Солоні зайці/Професори українізації
| ◀ Номіна – Оміна | Солоні зайці Професори українізації |
Мисливські пригоди Івана Івановича ▶ |
|
Професор Нарбонов оце закінчував лекцію на тему: „Українські прикметники та їхня роля у великому переселенню народів“.
Машиністки Мура й Ната сиділи, як зачаровані, вдивляючися в блискучі окуляри шановного професора. Отут за оцим білим лобом ховалися всі українські прикметники і роїлися різноманітним натовпом, ждучи наказу з нервових центрів професора Нарбонова, щоби, каскадом з'явившися на світ, оглушити, ошарашити, приголомшити несвідомих і боязких слухачів.
„… на цім я кінчаю. Чи є в кого якісь запитання?“ — пронеслося по залі великої установи останнє речення і уперлося в мовчанку. Десь зашепотіло і раптом сипнули запитання.
— „Скажіть, чому українська мова така трудна?“, — кокетливо запитала гарненька Ната. — Я прекрасно вчилася по-французьки й було дуже легко — мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай, але українська мова занадто тяжка для мене — скажіть, чому це так?“ — „Скажіть, коли в нас буде іспит“. „Я все одно провалюсь — я зроду не вивчу цієї мови“. „Де ви живете професор?“ „Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?“.
Професор Нарбонов методично зняв окуляри і звів їх угору. „Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім“. Професор добув з кишені хустку, протер окуляри і почав відповідати. „Так, українська мова дуже важка і це саме через її милозвучність. Грубе европейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай европеєць вимовить слово „паляниця“. Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе Орлова, а не Орліва, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко — в Народньому Університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвеґії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав „Дев'яносто сім“, при чім Куліш написав усіх тільки тридцять, а він, професор Нарбонов, шістдесят сім.“
Професор Нарбонов одяг фетровий віденський бриль і поважною ходою подався з залі.
Коли він вийшов на вулицю, до нього впнувся суєтливий суб'єкт у замурзаній сорочці: „вельмишановний пане й добродію, допоможіть бувшому учителеві ґімназії… жінка… діти… хоч копійок двадцять, добродію, повік за вас молитиму бога, сам я учитель!“
Професор Нарбонов велично одмахнувся од шахрая й намірився переходити вулицю. Але раптом йому спала на думку блискуча гумористична ідея. Він широко всміхнувся і став:
— Бувший учитель, пане, — ще раз спробував шахрай.
— Гей, ви: — сказав професор Нарбонов, — ви, здається, можете трохи балакати по-українському. Ходім до мене на кватирю. Я спробую вам допомогти.
За півгодини перед здивованим оком голодного шахрая розгорнулась велична картина. Він був у прекрасно омебльованім кабінеті професора Нарбонова. Удовж стін стояла колосальна шафа, повна найкращих високо-наукових праць з галузі українознавства. Словник Терпила, словник Дубровського, Ізюмов у жовтій обкладинці, Ізюмов у синіх палятурках, Ізюмов у шкіряній оправі, Сабалдир, уваги, знову Сабалдир — товпилися на лакованих полицях шафи. Над шафою висіли портрети письменників.
Зачарований, ошарашений чоловічок стояв і мовчав. В тиші розлігся метальовий голос професора Нарбонова. — Тепер, — сказав професор Нарбонов, простягаючи руку, — тепер я скажу вам, що ви думаєте. Мовчіть! Ні слова! Я скажу вам, що ви думаєте.
Професор зробив драматичну павзу.
— Ви думаете, що я, професор Нарбонов, осягнув цієї розкоші й цієї величі довгими роками невпинної роботи? Ви думаєте, що я скінчив гімназію, вступив до університету, залишався при нім стипендіятом, у голоді і холоді писав роботи, топив пічку своїми віршами і вчився, вперто вчився фонетики, морфології, діялектології української мови? Ви думаєте, що я друкував свої лінґвістичні роботи в наших i закордонних часописах? Ви думаєте, що я, кінець-кінцем, виготував магістрантські іспити і одного прекрасного дня… А на самім ділі було ось що“.
Професор Нарбонов обачно глянув навколо, втягнув чоловічка в кімнату і причинив двері.
В дверях клацнув американський замок. Почалася секретна розмова.
|
|
— Хто там читає, — запитав професор у поважного бухгальтера, що, стоючи коло дверей, уперто намагався встромити свою голову в залю. Бухгальтер на хвилину покинув свої зусилля і сказав у гострому тоні:
— Не заважайте слухати. Читає знаменитий професор Мосипів, член методологічної комісії. Ви задоволені?
Професор Нарбонов не відповів нічого. Натомість він втягнув шию і до нього полетіли слова:
… Що ж до теорії професора Нарбонова, ніби милозвучність в українській мові походить з часів татарського полону, то в своїй статті, видрукованій в усіх англійських журналах, я цю теорію цілком спростував.
— З марксівської точки погляду (неприступної для старих учених, а в тім числі й для професора Нарбонова) милозвучність в українській мові можна віднести тільки на карб впливу печенізького та половецького індустріяльного пролетаріяту.
Нарбонов піднявся навшпиньках і зазирнув на катедру. За катедрою поруч зі шклянкою води й новеньким фетровим брилем у новесенькому сірому костюмцеві, у колосальних рогових окулярах… був незнайомець, що два місяці тому прохав у Нарбонова допомоги.