Сонце поза мінаретами/39-та паралеля
| ◀ Ізмір | Сонце поза мінаретами 39-та паралеля |
Два епізоди з Лі-ханум ▶ |
|
39-ТА ПАРАЛЕЛЯ
1
Спека. Море синє, як… Поет-плужанин обов'язково мусив був би написати: як поле, волошками вкрите, тільки рясніш. Урбаніст, або індустріяліст порівняв би хвилі оцього Егейського моря з синіми аркушами планів Дніпрельстану чи будинку Держпромисловости, а як у нього — певний стаж, то і з синьою блузою робітника друкарні (далі друкарні він робітників не бачив)… Я ж кажу: такого синього кольору ніколи не знав — та й ви не взнаете, як не будете на Егейї. Небо в червні на Україні? Сховайтеся, патріоти, не витримає ваше українське небо. Беріть синіш.
Спека, бо хоч і вересень, а 39-та паралеля. Це так: візьміть мапу Европи й знайдіть Месінську протоку; Месіну мусите знати: розповідаючи по газетах про землетрус у Кримі, порівнювали з колишнім месінським. Месінська протока як раз на 39-ій. Але ми не біля Месіни, ми значно східніше, ми в Азії. Це для популярности викладу Месіну брати доводиться.
Було дуже тепло навіть учора ввечері, коли вийшли із Смірни, по-турецькому — Ізмір. Нашу „Адану“, чистенький такий турецький пароплавик, затримало при виході якесь величезняло; оголомшило сиренами, вигуками, горами пінястих хвиль, що безпорадно бігали від нього до нас і метушилися назад, та… чарльстоном разом на двох оркестрах. Двохдимаревий француз увіходив до турецького порту — і обидва турецькі пароплави („Асія“ теж ще не відійшла) скромненько чекали, поки європейський велетень уподобає собі місце. Француз досі стояв на рейді, але европейським туристам набридло їздити в хвилю на каїках до кафе — отож затримано наші обидва пароплави, порушено розклад пасажирського руху — шукають місця для „Лямартіна“. Нам ще нічого, ми на якусь годину тільки й затрималися, а от бідна „Асія“ на наших очах втретє спробувала вийти — і аж ніяк.
Відходили вже, коли сутінки зійшли з гір, стиха дірявим покривалом укрили Ізмір, а дірочки на покривалі виблискують вогниками-хатами на узгір'ї. Бо Ізмір — на горі, кручі, не вулиці. Од зовнішнього рейду вже видко й ярмарок — електрику над морем, а як прислухатися уважно, то можна й чарльстона почути. Ярмаркові — тиждень, ну а чарльстонові понад морем теж тиждень. Перейти з будинку ярмаркового вузеньку вуличку, що до Гез-Тепе веде, — і поруч із машинами Укрсельмаштресту (турки хоч як звиклі до довгих крутіюватих написів, але й вони лякалися, читаючи слово, що розляглося на 2½ метри), Форда і Бенца — кафе понад самісіньким морем. Коли натиснути брезентову стінку — бачиш у щілинку воду Егеї.
Цілий тиждень у кафе той самий програм, ті самі люди. Чемні, коректні турки з ярмарку, приїжджі засмалені Анатолією купці з Кутахії і Адані, місцеві багатії-левантинці з мармурових палаців на Бірінджі-кордон. А всередині — оркестра, столичний джаз-банд із садка Таксім на Пері. Ті ж самі музики і акробатки, ті ж самі чарльстони, — тільки от дівчинки цієї в Стамбулі не було, вона-бо з місцевої левантинської аристократії. І це така дівчина: як заграють — між двома кабаретними номерами — чарльстона, вибігає зсеред публіки дівчинка років 8–9 і серйозно, як доросла, танцює — хоч і веселий танок чарльстон, а танцювати його серйозно; як доросла, наближає коліно до коліна, стегна майже нерухомі, а голінки вихляють похотливо. У передніх рядах сидять батьки і не намилуються на здібне дитинча: як доросле зовсім, шикарно танцює. Мати, може, і заздрить навіть донці: їй самій так уже ніколи не танцювати.
Через рейд, через темряву хвиль, від'їжджаючи на пароплаві, я бачу цю дівчинку Леванту, що подолала найактуальніше в культурі Заходу — чарльстон. Тут одна тільки дівчинка, над хвилями Егейї, а в Каді-кеї, на Босфорі, я бачив з десятеро дівчат, що так само переконано витанцьовували чарльстона. Поволі просувається культура в дикунські краї — і цікаво, чи танцюють чарльстона в Трапезунді, в Іскешеїрі, десь у Карсі? Непереможний шлях цивілізації, і тут її щабель визначається не димарями фабрик, не тиражем газет, а чарльстоном…
Жінка хазяїна нашої „Адани“ проводила когось на пароплаві, і наші друзі познайомили нашу компанію з нею. Я спитав, чи танцюють її дочки чарльстона. В хазяїна — два пароплави, найкращий в Ізмірі готель, а діти вчаться в Парижі. І от виявляється, що дочки їхні чарльстона не танцюють, бо в Парижі він тепер вийшов із моди. Там танцюють щось нове, назви я не зрозумів. І тому, що в Ізмірі, Стамбулі та по всій Туреччині танцюють тільки чарльстони, наша знайома, видко, може почувати до своєї дикунської країни лише призирство.Хазяїн наш, напевне, член патріотичного товариства „Тюрк-очагі“. На вулицях, на пристані, де відходять через затоку шіркети, я бачив відозву цього товариства. Звернув я на неї увагу в кабінці-купальні в Корделіо, зав'язуючи краватку (відозва така маленька, немов якась об'ява про випадкові меблі). Лежить ця відозва й зараз перед мною, на газетному аркуші „Le Levant“:
„Любий турку! При тобі мусять завжди бути зобов'язані говорити по-турецькому. Тюрк-очагі Смірни“.
В наших хазяїв пароплави хоч і маленькі, але беруть таку саму ціну, як і шикарний „Гюль-Джемаль“, їхній готель не має кімнати дешевшої 12 крб., але вони нехтують Ізміром, що годує їх з їхніми паризькими дітьми. Вони змушують інших говорити турецькою мовою, але своїх дітей не вчать у Туреччині. Вони нехтували б і самою Туреччиною, але незручно одверто, бо треба ж бути патріотом.
Ображеним українізацією варто що-дня читати об'яву Тюрк-очагі, цей двохступневий наказ і „мусять“, і ще „зобов'язані“. Тим, хто галасує про український шовінізм, про примусову українізацію, варто знати, що ці об'яви поширюється в країні, де всі — і левантинці, і греки з вірменами, і співробітники чужих консульств — говорять турецькою мовою, де, значить, не стоїть гостро питання „оволодіння мовою місцевого населення“…
2
Спека. Розклад було порушено ще вчора й тому проїхали не вдень, а вночі найцікавіші для туриста місця — Смірнську затоку, де рясна солона вода: як скупаєшся, сіль на тобі так і блищить. Проїхали й славетний Лесбос, або Мітілену. Там колись співала Сафо. Там потім була грецька Вандея — і брутальний Клеон, голова тодішнього всегрецького комітету шкіряників і диктатор атенський, домагався постанови скарати на смерть усіх чоловіків повсталого острову. Ми зачепили тільки край Мітілени. Тепер там теж Вандея — тільки для повстанців проти Туреччини. Грецький уряд на англійські гроші має на Лесбосі морську базу — і врізається острів лесбіянок у турецькі води, загрожуючи самостійності молодої Туреччини.
Спека. Задушно в каюті, в кают-компанії. Тут гірше, ніж було в поїзді. Там ми в своєму купе пороздягалися, і навіть по станціях я гуляв у піжамі: пройде поїзд, я поїду, а люди лишаться — що мені до них? Та й поїхавши самому по вражіння, треба турбуватися й про вражіння інших. Хай і в тих турків з усіх маленьких станцій лишиться в пам'яті дещо незвичайне — європеєць із розпатланим волоссям, в піжамі й з фото-апаратом…
Тут же, на пароплаві їдеш серед невеличкої компанії. Дехто навіть говорив французькою мовою. Доводиться знайомитись, називати себе, давати візитову картку. Піжама тут не личить. Дами до столу пудряться, капітан надягає що-разу чистого комірця, де ж пак тут у піжамі.
А жарко. Паримося в піджаках з краватками. Нема куди сховатися від спеки. І нудно.
Праворуч — пустельний беріг, ліворуч — море. Подекуди маленькі острови, безлюдні. На Анатолійському березі руїни сел, може — міст. Тут пройшла війна. Тут грек із антантою громив турецького чабана, тут турецький чабан скидав у море грека. І холодні стоять береги, у спеку навіть видаються холодними, і плачуть до жаркого неба бездашні доми.Спека. Нема чого читати. Бібліотеки на пароплаві нема. Вкладаючися ще вдома, застелив чамайдан старою газетою, щось за травень, і тепер вичитую з неї новини за прикладом того з анекдоту, що любив, у певному місці своєї кватирі сидячи, читати шматки газет. Одного дня він вистрибнув звідти з надзвичайною новиною:
— Плевна пала!!!
Я міг теж порадувати своїх друзів надзвичайними подробицями зради Чан Кай-ші. Новина не робить вражіння — і я далі сиджу в шезлонгу з апаратом і націлююся на негра. А той крутиться, натягуючи над спардеком тент — і ніяк його не схопиш на добрій позиції.
Між іншим, я помітив, що отой негр щось багато працює. Вчора він витягав котвицю, відкривав люки, крутив коловорот. Сьогодні увесь час порпається по пароплаву з якоюсь роботою. Я сказав про це своїм товаришам:
— Експлоатація! Визискують колоніяльні нації!
Мої товариші злякалися:
— Хіба можна такі слова? Хочете, щоб нас обвинуватили в комінтернівській пропаганді?
А справді, я й забув, як мене просили — і в Стамбулі, і в Ізмірі просили свої, товариші, — щоб ніде ніяких розмов на соціяльні теми не вів, бо турки надзвичайно підозріло ставляться до чужинців, і в них до неблагонадійних потрапити — один момент.
Я не хочу зайвих неприємностей. Краще мовчати. Товариш відходить кудись, я знов націлююсь на негра і — раптом…
Раптом підходить моряк у кашкетці з галунами, півмісяцем, зіркою й т. інш. Щось говорить, показуючи на апарата.
Чорт його зна! Може, він чув як ми говорили про негра й комінтерн, а може заборонено фотографувати? Ота спека розм'ягчила мозок, і я гублюся.Досі я досить нахабно фотографував усе, що мені подобалося. У Стамбулі на військовому параді зняв військо всіляких родів зброї. Десь на станції навіть двох жінок під чадрою сфотографував, хоч і попереджали мене товариші, що жінок суворо заборонено фотографувати, хоч і трохи не побили мене за подібне нахабство ще раніш, на гулянці народній у Флорії.
А моряк уперто кличе мене кудись. Чорти їх забирай зовсім! Заборонять — нічого ще, а от погано, як відберуть апарата. В моєму фільмпакові вже кілька використаних негативів ще з Ізміру — пропала робота… Але помічникові капітана просто припало на думку самому сфотографуватися — і він не арештовує мене, а шукає гарного місця для гарної пози.
Будь ласка! Клацнув апаратом і записав адресу Гасан-бея. Турки не мають прізвищ, тільки імення. Це вже третій Гасан-бей, з яким я знайомлюся.
Треба однак економити фото — і всіх друзів Гасан-бея, що за його протекцією становлять перед об'єктивом, я вже здіймаю на касетку — удаю, що фотографую: типаж не цікавий — а скоро будуть Дарданели, там кладовище антантових кораблів, потім Галіполі — кладовище антантового гарматного м'яса — російських білогвардійців. Треба економити фото.
Дякую жестами, бо записана мною ще вдома з якогось роману формула турецької подяки виявилася чимсь подібним до „бог подасть“, і я змушений був після одного неприємного випадку з політичним діячем кинути її вживати. А як по-турецькі „спасибі“, не знаю. Бути в становищі англійської дівчини, яку російські моряки навчали трьохповерхової лайки замість люб'язних слів, не хочу. Але іноді навіть добре, коли й ти не розумієш, і тебе не розуміють. Відбиваючися від настирливих пропозицій фотографуватися, я міг зривати душу просто українським „під три чорти“.
Жестами ж показую, що більш платівок не маю, мені нарешті дають спокій.
Спека. Починаю дрімати в своєму шезлонгу.
З
Якась тінь падає мені на обличчя.
З великими зусиллями відкриваю очі. Знов якийсь приятель Гасан-бея. Знов фотографувати? Та спека ж.
Ледве повертаю язика, лаюсь:
— Під три чорти!
— Чого ви лаєтеся? — здивовано відповідає незнайомий українською мовою.
Українська мова! турецький пароплав, синя вода Егейї, палюче південне небо — тло для рідної мови мало підходить! Чи не помилився я часом, чи не почулося мені?
Та незнайомий сідає біля мене на кошиках із виноградом і починає розпитувати:
— Ви недавно з України? Ну, як там тепер?
Запитання дурне й просте, але як на нього відповісти?
— Та так, взагалі.
Я цієї людини ніколи ніде не бачив — ні в Стамбулі, ані тепер у Ізмірі. До нашої компанії він не належить. Як із ним розмовляти?
Пробую витримувати балачку в невиразних тонах, в стилі „загалом і в цілому“. Так безпечніше.
— Ну, як Київ?
— Та ще на Дніпрі. Влітку пароплави від нього аж до Катеринослава ходять.
Не сказав „до Дніпропетровського“. Е, я не дурний, почекаємо, що воно за тип. Вияснимо раніш, а тоді я буду відкривати свої політичні переконання.— Так. А як урожай?
— Уже зняли. У нас завжди в цей час уже новий хліб їдять.
— Ну, а як взагалі радянська влада тепер?
Чіпляюсь за це „тепер“ і відповідаю так само ясно й зрозуміло:
— Та нічого. Як і раніш.
— Ні, я питаю спеціяльно про Україну.
— Про Україну? Ну, що ж, у нас, як і в Росії. Взагалі — радянська влада. Ради, знаєте, виконкоми. А над усім — ЦВК. З'їзди бувають.
Я згадав ще про одно й додав:
— Кооперація в нас дуже розвинена. Скрізь кооперативи, я теж член кооперативу. Серйозно!
Невідомий дивиться якийсь час на мене, потім закурює нову цигаретку, присувається ближче, озирається довкола й питає раптом:
— А як на вашу думку, зміцнюється радянський режим на Україні, чи ні? Чи можливе повторення доби бандитизму?
Ну, не інакше, як шпик! Найняла поліція спеціяльного українського емігранта, а він провокує мене на радянську пропаганду. Е, дзуськи, не спіймаєш! Не дурно ж мене попереджали стільки раз товариші. Е, ні, я такого за радянську систему агітувати не буду! Навпаки, мій любий, навпаки. Облизня спіймаєш враз!
Я сам присуваюся ближче й розвязно пропоную:
— Слухайте, я вам краще розкажу один анекдот. Ви чули, як людина забрала собі в голову, що вона — півень? Ні? Ну, так от…
І я розповідаю старий контр-революційний анекдот, що має довести, скільки велика прірва між теорією й практикою радянської влади. Анекдот я майже забув, розповідаю погано, дуже хвилююся. Незнайомий дивиться на мене здивовано й мовчить. Тоді я переходжу до іншого анекдоту — про єврейку, в якої втік чоловік. Це теж має щось таке негативне ілюструвати в радянській сучасності.
— „Бо ребе вас не бачить, а я вас да бачу!“ — кінчаю я анекдота й переможливо дивлюся на співбесідника. Ага, зловив ти мене?
Він насуплюється й говорить незадоволеним тоном:
— Це ви даремно так. У мене вражіння — правда, я давно з України — що радянська влада зміцнює свій авторитет що-дня. Між роками бандитизму й сьогоднішнім станом — велика дистанція. До радянських гасел прислухається ввесь світ. Та й тут, наприклад…
Моє становище гіршає. Це дуже хитрий провокатор! Він, не спіймавши мене запитаннями, удався до кращого методу: починає сам вихвалювати радянську систему, чи не прорветься, мовляв, у мене щось агітаційне… А як не прорветься, як я просто мовчатиму, то ще гірш: він може заявити своєму начальству:
— Агітатор. Я хвалив радянський лад, а він цілком згоджувався, бо мовчав.
Так, становище, дійсно, важке. Я вирішаю перейти до активного наступу.
— Що ви такі дурниці плещете? — майже кричу я: — ви хіба не читаєте європейських газет? Та знаєте ви, що навіть на Україні ніхто не вірить радянській владі? Навіть самі комуністи. Еге! А ви чули, що Комінтерн…
Невідомий кілька хвилин слухає мене мовчки, потім червоніє й теж кричить:
— Я думав, що з порядною людиною говорю, а ви просто білогвардійська сволоч! Правда, я вже два роки, як із СРСР, але я тут на службі в Нафтосиндикаті, і як радянський громадянин, не дозволю подібних інсинуацій! Так, не дозволю!
Він повертається й відходить, а я отетеревіло дивлюся йому вслід.
Оце тобі й на! Радянський громадянин? Так це я, виходить, агітував тут проти радянської влади?
Од здивовання я блимаю очима, укриваюся ввесь потом, протираю очі, озираюся довкола й бачу:
Ніякої купи кошиків з виноградом біля мене нема, а на тому місці сидить просто на долівці турецька родина й снідає. Сонце світить мені просто в обличчя, сліпить і парить.
Чи то мені все від спеки приверзлося? Значить, я не агітував проти Радянської України? Що ж воно таке?
39-а паралеля, ось що!
4
Після жаркого дня — теплий м'який вечір. Ми наближаємося до високої гори з руїнами фортеці. Це вже європейський беріг. На березі Азії так само бачимо знищені блиндажі, кинуті гармати. Тут пройшла імперіялістична війна.
Ми ввіходимо в узьку протоку, чи затоку. Праворуч — маленьке містечко Чанак-кале. Просто — щілина Дарданелів.
Ми на тому місці, що було об'єктом уваги й інтриг всієї європейської дипломатії протягом багатьох десятиріч. Ми на місці, до якого зверталися сподіванки й чорносотенців російських і лібералів. Громадянине Мілюков! чи чуєте ви: сьогодні ми, кілька громадян СРСР, вільно пройдемо через протоки. Вільно — і вільними їх зробила для нас не ваша нікчемна політика, а дружба нашої країни з турецьким народом.„Адана“ кидає котвицю на рейді перед Чанак-кале. Так тепер називаються Дарданели. Поруч нас також на рейді стоїть якась гарна яхта — вся біла, з мідяним блискучим димарем. Чи не новий якийсь П'єр Лоті мандрує?
Вечір. Сьогодні п'ятниця. З берега чути музику й гамір юрби. Але о 10-ій годині, коли з Дарданельської протоки вилітає гарний „Гюль-Джемаль“ і біжить повз нас до Ізміру, — на березі вже скрізь темно й тихо. У Туреччині лягають спати дуже рано.
Ми стоїмо на рейді. „Адана“ бере вантаж хліба. Лунають інтернаціональні „майна“ й „віра“.