Союз визволення України (1914-1934)
Союз визволення України
| Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
4. серпня 1934. р. минуло двацять років, як із вибухом світової війни у Львові почав був свою діяльність «Союз визволення України». Власне, більше підходило б слово «відновив», бо ця організація повстала давніше. Але ж слово це не має в нас значіння... Вживаємо його тому, що хочемо подати дещо про працю «Союзу», що почалася зі світовою війною. Оснували «Союз визволення України» українські емігранти, що їх доля викинула з Наддніпрянщини. Одні з них давно вже жили поза границями колишньої Росії, другі покинули Україну після першої російської революції 1905. р., коли почалися переслідування всіх тих, хто в революції брав участь. У Галичині й на Буковині дехто з цих емігрантів брав участь у громадському, культурному й господарському житті (кооперація), і українська суспільність їх знала й високо цінила їх працю. Коли вибухла світова війна, наші емігранти з Наддніпрянщини рішили використати цю подію, щоб, при сприятливих умовах, добитися визволення України зпід Московщини. На те й відновлено давнішу організацію «Союз визволення України» у Львові, а коли російські війська столицю Галичини заняли, осідок «Союзу» перенесено до Відня, а потім утворено ще й окрему централю його в Берліні. Роботу всю вела президія «Союзу» (О. Скоропис-Йолтуховський, А. Жук, М. Меленевський, В. Дорошенко). Про всю діяльність «Союзу» нема ще досі докладної праці, й воно не диво. На те ще час не прийшов. Це мусить зробити хтось із людей, що перегляне, прослідить та повивчає всі матеріяли, які збереглися по архівах, і щойно на основі цих усіх матеріялів скаже свою думку. Ми можемо тепер тільки те сказати, що робота Союзу була дуже різнобічна, що він вів і політичну працю, й видавничу, зазнайомлював своїми виданнями, що виходили різними європейськими мовами, з українською справою ввесь тодішній світ.
Але ж найбільше заслуги для української справи поклав «Союз визволення України» тим, що вистарався за дозвіл вести в таборах полонених українців національно-освідомну й культурно-освітню роботу. Через те, що самих емігрантів із Наддніпрянщини для такої праці було за мало, «Союз» приєднав для неї українців із Галичини та Буковини, й вони вже повели по таборах організацію цієї праці через свої «Просвітні Виділи Союзу». Спершу ці Виділи провадили працю самі, зєднюючи для неї щораз більше робітників із самих полонених українців, а згодом роботу перебрали самі таборові громади з полонених, а колишні члени «Просвітніх Виділів» ввійшли до громад і працювали разом із полоненими. Таких таборів, де «Союз» провадив свою роботу, було в осередніх державах чотири: один – у Австрії (Фрайштадт) і три в Німеччині (Раштат, Вецляр, Зальцведель). Пізніше, коли вже вибухла в Росії революція (1917), зорганізувався ще один український табор полонених старшин, у Ганноверському Міндені, але ж там українці-старшини російської армії, вели свою працю самостійно, без указок «Союзу визволення України», хоч «Українська Громада» в Міндені діставала видання «Союзу», з централею в Берліні мала зносини, і таборові діячі, що працювали в «Союзі», їздили на наукові виклади до Міндену, давали «Громаді» поради, тощо. А як у таборах полонених козаків сформувалася була дивізія «синьожупанників», що віддалася була в послуги «Центральній Раді», з табору старшин у Міндені пристало було до дивізії багато членів «Громади». Подібно було воно і в Австрії, де знов зорганізувалися були «сірожупанники»: до Фрайштадту приїхало багато українських старшин із старшинських таборів, де вони встигли були зорганізувати свої українські «Громади». Автім у таборах полонених козаків у Німеччині були ще й старшинські бараки, й старшини українці брали участь у таборовій праці таксамо, як звичайні полонені й співробітники «Союзу», галицькі й буковинські українці.
Культурно-просвітня робота по таборах почалася з кінцем 1914. р., у Фрайштадті й у міру того, як війна затягалася, вона що раз більше розросталася. В Німеччині вона почалася 1915. р. Треба знати, що в таких таборах пробувало до 40.000 людей, і вести роботу невеличкій спершу жмінці працівників було не так легко. Але ж коли до неї пристали вже свідомі а то й освідомлені таборові робітники, вона пішла гладше. В кожному таборі зорганізовано школу, де вчили полонені вчителі. Декуди (н. пр., у Зальцведелі) школа мала шість кляс, пізніш (1917) відкрито й міщанську школу для тих, що скінчили народню. Курс науки (кляса) тягся три або чотири місяці так, що за яких два роки полону можна було скінчити школу. По трьох місяцях відбувалися іспити, й учні діставали свідоцтва. Полонені (старші люди від 20-50 рр. життя) дуже поважно ставилися до науки, пильно ходили до школи й на іспитах гарно відповідали. Ясна річ, що наука йшла українською мовою, а освітлювання історичних явищ проводилось із чисто українського національного становища, зі становища потреб та вимог українського народу. Шкільного приладдя було досить. Доволі було й наглядного знаряддя, на нього «Союз» грошей не шкодував. Освітньою справою завідувала т. зв. «Просвітня секція» таборової організації. Учителі відбували щотижня наради, один до одного ходив на науку й робив свої завваги. Бо ж усі хотіли, щоб школа була як-найкраща. Але ж «Просвітня секція» дбала не тільки про школу, але і взагалі мала у своїх руках освітню справу: дбала про вечірні виклади, про наукові прогульки, тощо (наука відбувалася вдень). А треба знати, що поза школою була ще сила инших викладів, то загально доступних для всіх полонених (із української історії, з українського письменства, з сільського господарства, читання творів українських письменників та вияснювання їх, зокрема творів Шевченка), то для членів секції, для таборових учителів, тощо.
Узагалі освітньо-культурна праця йшла за діями. Тих секцій було багато: національна (виклади, дискусії, читання на національні теми), соціяльна (така сама праця для розяснювання суспільних питань), агрономічна, руханкова («Січ»), мистецька, видавнича й т. д. й т. д. Дуже велику вагу мав для освідомлення полонених таборовий театр. Він був у всіх таборах і організували його, здебільша, самі полонені артисти. Скрізь по таборах були театральні бараки, що поміщували декуди (н. пр., у Зальцведель) до 3.000 глядачів. Вистави відбувалися що суботи, неділі, у свята й день перед святами. Театер усе був повен-повніський. А треба знати, що за вхід треба було платити. А проте полонений відбирав собі від уст останки свойого заробітку й ішов до театру. Театер стояв узагалі дуже високо, грали важкі твори, режисери (Птиця, Щербина, Біличенко, Кривусів) вкладали в нього багато праці, повиховували з полонених добрих артистів. У кожному таборі був свій дуже добрий хор, що давав українські концерти (н. пр., що-року скрізь велике Шевченківське свято), була своя церква з українським пан-отцем і відправою з українською вимовою. Все це мало велику вагу для полонених, що звикли були до московської вимови в церкві...
Що-тижня відбувалися в таборах загальнодоступні віча, де звичайно була доповідь про свіжі події, освітлені зі становища українського. Тай так використовувано кожну-кожніську нагоду, щоб тільки зібрати як-найбільше людей. Дискусії на таких вічах були дуже цікаві: в них міг забрати кожний слово, кожний діставав відповідь на справу, що його боліла. На них були звідомлення і з таборового життя, з допомогового комітету, з розділу подарунків, що приходили до табору, з посилок від рідні й т. д. Для того й для чисто таборових справ у кожному таборі був свій власний секретаріят із полонених.
Ще більшу виховну вагу мав для таборової роботи – свій власний таборовий часопис, що його видавала окрема організація, чи секція. Кожний табор мав свій часопис, звичайно тижневик (Фрайштадт – «Розвага», Раштатт – «Розсвіт», Вецляр – «Просвітній Листок», пізніш: «Громадська Думка», Зальцведель – «Вільне Слово»), що освітлював усі світові, українські й таборові справи. Писали й дописували самі полонені, багато з них поробилися добрими публіцистами, редакторами, коректорами. Що тижня до виходу числа члени редакційної секції мали свої засідання, читали важніші статті, обмірковували зміст найближчого числа, розподілювали роботу між собою. Окремий відділ у кожному часописі займала «таборова хроніка» за тиждень, звідомлення з таборової роботи. Крім часописів, видавничі секції видавали книжечки та книжки, деякі великого розміру. Ясна річ, що кожний табор мав свою друкарню, де працювали теж зорганізовані полонені українці.
Таксамо кожний табор мав свою бібліотеку. Які тільки українські книжки можна було дістати після звільнення Львова від росіян (1915), все це бібліотеки мали. Таборові вчителі мали свою окрему вчительську бібліотеку; підручну бібліотеку мали і видавничі секції.
Взагалі табори полонених українців, зорганізовані «Союзом визволення України», це був для себе окремий світ, у якому національно освідомились за час полону десятки тисяч наддніпрянських українців. Усі вони понесли ті знання, що їх набралися в таборах, на Україну. Багато з них, як нам відомо, билося в пізніших часах у рядах українського війська, багато наклало головою за українську державність та ще більше стало орґанізаторами українського села...
Праця, що її в таборах зробив[1] «Союз», має величезну вагу, й історія не пройде попри неї мовчки. У двацятьліття початку праці «Союзу визволення України» нам слід із великою вдячністю згадати цю організацію, як певне з великою вдячністю згадують її ті всі ще живі наші земляки, яким «Союз» своєю працею відкрив очі...
Примітки ред.
- ↑ Яка була широка ця праця, про це можна довідатися докладніще з великої праці Омеляна Терлецького «Українці в Німеччині», Табор Раштатт, із р. 1919.