, подякувавши господарови за перевіз, іти до дому. Однак під недалеку, нову оцимбровану криницю прийшов бородатий, старий капраль-полїцай в рогачівцї, станув на грубий і широкий камінь та з цїлої сили зачав бити у бубен, перевішений на широкім ремени через плечі. Бубен гудїв, теремтїв та дрожав, а капраль лупив двома патиками у него з цїлої сили та
поводив очима в округ себе. Люди збігали ся та обступали старого капраля, керницю та великий камінь.
— Ну, пане капраль, буде вже того бубненя; що нового?! — кричав старий, бородатий Іцко з під млина.
— Чекай, най зійдуть ся люди! — казав капраль і бубнив ще міцнїйше!
— Добре вам десь заплатили!… тож то бубните!.. і по вас так не забубнять! — приговорюючи, покепковували жиди.
Тим часом і Кудлич з сином прибіг з цїкавости до юрби людий, що обступила старого капраля. Старий вкінци перестав бити в бубен, обтер довгі, стріпасті вуси, глянув по людях, відкашельнув, силюнув та проголосив захриплим, грубим голосом:
„Тому тиждень якісь рабівники-злодюги закрали ся до двора пана Сорочковського і забрали много всякої всячини; — а найважнїйше взяли вони з розбитої зелїзноі каси невеличку зелїзну скриночку, в якій були дорогі перли, брилянти, золото та всякі дорогоцїнности молодої панї. Хто би вислїдив рабівників, або знайшов скриночку най принесе до нашого маґістрату, а дістане добру надгороду“.
Капраль зіскочив з великого каменя так, що аж бубен затряс ся та забубонїв, а оглянувши ся та сплюнувши позад себе, пішов до маґістрату.
Кудлич стояв хвилю, не ворушачи ся з місця; на єго голову налазила лиха думка мести; перед очима стояв вчорашний день перестояний під порогом Сорочковського з цїлим упокоренєм, голодом і вижиданєм.
— Чи не лїпше пійти над Днїстер, станути на крутім, камянім, високім березї і бебевхнути тоті великі панські скарби у глибину, щоби їх нїхто більше не бачив на очи! — думав Микола.
Однак за хвилину пересунула ся по серци міщанина звичайна, знана кождому добродушність нашого чоловіка:
— Нї, сего не зроблю; скривджу чоловіка, а менї що з того прийде?… чи збогачу ся? чи запоможусь?… подумав і чим боржій пішов до маґістрату, де віддав скринчину урядникови, розповідаючи єму докладно яким способом і в якім місци знайшов її Стефаньо.
Здивовані пани зараз такі дали єму гроші, призначені для того, що знайде скринку.
Радісно вертав він до дому і вів Стефаня за руку веселого і щасливого; він знав, що принїс радість і щастє батькови і матери, а єго маленьке серце наповняло ся гордостию.Тим міг його батько заплатити половину довгу, який винен був Сорочковськоиу.
Люди радили, щоби Микола сам єще ішов до Сорочковського а той може з утїхи, що шкода знайшла ся подарує єму і другу половину довгу.
— Може се і правду люди кажуть — дораджувала жінка, але Микола і чути про те не хотїв. Єму нагадував ся зимний скляний позір очий Сорочковського, коли всїдав до карити і він знав, що від такого чоловіка не міг нїчого доброго надїяти ся. Занадто живо було у єго памяти безмилосерне домаганє ся не сплаченого довгу, тоті страшні урядові письма, що так довго стрілами вбивали ся в єго душу.
Він чув, що не перенїс би навіть позору того чоловіка, не промовив би до него анї слова.
Та того всего не треба було. Справа була у руках адвоката і через него могла бути полагоджена. Микола не відкладав справи. Сплатив частину довгу, а решту розложив єму адвокат на рати.
Кудличі були уратовані ненадїйним случаєм, від остатної нужди, та мимо того приходило їм тяжко працювати і журити ся, чим сплачувати все такі єще великі рати і иньші довги.
Коли раз Микола вертав зажурений до хати з не проданими на торзї вівцями, застав дома несподїваного гостя свого колишного приатела Гриця Когута.
„А ти звідки тут взяв ся!“ аж крикнув Кудлич споглядаючи на добре відживленого у синїй робітничій сорочцї, в чорнім жакетї та високім панськім капелюсї Гриця.
— Водою приплив, — усьміхаючись казав Гриць та зачав цїлувати ся з Миколою.— Бій ся Бога! три лїта і слуху про себе не пустив, ми гадали, що вже по тобі, а ти, як медвідь здоровезний. Чому ти не давав знати, де обертаєш ся, тай так довго не вертав?
— Та до чого було вертатись, тай з чим? з голими руками? тепер що инше: призбиралось троха гроша, хотїв би десь у ріднім селї купити кавалок поля тай знов за море, аж не призбираєть ся тільки, щоби хату покласти тай розвести господарство.
Не довше як за місяць Когут знов зачав вибирати ся до Америки.
— Що скажеш жінко — запитав раз своєї жінки Микола — як би і я поїхав з Грицем?
Миколиха лиш сплеснула в долонї і залялась слезами.
— Не тілько сьвіта, що в вікнї — вговорював він єї. — От, як Стефаньо не хотїв би бачити сьвіта і я єго з собою не взяв би, булиб ми нинї може без даху над головою.
Гурток людий стояв на перонї невеличкого зелїзничого двірця. Не весело їм було. Жінки заплакані, мущини з смутком на лици і лиш на силу піддержували будь-тоби веселість. Деякі з них видко було вибирались в далеку дорогу, бо мали узли з шматєм і харчем.
Між иншим був Когут і Микола. Микола тримав за руку Стефаня, а Миколиха сидїла у кутику перону і заливала ся гіркими слезами. За якийсь час зашумів і закланцав страшний з червоними очима зелїзний зьвір.
Він пристанув на хвильку, гурток людий заметушив ся, тоті, що мали узли в руках зачали пращати ся і всїдати у нутро страшного зьвіра.
— Будь здоров, слухай мами, тай пильнуй господарства — говорив Микола до Стефанка, обіймивши єго і жінку, тай скочив неоглядаючись до отворених дверий зелїзничого воза.
Сумно вертати було Миколисї до дому. Цїлу ніч не спала і тяжко плакала. Бувало все перша вона вставала із постели, а тепер голови піднести не могла, так з жалю омлївала душею.
На силу вставала, на силу бралась до роботи, але все єї з рук випадало.
За-те Отефаньо скоро лиш на день поблагословить, вставав і ішов до господарства. Давав вівцям їсти, чистив стайню, старав топливо, брав коновки, приносив мамі до хати води, як се бувало тато звик був робити.
Миколисї і жаль було єго і соромно ставало, що дитина більше мала сили від неї.
Нїяк було і єї сумувати.
І знов тою самою дорогою, що і перше, поплило житє в Кудличовій хатї; — слаба жінка несла на своїх плечах цїлий тягар домового господарства, стараючи ся о виживленє родини, о оплату податку і ріжних драч, о заспокоєнє конечних потреб маленьких та дрібних дїтий. Та нераз серед ріжних хуртовин щоденного, тяжкого житя ішла вона неугинаючи ся під єго тягаром як правдивий борець, ждучи весело дня побіди.
— Чи діжду ся я єго? нераз питала сама себе — і душу жіночу обпутували якісь трівожні думки — може загинув, а може забув мене, дїтий і все.
— Се ти Миколо! — закричала Кудличиха, виходячи з хати і мало не упала з радости на землю…
Аж якось раз, у Петрівку то було, Кудличиха щось нездужала і лишила ся дома та заходила ся у хатї. Стефаньо настягавши по троха ріща, цюпав єго в комірцї на дрібні патички. Сонце стояло під полуднем і жарило наче огнем. У містї було тихо; лиш малі дїти Кудлича бігали в одних сорочках по перед хатою та кричали що сили.
— Дїти, а мама дома?… — запитало ся двох чоловіків, станувши на подвірю Кудлича.
Дїти перестрашили ся, утихли, поставали; не знали з переляку, що відповісти.
— Ади Микола, уже твої дїти тебе забули, не пізнають — заговорив Гриць Когут.
— Справдї не пізнають! — казав Микола Кудлич, хотїв маленьку, замургану ворохом, русяву дївчинку вхопити за руку, але вона вимкнула ся і побігла до хати.
— Се ти Миколо! — закричала Кудличиха, виходячи з хати і мало що не упала з радости на землю… Она станула як камяна статуя, блїда, нїма і наче без житя; — радість перешивала єї душу і задушувала десь глубоко в горлї слова.
Микола і Гриць все були найщирійшими приятелями. Оден другого ратує, підпомагає та заходить. В Кудличовій хатї настав такий гаразд, якого від трийцяти лїт не було. Гриць Когут оженив ся, розвів красне господарство, потяг Миколу до торговлї деревом; а коли перед кількома лїтами пан Сорочковський взяв ся продавати свої фільварки, Микола Кудлич і Гриць Когут станули до лїцитациї і купили від него хороший фільварок з старим чатинним лїсом, з млином і тартаком.
На фільварку тяжив якийсь довжок, однак веселий, щасливий, роботящий Микола казав: „Коли я сплатив тамтой довг, то того я не бою ся“.
За попередним надісланєм гроший можна дістати
в Товаристві „Просьвіта“ у Львові (Ринок ч. 10.) отеї виданя Товариства:
32. Роскази про небо і землю . . . . . . . . . . . . . . 24 сот.
33 і 34. Роскази про сили природи ч. І. і ІІ. по . . . . 20 „
35. Вексель і лихва . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 „
36. Оповіданє о житю св. Бориса і Гліба . . . . . . . . 20 „
37. Житє Т. Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 „
38. Повістки для дїтий . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 „
39. Що то таке провізерин? . . . . . . . . . . . . . . . 16 „
64. Лен і коноплї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 „
67. Житє св. великомученика і лїкаря Пантелеймона . . . 20 „
219—220. Про обірник і инші навози . . . . . . . . . . . 40 „
221—222. Сотні роковини народного письменства . . . . . 32 „
240. Спілки для ощадности і пожичок . . . . . . . . . . 40 „
241. Ярема. Оповіданє з запорожського жити . . . . . . . 25 „
242. Ради і перестороги дли хлїборобів . . . . . . . . . 25 „
243—244. Книжка приказок . . . . . . . . . . . . . . . . 40 „
245. Опис людности. Старорускі оповіданя . .. . . . .. . 20 „
257. Під морськими хвилями . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
258. Громадський суд . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
259. Старохристиянські легенди . . . . . . . . . . . . 20 „
262. Вибір Декламаций . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 „
264—265. Історик Московщини . . . . . . . . . . . . . . 60 „
266—267. Про лучбу ґрунтів . . . . . . . . . . . . . . . 60 „
270. Перший горальник . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
274. В глухім кутї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
275—276. Перша поміч в наглих припадках . . . . . . . . 50 „
277—278. Спартак — провідник римських ґлядіяторів . . . 70 „
279. Оферма, О. Маковея . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
280. Держись землї! . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
281—282. Гетманські свати . . . . . . . . . . . . . . . 30 „
286. Смерть Тимоша . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
287. Як годувати малих дїтий? . . . .. . . . . . . . . . 20 „
288-289. Історик України-Руси . . . . . . . . . . . . . 80 „
291—292. Олексїй Попович . . . . . . . . . . . . . . . . 50 „
293. Про нові спілки господарські . . . . . . . . . . . 25 „
298. Порадник торговельний . . . . . . . . . . . . . . . 40 „
299—300. Боротьба англїйських кольонїй американських за волю 70 „
301. О лїченю доиашних зьвірят . . . . . . . . . . . . . 50 „ 302—303. Огляд українсько-руської народної поезиї . 1 кор. — сот.
304—305. Дні облоги Львова. Переяславська угода . . . . . . 40 „
306. На зимові вечері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
307. Вифлеємська дитина . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
310. І. Сирітсьна доля. — Дещо о законних постановах про опіку, опікунів, — та про ради сиротинські. . . . . . . . . . . . 25 „
311—312. Про годівлю кріликів . . . . . . . . . . . . . . . 30 „
313. Про рентові оселї або рентові господарства . . . . . . 20 „
314. В сьвятини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 „
315—316. Порадник для лїсних робітників . . . . . . . . . . 40 „
317—318. Гостинець з Америки або наука про се, як жити в сьвітї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 „
319. Складанка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 „
320—321. Ілюстровзний Календар на р. 1907. .. . . . . 1 кор. — „
322. Воскресла Україна. Знахори (ілюстр. збірка) . . . . . . 40 „
323. Тарасові поминки (ілюстр. збірка) .. . . . . . . . . . 30 „
324. Добрий інтерес. Як крамницї закладати (ілюстр. збірка) 20 „
325. Невинна. Воздушними шляхами (ілюстр. збірка) . . . . . 20 „
326. Павло Полуботок. За вольности України (ілюстр. збірка) 20 „
327. В турецькій неволї, оповіданє (ілюстр. збірка) . . . . 15 „
328. Богданова слава (ілюстр. збірка) . . . . . . . . . . . 20 „
329. Жіноча доля (ілюстр. збірка) . . . . . . . . . . . . . 20 „
330. Федь Триндик (онов. з ілюстр.) . . . . . . . . . . . . 20 „
331—2. Нові часи, ілюстр. збірка. . . . . . . . . . . . . . 30 „
333. Ілюстрований народний календар на р. 1908 . . . .1 кор. — „ 334. Як воювали Запорожцї? (ілюстр. збірка) . . . . . . . . 25 „
335—336. Серед вічних снїгів і ледів, В. Лункевича. . . . . 40 „
337. Пятдесятлїтне подружя (ілюстр. збірка) . . . . . . . . 20 „
338. Золото (ілюстр. збірка) . . . . . . . . . . . . . . . . 30 „
339—40. Сагайдачний. історична повість . . . . . . . . . . . 60 „
341. За рідний край, історичне оповіданє . . . . . . . . . . 20 „
342—3. Не піддавай ся бідї, оповіданє з сел. жити . . . . . 40 „
З44. Сорок лїт діяльности „Просьвіти“. . . . . . . . . . . . 50 „
346. Ведмедівська попівна, історичне оповіданє . . . . . . . 15 „
347. Оповіданя з істориї української землї . . . . . . . . 40 „
348. Сплачений довг, оповіданє з міщанського житя . .. . . . 25 „
1. Житє сьв. Николая, патрона Руси в 20 піснях . . . . . 20 сот.
2. Пасїка, або що треба знати, щоби пасїка все добре вела ся 50 „
3. Сьпіваник руський (брошурований) . . . . . . . . . . . . 80 „
„ “ (оправлений) . . . . . . . . . . . . . . . . 1 кор. — „
4. Наша дума, українсько-руські народ. піснї для хору 2 „ 50 „
5. Історик України-Руси (мала) . . . . . . . . . . . . . . 10 „
6. Народний руський молитвениик (малий) . .. . . . . . . . . 60 „
(в ліїпшій оправі) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 „
7. Устав Богослужень (церковний на кождий рік по . . . . . 30 „
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |