Сонце поза мінаретами/Стамбульскі фота
| ◀ Зберігаючи час | Сонце поза мінаретами Стамбульскі фота |
На Босфорі ▶ |
|
СТАМБУЛЬСЬКІ ФОТА
Цей голос покрив усе.
Тільки-от-тільки дзвонили трамваї, прокладаючи свою путь по вузькій натовпленій вулиці; на різні голоси ревли авта на Пері; гаморіла юрба, — а ми, на другому поверсі емігрантського кафе „Петроград“, біля відкритого вікна вбирали в себе ці згуки, вбирали майже мовчки, обгортаючи довгими павзами коротенькі репліки.
І раптом — голос чи зойк, верескливий, пронизливий, хоч і не на високих тонах, голос, що йде з неба, а може й з-під ніг. Спокійний і тривожний разом.
Наше кафе — на перехресті Великої вулиці Пери й Саркіз-Агаджі. На протилежному розі, наукіс, маленький мечет із маленьким мінаретом. Тут, у кварталах европейців, він аж нічим не нагадує стамбульські мечети. Ну, як домова церква гімназії чи благодійної установи перед якимсь старовинним собором.
На зубожілому мінареті зубожілого мечету, опершися на парапет у напрямі на південний схід, муедзин співає хвалу Алахові та посланцеві його. І цей голос наповнив усю галасливу вулицю, і вже авто-людський гармидер-гук — тільки акомпаніментом до нього.
Не знаю, як убиралися муедзини раніш. Думаю, що не так, як цей. Бо звичайне пальто й звичайний чорний — оксамитовий, здається — капелюх співця алахової всемогутности, позбавляють його жодної містичности й романтизму. Чи не в цьому був глибокий зміст одчайдушної реформи Кемаля, що над нею знущаються газетярі буржуазної Европи? Вчора прочитав у французькій газеті: „Що ж до Туреччини, то там диктатуру президента поширено навіть на деталі вбрання“… Здерто з муедзина чалму, з правовірного турка — феску, — і куди тепер поділася покірність алахові й його повпредові на землі — каліфові?
Буяє життя. Горить електрика, біжать авта — вони в цей час на Пері нерозривною стрічкою. На протязі пів-кварталу можна купити все, навіть не заходячи до крамниць: од каштанів і „дузіко“, місцевої поганої горілки, аж до жіночого тіла. І не підводячися з місця, я бачу, як на тому тротуарі жовтоволосий велетень матрос, світлий, як день, купує чорну кремезну муринку — темну, як ніч.
А над цим усім самотній голос самотнього муедзина. Скільки, скажете, треба мати віри, щоб у царстві мамони славити бога? Нічого подібного! Треба мати віру безвір'я, безнадійний цинізм, одчайдушний наплювізм, треба ані крихти не вірити в свого бога, не поважати, щоб закликати молитися йому серед гамору веселого життя та хвалити його за премудре влаштування світу: жовтявий швед може купити собі на дві години чорняву муринку.
Звертається служитель Магомета обличчям на південний схід, до Мекки, але зір його не сягає далі освітленого вікна нашого кафе, де кілька гяурів п'ють каву (та й то не турецьку, а з молоком). Його голос на кілька хвилин покриває ввесь галас, але — треніровка, товариші, не більше!І коли, проспівавши кілька раз, що Алах — великий і милостивий, він зникає з мінарету — мені здається, що я бачу безнадійний жест рукою на прощання — до всіх людей, що, по-хорошому чи по-поганому, не вірять у бога.
За півгодини він питиме каву у своїй улюбленій кав'ярні й говоритиме з сусідами про курс ліри та катастрофічне зменшення прибутків, а потім, може, купуватиме — не муринку, білу. Хіба не вистачить білих емігранток у веселих кварталах Пери?
Вузька вулиця, така вузька, що темно від високих будинків. Великий рух, люди, авта. Швидка машина уносить просто вгору. Сиджу біля шофера й тому все бачу. Але цікаво: не пам'ятаю, щоб бачив хоча б один трамвай! Згодом переконався, що цією таки вулицею й трами ходять, але тоді, в перші хвилини, стільки вражінь, стільки оголомшений чужим рухом і власною швидкістю, що не бачив їх.
Не пам'ятаю людей. Не запам'яталося жодного обличчя. Не бачив нічого характерного східнього — тільки вражіння великого, рухливого. Таке й мусить бути завжди перше вражіння великого чужого міста.
Од митниці до готелю через вулиці Войвода, Окджі-Муса й Пті-шан, а потім по Великій вулиці Пері ми їхали хвилин десять. Мустафа — найкращий і найсміливіший у Стамбулі шофер. Він уже скоро шість років їздить на радянській машині.
Вчора ввечері були в Таксімі.
Невеличкий садок, значно менший, ніж у Харкові на Римарській. За вхід тільки 5 гурушів (копійок). Ще пів-гуруша якогось податку — і все. Надзвичайно демократична розвага!..— Почекайте… — загадково каже мій попутник.
Про зміст цього „почекайте“ я дізнався щойно, як виходячи з садку, ми заплатили за дві порції морозива й пляшечку содової води… 6 лір (карбованців). У найдорожчому кафе це б коштувало 50 коп.
Проте, своє морозиво ми їли за столиком перед естрадою. А на естраді — дивертисмент. Грає джаз, танцюють одна по одній якісь негарні дівчата, співає куплети місцевий улюбленець Амор (між іншим — про відставного врангелевського козака дуже їдко; російська емігрантська публіка суворо мовчить замість оплесків), все як слід. Потім — чарльстон. Його танцює й публіка між столиками…
Цього ж вечора я, в якомусь звязку з процесом Сакко й Ванцеті, прочитав в газеті назву американського міста Чарльстон. Завтра їх мають стратити. Моторошно було дивитися на цей танок із такою назвою.
На ранок я ділився вражіннями в нашій маленькій комуні. Було не скажу, щоб огидливо, а якось неприємно від неестетичного танку з верещанням „чарльстон, чарль-стон“.
Маленькій Люсі — ще нема 3-ьох. Вона, однак, уже розуміє розмови дорослих. Коли я скінчив розповідати, Люся вийшла на середину кімнати й почала танцювати так само, як оті, в Таксімі. Тільки танцювала вона й виспівувала „чарль-стон“ якось естетичніш. Люся передвчора приїхала на одному пароплаві зі мною. Чарльстона вона вивчила ще в Москві…
От і пишіть про розклад буржуазного Заходу!
І ці люди ходять у темних костюмах (осінній „сезон“) з жилетками, в осінніх м'яких капелюхах. З них ллється піт, але вони мужньо терплять, бо такий закон пристойности.
Напроти готелю — поліційна варта. Черговий поліцай цілий день стоїть і регулює вуличний рух. Але цей поліцай зрушив зі свого місця і зробив чимало кроків за мною, коли я вийшов із дому без капелюха.
Жилетку й капелюх — дві речі я зненавидів назавжди, перебуваючи в чужій країні. Тільки „нижчим істотам“ — продавцям чаушу чи бубликів — вибачають перебування на головних вулицях без жилетки й капелюха. Коли я спробував робити протест проти цих причандалів пристойности, я бачив як інстинктовно повертались за мною здивовані погляди. Найжорстокіший з законів — закон неписаний. Його люди отак просто, звичайно — перемогти не можуть.
Я бачив, як блискуче вдягнені дами й кавалери з огидою відсувалися набік, коли повз їх проходив — не тротуаром, бруком, — засмальцьований хамал, несучи на плечах важкий вантаж. Я бачив, як залізничних робітників такий же залізничник, тільки кондуктор (істота вищої категорії) залишив тільки до найближчої станції у вагоні I класу, і тільки з умовою: не сідати. Місця були порожні, на ввесь вагон був тільки один пасажир — я, але ж на мені був капелюх і жилетка, і я мав право протестувати проти того, що поруч мене посадили нижчу істоту, пасажира III класу.
Чистенькі трамваї з фантастичними ієрогліфами замість цифр. Досі не знав, що турки вживають якихсь інших цифр, не арабських і не римських. Повертаюся до кімнати, бачу на стіні відривний календар із такими самими ієрогліфами. Справу полагоджено. За чверть години я вже читаю номери на трамваях і навіть чотирьохзначні номери автомобілів.
Улиця вузька, хоч і трохи ширша від тієї, де ми їхали напочатку. В протилежному будинку — якась модна майстерня. Молоді, гарно одягнені люди, шиють щось і куняють на стільцях.
Сила авт. Вони йдуть майже нерозривною стежкою.
Доми високі, на 5–7 поверхів, але дуже вузькі. Мені розповідають, що вони — дерев'яні, дуже давньої будови.
Перші дні не міг зрозуміти: чому тут так багато публіки завжди на вулиці? Адже місто значно менше за Москву, адже великих справ тут не може бути. Довгий час не знав, чи можна стрибати в трами й вистрибувати, не бачив, щоб хтось так робив.
Тут ніхто не поспішається. Ходять поволі. Виявляється, що з трамів можна виходити під час руху, але ніхто не стрибає. Навіщо? Воно бо десь там спиниться!
Думаю, багато люду на вулиці ось через що: всі ходять поволі. Кожний, навіть вийшовши в справі, перебуває на вулиці вдвічі більше, ніж у нас. Тому й здається, ніби вулиці переповнено. Коли б люди ходили так швидко, як у нас, здавалося б вдвічі менше.
Спочатку не вмів переходити вулицю. Стоїть поліцай в колоніяльному, але червоному шоломі й байдуже помахує паличкою, дивлячись собі під ноги. Ніхто на його не зважає, кожний їде й іде, як сам знає. Я перші дні довго чекав проміжку серед авт, потім біг на той бік. Незабаром навчився переходити, коли забагнеться. Ніхто мене не розчавив, як бачите.
Ми їхали автом наниз, до Галати. Їхали швидко. Раптом шофер майже спинив машину.
Серед вулиці лежав собака й байдуже дивився на авто. Шофер обережно об'їхав — це дуже важко було на такій вузькій вулиці.
Шофер був турок. Турки ще й досі дуже люблять собак і котів. Образити таку тварину колись вважалося за гріх. Тому й у прислів'я ввійшла безліч константинопольских собак.
Коли їдеш шіркетом на Пренкіпо або купаєшся в Мармуровому морі — бачиш серед моря два маленькі острови. Один — зрізаний, ледве визирає з води, другий — гострий. Це — Платі й Оксія. Там нічого не росте й там ніхто не живе. Ці дві темні плями якимсь дисонансом порушують яскравість рожевих островів.
Років окупації Антанта вивезла всіх собак із Константинополю на острів Оксію й потруїла там. Сучасні стамбульські собаки — молоді. Але ви чули, що таке атавізм? Молодий собака, що виріс уже після окупантів, якимсь інстинктом розуміє, що в турецькому народі живе зворушлива любов до кожної тварини.
Ніхто нічого не купує. Лозанна спричинилася до панічної втечі чужинців. Кілька років після цього — жодного імпорту конфексіону до Туреччини нема: для кого ввозити? Залишилися старі товари.
Біднота турецька їх не купує — дорого. Буржуазія має змогу одягатися в Европі.
І стоять на Пері великі магазини з блискучими вітринами, з продавцями без покупців.
Німецькою мовою слово „вар“ значить — було. Турецькою мовою „вар“ — є. В турків є тільки те, що вже було в західнього народу. Турків вважали за націю нижчого рангу.
Але надійде час, коли й у турків буде те, що є тепер, а не було колись на Заході.
Потокера виряджено на роботу до Туреччини 1923 р., коли на виїзд до Стамбулу, тоді ще — Константинополю — замало було самої турецької візи. Кемалісти ще не були повноправними хазяями на своїй землі. Приїжджих з радянської сторони не випускали на беріг без потрібної візи — англійського, французького й італійського комісарів.
У Потокера такої візи не було. Потокер ставився цілком лояльно до молодої турецької республіки і вважав, що не слід турбуватися про всякі там імперіялістичні порядки.
Коли пароплав стояв на Босфорі, Потокер дав ліру перевізникові і вночі переїхав до Стамбулу.
Далі все мусило піти гаразд. Турецька віза в Потокера є, поліція імперіялістів його на березі чіпати не могла — був час Лозанської конференції. Потокер забрався до якогось готелю на вулиці Пті-шан, зареєструвався в портьє і ліг спати.
А наранок, годині о 6-ій, Потокер прокинувся від жахливого кошмару: йому снилося, ніби англійська поліція розшукує його по всій столиці. Прокинувшись, Потокер почув з вулиці:
— А де Потокер? А де тут Потокер?
Галасувала вся вулиця. Крики лунали з усіх боків. Обережно, навколюшках підлізши до вікна, Потокер визирнув зі свого шостого поверху й трохи не зомлів:
По всій вулиці Пті-шан туди й сюди ходили якісь люди й вигукували:
— А де тут Потокер?
В декого з людей були якісь лантухи й кошики за плечима. Можливо, що за східнім звичаєм, спіймавши Потокера, ці агенти британського імперіялізму звяжуть його, запакують у ці лантухи й викинуть нещасного в бурхливі хвилі Золотого Рогу. Адже колись султани, розриваючи дипломатичні взаємини, кидали чужоземних послів до глибокої криниці у палаці Єді-куле… Солодка й почесна смерть за вітчизну, але був Потокер ще молодий — і не хотів умирати на дні Золотого Рогу, та ще й у лантухах — може радянського виробництва. Він же як раз і приїхав торгувати лантухами!
Цілу добу просидів Потокер у себе в номері, нікуди не виходячи.
А другого ранку Потокер почув знову:
— А де тут Потокер?
Обливаючися циганським потом, Потокер почав міркувати, який засіб самогубства легший — чи повіситися на цвяшку в номері, чи впрост здатись на милість британських катів? І раптом почув інші голоси, що наближались із якоїсь маленької вулички проти готелю:— А тут Потокер!.. Ось тут Потокер!
В голосах чути було якусь урочистість перемоги.
Цю добу Потокер пересидів чи перележав під ліжком. І третього ранку почув своє прізвище аж біля самих дверей.
Та диво: голос був знайомий. Двері розкрилися — і Потокер побачив свого товариша з Торгпредства. Торгпредство дві доби шукало Потокера по всіх готелях і нарешті натрапило на його слід.
Та не Торгпредство розіслало таємничих катів із кошами. У районі Пті-шан живе чимало греків. Тому ранком продавці вигукують товар свій грецькою мовою. І скромне грецьке „пататіс“ (картопля) згучало для вуха хороброго Потокера, відважного борця проти британського імперіялізму, його таки власним ім'ям.
Вулиця говорить всіма голосами. Вона починає з 6-ої години ранку.
Пронизливо, з верещанням, з вигуками, виспівами оголошують продавці про велику подію: вони принесли свій товар.
У Стамбулі хазяйкам нема чого бігати на ринок. Уже з 6-ої години по центральній вулиці Пери, по всіх завулках розходиться галаслива юрба продавців — і коли читач не вірить у сумну пригоду з Потокером, то я в неї, принаймні, цілком вірю. Бо перше, що я почув першого ж ранку — був несамовитий галас під моїм вікном:
— А єслі…
Української мови під час поїздки вживати не доводилось. Хіба тільки, познайомившись із прекрасною полячкою в Ізмірі і мавши в своєму розпорядженні польський лексикон лише політичний, я змушений був почування висловлювати українською. Та це тому, що полячка ніколи в Росії не жила і руська мова їй не могла бути зрозуміла. А так скрізь — і в Торгпредстві, і в крамницях, коли бракувало французьких слів, і серед емігрантів — доводилось уживати руської.
Отож це „а если“ не здивувало мене що до мови. Здивувало, звичайно, що до змісту.
Кінчилося „а если“ — і я чую „хейно берім“. Це якийсь інший товар чи крам вигукують продавці. Далі чую швидке:
— Чауш, чауш, чауш! —
продається виноград.
Проходить скляр, — і спочатку довге, розтянуте, на високих нотах:
— Джамджі (скляр)!
Потім квартою нижче, потім ще нижче.
Між іншим, я так аж до самого від'їзду не міг зрозуміти, що воно таке було оте „а если“, яке я чув щоранку. Колись увечері на Галатських сходах я погнався за цим голосом — і не наздогнав. Таємниче „а если“ зникло в темряві. А зраня виходити з готелю вважалося за непристойне.
Я розпитував знайомих турків — і ніхто не міг мені назвати товар, що його турецьке ім'я згучало б як ці два руські слова. Так я й поїхав з тягарем таємниці на душі… Що це було? Бублики чи риба якась?
Вулиця говорить. Вона говорить на різні галаси. Вона галасує, кричить.
Колись у Туреччині був прекрасний звичай. Коли вночі виникала пожежа в певній дільниці міста, нічна сторожа перегукувалась словами „янгін вар“ (вогонь є), додаючи назву дільниці.
Наші товариші ще застали цей звичай. Вони розпитували, для чого це робиться. Їм пояснювали:— А може якийсь мешканець кварталу Шашлі перебуває в цей час десь у Галаті. Він почує „Шашлі янгін вар“, і поспішиться додому.
Зворушлива дбайливість! Але прагнення до европеїзму виживає її. Вигук „янгін вар“ — визнано, очевидно, за велику провінціяльність. Префект міста заборонив нічній сторожі сповіщати населення таким чином про пожежі.
На вулиці можна всього купити. Ранкові голоси сповіщають про рибу, хліб, молоко, овочі. Можна купити всього, крім… цигарок.
Курять майже всі. Цигаретка — така ж потрібна річ, як і кава. Може, з пошани до речи першої потреби, її не продають із лотків, а в крамницях і кіосках! По тих самих кіосках можете зміняти валюту за курсом (в кожному свій курс) і купити марок для колекції.
Хлопчики в Галаті вигукують:
— А чоколят вітторія! Он'є ікі бучук вітторі-ія!
Зовсім, як наше:
— Справжній одеський молошний шоколад замість карбованця — двадцять копійок!
За 12½ (он ікі бучук) копійок ви купуєте плитку „вікторії“, подібної ж якости. Жодної різниці.
Чи не на одній фабриці роблять „вікторію“ й „одеський молочний“?
Я так звик до цих викриків і так ототожнював „вікторію“ з „одеським молочним“, що іноді дивувався: а чому не стоїть отут на вулиці суворий тип, що протягом року вигукував у Харкові:
— Конь ворроной повесть Борриса Савинкова, конь ворроной!Традиційну чашку кави вам і тепер можуть запропонувати в кожній крамниці, куди ви зайдете купити краватку чи папетрі. Іноді замість кави можете мати пляшку газосу.
Але пропонують не дуже охоче. Звичайно, ви можете навести на думку запропонувати якимсь жестом чи рухом. Вам принесуть кави з найближчої кав'ярні і грошей ні в якому разі не візьмуть.
Але цей звичай гостинности серед крамарів починає зникати. Кажуть, що спричинилися до ліквідації цього східнього забобону російські емігранти. Вони перші роки блукали з крамниці до крамниці і попивали каву надурничку.
Емігрантів не люблять. Звичайно, не тому тільки, що вони живилися надурничку кавою й газосом по мануфактурних крамницях. Російська еміграція принесла до Туреччини розпусту й хороби.
В садах Серая я розбалакався з турецьким офіцером. Мені треба було спитати шлях до монументу Кемаля-паші. Офіцер не тільки відповів на моє французько-турецьке запитання, але й почав обережно розмовляти французькою мовою.
Це було щось другого дня по приїзді. Чому б не попрактикуватись у французькій мові?
Офіцер, очевидно, міркував так само. Згодом виявилося, що ми обидва дуже важко розуміємо один одного і обидва потрібуємо дуже солідної практики. Але нічого. Балакали.
Побачивши в мене російську газету, офіцер спитав:
— Руський?З досвіду в готелі я переконався, що в Туреччині, принаймні на сьогоднішній день, ніякої користи нема доводити, що ти не руський, а українець. Моєї лекції з галузи нашого національного будівництва портьє не зрозумів.
І офіцерові я відповів:
— Так, руський.
Офіцер насупився:
— Білий?
— Ні.
— А, більшовик?
І офіцер почав стискати мені руку.
Згодом у Ізмірі при знайомстві з якоюсь персоною, я спитав:
— Виходить, що я — єдиний чужоземний журналіст на виставці?
Персона відповіла:
— На виставці нема ні одного чужоземного журналіста! Більшовики для нас — не чужинці.
І додав цей чоловік несподівано таке:
— Знаєте, я — прихильник імперіялістичної війни!
Я здивувався. Він пояснив:
— Бо, хоча через імперіялістичну війну Туреччина багато втратила — персона зробила рух до мапи, — але за те турки придбали такого друга, як Росія!
Ну, я це все ж таки мусив вважати тільки за східній комплімент!.. А загалом — за ввесь час ніякої ворожости до нас ні одного разу не відчув.
За п'ять тижнів я бачив на Пері тільки одного турецького жебрака. Це був хлопчик років 12; він умильно прикладав два пальці до чола й мовчки кланявся.
Але російських жебраків — рясно.Старушенція в хусточці сестри-жалібниці, з маленьким хрестиком. Тамбовський поміщик, що нагадує: „А сьогодні ввечері ви мені, дітоньки, ще не подавали“. Сліпий парнюга перед костьолом твердить французькі слова з ярославським прононсом: „Же сві з'авегль, донє муа кельк шоз“.
Я побачив увечері здоровенну спину в піддьовці. Товариші штовхнули мене:
— Дивіться! імператорська кров.
Ми перегнали нащадка імператорів і зазирнули в обличчя: кремезний дядько, руда борода, червона пика. Страшенно знайоме обличчя. Десь бачив. На фотографії?
— Син Олександра III. „Незаконний“, звичайно. Не погано заробляє.
Коли багаті турки чи греки хочуть справити весілля або якесь там сімейне свято на аристократичний кшталт, вони закликають цього:
— Улаштуй усе, як при дворі твого батька.
Бідний дядько ніколи не бачив свого батька, ніколи не був у Петербурзі! Він — наслідок царевої втіхи десь на провінції. Але береться й улаштовує.
З того й живе.
Мій приятель Кусаненко любить у розмові — звичайнісінькій українській балачці — вживати німецьких слів. Встромляє він їх до ладу й не до ладу.
А от я розкажу, як Кусаненко німецької вивчав. Це разом із моїми дальшими пригодами на фронті поборювання чужоземної мови, може бути розділом із книги „Наші за кордоном“.
Приїхавши певного часу до Німеччини, Кусаненко в перший час ходив по ресторанах, як і кожний з тих, що після голодних часів потрапляли до благословенної Европи.
— А чого б я сьогодні попоїв? — це зробилося звиклою формулою для Кусаненка на довгі роки.
Та не тільки попоїсти ходив до ресторанів Кусаненко. Він відважно боровся там на фронті культурної революції, за збагачення своїх знань.
Прийшовши до ресторану, Кусаненко зараз кликав до себе кельнера:
— Герр обер!
Кельнер схилявся перед Кусаненком.
— Вас іст дас? — питав Кусаненко, показуючи на стіл.
— Дас іст дер тіш — здивовано, але із спокійною ввічливістю відповідав кельнер.
— А вас іст дас? — переносячи наголос на „іст“, питав Кусаненко про вікно.
Кельнер відповідав, що мовляв, „дас іст дас фенстер“.
Після цього Кусаненко відпускав кельнера, записував слова до книжечки й бурмотів:
— Тиш — стіл, хвенстер — вікно… Ану, Миколо, — звертався він до товариша, — перевір-но мене… Хвенстер — стіл, чи то пак…
Так разів кілька.
Зрештою, підказували товариші Кусаненкові, що, власне, незручно отак сидіти в ресторані, треба чогось замовити. Кусаненко згадував:
— Ага, дійсно! А чого б я оце попоїв?
Кусаненко кликав обера. Той стомлено підходив. Кусаненко тикав пальцем в яке-будь місце меню.
Герр обер приносив картоплю.
Кусаненко з'їдав картоплю дуже швидко, а потім йому спадало на думку, що з цього також можна витягти певну користь для культурного фронту. Він знову кликав:— Герр обер! Вас іст дас?
І показував на недоїдки картоплі.
Кельнер зазирав до меню й відповідав:
— Дас іст — пом де тер а-ля Рен.
Бо, не вважаючи на німецький патріотизм, німецька кулінарія, як наука консервативна, ще й досі вживає французьких назв.
Тоді до тієї самої книжечки, де було вже записано „лямпе — лямпа“, Кусаненко справно вписував:
„Пом де тер а-ля Рен — картопля“.
І додавав в дужках — так, для себе, на всякий випадок:
„Не дуже, щоб смачна“.
Згадуючи пригоди блаженної пам'яти Кусаненка, я почав вивчати турецької чи не за цим самим методом.
Проблукавши перший день по гарячих вулицях Стамбулу, я стомився й схотів пити. Побачив садок із столиками й зайшов.
Незручно було перегортати російсько-турецький словничок, і я вжив французької, попросивши чаю.
Хлопець не зрозумів. На Пері й у Галаті з французькою легше жити, а в Стамбулі, в наслідок національної політики, французької вже не розуміють. Особливо молодь.
Я вважав, що форма „дю те“ заважає хлопцеві зрозуміти мене і показуючи на самовара, що кипів десь у глибині садка на прилавку, повторив кілька раз просто:
— Те, те, те.
Хлопець знову не зрозумів і безпорадно озирнувся довкола. Кількома столиками далі сиділа купка турецьких офіцерів чи салдатів. Хлопець підійшов до них і спитав, очевидно, що таке „те“. Я теж підійшов. Треба ж збагачувати свої знання мови.Офіцер витяг кешеньковий словничок і, пошукавши там, сказав:
— Те? — Чай.
Бо турецькою мовою чай якраз і називається „чай“.
Я дуже люблю кисле молоко, простоквашу. Мені сказали, що в Стамбулі її знаменито готують, але спитати, як вона називається турецькою, я посоромився.
Чого я тільки не виробляв… Заходив до молочарень і кав'ярень, крутився біля прилавка чекаючи, щоб хтось попросив отієї простокваші, щоб почути її назву. Та якось не щастило. Або люди купували якесь спеціяльне морозиво на баранячому салі (ух, жах!), або говорили на простоквашу якось невиразно й нечутно.
Знову згадавши любого свого приятеля Кусаненка, я одного разу дуже сміливо зайшов до кав'ярні й ткнув пальцем просто в мисочку з простоквашею.
З'їв. Дуже смачна. Знову підійшов до прилавка розплатитися.
Але хазяїн, очевидно, забув, що подавав мені, і вимовив якесь турецьке запитання. Я безпомічно озирнувся до столика. Хазяїн побачив мисочку з-під кислого молока й сказав:
— А, югурт? Он гуруш.
Я заплатив десять копійок і тепер уже знаю, що кисле молоко в кав'ярні на вулиці Комбараджі в Стамбулі, як і в Церобкоопі на вулиці К. Лібкнехта зветься однаково:
— Югурт.
У Стамбулі вагони трамваю мають два класи: перший і другий. Для кожного класу окремий вагон.
Вагоном першого класу проїзд коштує на дві копійки більше на станцію. У першому класі — шкіряні лави, а в другому — дерев'яні. Іншої різниці нема.Всередині. А зовні — різниця в кольорі.
Вагони першого класу — червоні, другого — зелені.
Досі Туреччина була держава другого класу, мавши зелений прапор пророка. Тепер вона намагається перейти до першого класу і прапор у неї червоний. Залишився білий півмісяць, що визирає з червоного тла. Але чи надовго?
Щиро бажаю молодій Туреччині швидше їхати першим класом.
Установа, що свого часу вирядила Будякова за кордон, уже не існує. Її чи то раціоналізовано, чи то ліквідовано.
Цікава була установа. Бо дуже цікавий був отой представник її, Будяков.
Мужчина довжелезного росту, він у питаннях питва радикально розходився з магометовою наукою. Та, звичайно, не був же Будяков магометанин!
Подібні неприємності бували в нас не раз з товаришами, що потрапляли за кордон того часу. Нічого образливого для нашої політичної свідомости в цих випадках нема. З усяким буває.
Певного вечора, під час чергового конфлікту з магометовою наукою, Будяков зустрів на своєму шляху якогось поліцая й хотів побити його. Поліцай покликав на допомогу ще кількох поліцаїв. Будяков побив усіх гуртом і вроздріб.
Забрали Будякова до караколу. Будяков побив увесь наявний склад поліційного району.
Викликали підмогу з сусідніх районів. Будяков і на тій продемонстрував свою фізичну силу. А потім пішов додому.Начальство будякове вислало героя додому найближчим же пароплавом. Але дало йому завдання — обов'язково помиритися з ображеним поліцаєм.
Будяков помирився. Ну, як за такої нагоди не випити? Випили. Пішли до якогось шинку в портовій частині міста (не пам'ятаю, в Стамбулі це було, чи в Ізмірі). Випили й там.
Того самого часу в шиночку сиділа компанія радянських матросів з того ж таки пароплаву, що мав завести Будякова додому. Матроси побачили поліцая в повній формі, і, сповнившися зненавистю до представника буржуазного ладу, образили його.
Та Будяков заступився за свого приятеля-поліцая, — зчинилася бійка.
На одному фронті — радянські матроси, на другому — турецький поліцай і друг його Будяков.
Чи варто додавати, що перемогу мав другий фронт, навіть лише половина його? І чи варт додавати ще, що назавжди скінчилася закордонна кар'єра Будякова?