Смок Беллю/На випередки з-за одної ділянки
| ◀ Чоловік з другого берега | Смок Беллю На випередки з-за одної ділянки |
|
— Овва! Ну й дістали ж лахи!
Шорті дивився на свого товариша, удаючи, що не похваляє його, а Смок сердився, бо ніяк не міг розгладити зморшки на штанях, що їх він оце саме вдяг.
— Як на старе дрантя, то вони вам якраз впору, — провадив далі Шорті. — Що дали?
— Сто п'ятдесят за ціле вбрання, — відповів Смок. — Чоловік був на зріст майже такий, як я. Гадаю, що купив за пів дарма. Чого це ви регочете?
— Хто? Я? Та ні! Я як раз думав, що це саме пристало якомусь бувальцеві, що застряв у Давсоні серед зими, без харчів з одною парою білизни та зачучверених мокасин і широкими дорожніми штанями, пом'ятими, наче вони у чорта в зубах бували. Вам у них непогано, товаришу! Непогано. Скажіть…
— Чого вам ще треба? — сердито спитав Смок.
— Як її ім'я?
— Друже тут немає аніякої її. Якщо хочете знати, то мене запрошено на обід до полковника Бові. Справа в тім, що вам, Шорті, заздро, що я буду в такому почесному товаристві, а вас не запрохали туди.
— Чи не спізнилися ви? — співчуваючи, спитав Шорті.
— Куди?
— Та на обід. Коли ви з'явитеся, то вони вже, мабуть, вечерятимуть.
Смок уже хотів дати гостру саркастичну відповідь, коли побачив жартівливу посмішку в його очах. Одягаючися, він пальцями, які вже одвикли від цього, зав'язав вінзорську краватку незграбним бантом навколо м'якого комірця бавовняної сорочки.
— Шкода, якби я не одіслав всіх моїх крохмальних сорочок до пральні — бурмотів співчутливо Шорті, — я міг би позичити вам.Тимчасом Смок вовтузився з парою черевиків. Грубі вовняні шкарпетки були занадто товсті, щоб озути на них. Він глянув, благаючи на Шорті, але той похитав головою.
— Нічого не можу зробити. Якби я мав тонкі шкарпетки, я б не позичив їх вам. Товаришу, озуйте краще мокасини. Ви напевне одморозите собі пальці в такому недоладному взутті, як це.
— Я заплатив за них п'ятнадцять долярів, та ще за поношені, — сказав жалібно Смок.
— Я гадаю, що там усі будуть у мокасинах.
— Але там, Шорті, будуть жінки. Я сидітиму за обідом з справжніми живими жінками, — місіс Бові та багатьма іншими, так казав мені полковник.
— Ну, мокасини не зіпсують їм апетиту, — додав Шорті: — дивно тільки, чого хоче від вас полковник?
— Я не знаю; може, він чув, що я знайшов Озеро Несподіванок. Потрібні гроші, щоб осушити його, а Гугенгейми шукають, куди вкласти свій капітал…
— Думаю, що так воно і є. Ви маєте рацію, беріть мокасини. Підійдуть! Піджак западає і морщиться, та це ще не велике лихо. Як попоїсте добре, він трохи видметься. А коли у жінок будуть падати хусточки, то хай собі лежать. Не піднімайте. Щоб там не трапилось, ви не нахиляйтеся!
Як і личило фахівцеві на високій платні та представникові великої фірми Гугенгейм, полковник Бові жив в одному з найкращих будинків Давсона. Зроблений з брусків, що правда обтесаних руками, цей дім мав два поверхи і був такого невиданого розміру, що міг пишатися великою світлицею, що була тільки для гостей і ні для чого іншого.
Великі ведмежі шкіри застилали непофарбовану дощану підлогу, а по стінах висіли роги оленів і карібу. Тут у великій грубі горіли дрова, і тріщав огонь у камині. І як раз Смок зустрів вибране товариство Давсона, — не просто вискочок мільйонерів, а цвіт, окраску міста, людей, що зібралися з усього світу, таких як Вербертон Джонс, дослідник і письменник, капітан Конседайн з кінної поліції, Гаскель, уповноважений Товариства ло розробці золота Північно-Західньої округи, барон фон Шредер, улюбленець кайзера, що мав славу всесвітнього дуелянта.
І тут у блискучому вечірньому туалеті, він зустрів Джой Ґастел, яку до цього часу зустрічав лише в хутрах та мокасинах, десь на шляху. За столом він сидів поруч неї.
— Я почуваю себе, як риба, яку витягли з води, — признався він — Як бачите, всі тут такі пишні. Мені і не снилося, що справжня східня розкіш існує на Клондайку. Подивіться хоч на фон Шредера. Він має навіть парадного жекета, а Конседайн натяг крохмальну сорочку, дарма що в мокасинах. Як же вам подобається моє вбрання?
Він повів плечима, наче хотів, щоб Джой похвалила.
— Воно виглядає, наче ви потовщали з того часу, як його пошили, — засміялася вона.
— Ні, не так. Вгадуйте.
— Воно з когось іншого.
— Вгадали. Я купив його за добрі гроші від одного службовця Акційного Товариства.
— Сором, що службовці такі вузькоплечі, співчутливо зауважила вона. Але ви не сказали, як вам подобається моє вбрання.
— Я не можу, — сказав він. — Мені забиває дух. Я так давно вештаюсь по цих шляхах. Мене наче громом ударило. Я мало не забув, що жінки мають руки і плечі. Як і мій приятель Шорті, я завтра вранці, коли прокинусь, то скажу, що це був сон. В останнє я бачив вас на Скво-Крік.
— Я була сама, як скво, — перебила вона.
— Я не хотів цього сказати. Я згадав, що лише на Скво-Крік я довідався, що ви маєте ніжки.
— І я ніколи не забуду, що ви їх мені врятували, — сказала вона. — Відтоді я увесь час хотіла вас побачити, щоб подякувати (він благаючи здвигнув плечима). Ось через що ви сьогодні опинилися тут!…
— Ви попрохали полковника запросити мене?
— Ні! Не його, а місіс Бові. І я прохала її посадовити мене за столом поруч вас. І тут мені пощастило. Всі розбалакалися. Слухайте і не перебивайте. Чи знаєте ви Моно-Крік?
— Знаю.— Як виявилося, це є багатюща, страшенно багатюща місцевість. Там кожна ділянка має вартість з мільйон, а то й більше. Їх розібрано тільки цими днями.
— Пригадую, як туди посунули.
— Отож ціла місцевість віхами аж до обрія вкрилась, так само і все побіч. А проте, нижче Дісковері головної ділянки, черга три, ще ніхто не займав. Ця місцевість лежить настільки далеко від Давсона, що уповноважений дав ще шістдесятиденний термін, щоб вписатися після того, як позаймають ділянки. Всі заявки вписані, окрім черги три, що внизу. Там стоїть віха Сайруса Джонсона. І це все, Сайрус Джонсон зник. Чи він помер, чи подався кудись річкою, чи вниз, чи вгору, ніхто цього не знає. Як би там не було, за шість день вийде термін. Хто за цей час встигне, поставивши віхи, дістатися Давсона і вписати свою ділянку, той матиме її.
— Мільйон долярів, — промурмотів Смок.
— Джілкріст, що має ділянку поруч, трохи нижче, набрав золота на шістсот долярів від промивки одного чана. Він зробив тільки одну розкопку. А ділянки по той бік ще рясніші. Я це знаю.
— А чому ніхто не знає? — неймовірно спитав Смок.
— Починають дізнаватися. Вони тримали це довгий час в таємниці і тільки тепер це починає викриватися. Добрій собачій запряжці за якихось двадцять чотирі години не буде ціни. Тепер вам треба зараз по обіді якнайчемніше зникнути. Я влаштувала це. До вас прийде індіян з листом. Прочитавши листа, ви вдасте себе дуже стурбованого, перепросите і підете.
— Я… я не зроблю цього.
— Дурниці, — напівпошепки вигукнула вона. — Ви цієї ж ночі мусите роздобути собачу запряжку. Я знаю дві. Ось одна Гансонова запряжка — сім здоровенних собак з Гудзонової затоки, він хоче по чотириста за кожну. Це найбільша ціна сьогодні, але не те буде завтра. А Сітка Чарлі має вісім маламутів, він просить тридцять п'ять сотень за всі. Завтра він глузуватиме, якщо йому даватимуть п'ять тисяч. Потім ви ще маєте свою власну запряжку. Вам їх треба купити ще кілька. Ось що вам треба зробити за цю ніч. Діставайте найкращих собак. У цих перегонах собаки важать стільки, як і люди. Туди буде сто десять миль, і собак треба міняти, якнайчастіше.
— О, я бачу, ви хочете втягти мене в цю справу, — сказав Смок.
— Якщо ви не маєте грошей на собак, то я…Вона запнулася, але ще не встигла далі слова сказати, як Смок відповів:
— Я можу купити собак. Але чи не лякає вас ця азартна гра?
— Після ваших звитязтв за рулеткою Елькорна, — сказала вона, я не боюсь, що ви злякаєтесь. Це є спорт, коли хочете. Навипередки за мільйон, з вами змагатимуться найкращі погоничі собак і найславетніші мандрівники цієї країни. Вони ще не виступали, але завтра в цю пору вони виступлять; за собак проситимуть стільки, скільки самі найбагатші люди в стані заплатити. Великий Олаф тут у місті. Цього місяця він прибув з Серкл-Сіті. Це найкращий погонич собак, він один на всю країну і якщо він візьме участь, то буде для вас найнебеспечніший змагач. Арізона Біль другий. Він багато років був з професії вантажний візник і поштар. Якщо він візьме участь, весь інтерес зосередиться на ньому і Великому Олафі.
— І ви хочете, щоб я встряв сюди, немов якась шкапа невідома.
— Так. І це матиме свою перевагу. На вас не дуже зважатимуть. Бо на вас, як ви знаєте, ще дивляться як на «чечако». Ви ще не прожили тут чотирьох сезонів. Ніхто не звертатиме на вас уваги, поки ви не дістанитеся до контори першим.
— Добившись до контори, ця непомітна коняка набуде першоклясного значіння, чи не так?
Вона кивнула головою і серйозно провадила далі:
— Пам'ятайте, що я ніколи не прощу собі тієї витівки підчас метушні навколо Скво-Крік, якщо ви не здобудете ділянки на Моно. І коли хтось може у цих перегонах взяти гору над давніми поселенцями, то це тільки ви один.
Вона сказала це з якимсь особливим натиском. Тепла хвиля прилинула йому до голови і до серця. Мимоволі й якось поважно він скинув на неї пильним оком; їхні погляди просто зустрілися, і не встигла вона спустити додолу очей, як він прочитав у них щось над міру важливіше, ніж ділянка Сайруса Джонсона, якої він ще не зарегістрував.
— Я зроблю це, — сказав він. — Я виграю.
Радісний промінь в її очах, здавалося, обіцяв щось коштовніше понад усе золото ділянки Моно. Він зауважив, як її рука, що лежала у неї на колінах, заворушилася. Під скатертиною він простяг свою руку і відчув міцний стиск руки жіночої, і від цього знов його пройняла якась тепла хвиля.— Що скаже Шорті? — ця думка якось примхливо промайнула у нього в голові, коли жіноча рука відпустила його руку. Майже ревнуючи, він подивився в обличчя фон Шредера і Джоніса і здивувався, як це вони досі не звернули уваги на ту милу і чарівну жінку, що сиділа поруч його.
Його розбуркав голос, і він зрозумів, що вона вже якийсь час щось говорить йому.
— Як ви знаєте, Арізона Біль є білий індіян, — сказала вона.
— А Великий Олаф мислівець на ведмедів, цар снігів, могутній дикун. Коли йдеться за те, хто витриваліший у ході, то з ним навіть індіянові не тягатися; він ніколи не знав іншого життя: тільки пустелю і холод.
— Про кого це ви? — перебив її через стіл капітан Конседайн.
— Про Великого Олафа, — відповіла вона: — Я оце саме розповідала містеру Беллю, який він ходок.
— Ваша правда, — басом сказав капітан. — Великий Олаф найкращий на Юконі ходок. Він і самого чорта зажене, коли піде по снігу чи по кризі. Він 1895 р. розносив депеші в нашій окрузі, і це після того, як двоє поштарів замерзло на Чількуті, а третій провалився в ополонку на Тридцятій Милі.
Смок, їхав на Моно-Крік, не поспішаючи, бо боявся до перегонів потомити своїх собак. Він також добре оглядав кожну милю шляху, позначи місця, де міняти собак. Така сила людей взяла участь у цих перегонах, що сто десять миль шляху скидалися на справжнє село, що тяглось без кінця. Скрізь по шляху були станції, де міняли собак. Фон Шредер, що брав участь тільки як спортсмен, мав не менш як одинадцять запряжок, він їх міняв що десять миль. Арізоні Білеві було під силу мати лише вісім запряжок. Великий Олаф мав сім, стільки як і Смок. Окрім них в перегонах брало участь ще сорок чоловік. Навіть на золотій півночі не щодня на перегонах випадав такий приз, як мільйон долярів. Постягали собак з цілої країни. Усіх швидких витривалих собак немов гребінцем вичісували з ярів та таборів, а ціна на них подвоїлась, а то й почетверилася, бо почалася скажена спекуляція.
Ділянка черга три, нижче Дісковері, була десятьма милями вище від гирла Моно Кріку. Решту сто миль треба було пробігти крижаним лоном Юкона. На самій ділянці черга три було щось їз п'ятдесят наметів і більш за триста собак. Старі віхи, що поставив їх Сайрус Дженсон шістдесят день тому, ще стояли, і кожен вештався туди і сюди, переходячи межі ділянки, бо до перегонів треба було пішки полазити, щоб поставити свої кілки цебто дві центральні віхи і чотири по кутках, а для цього треба було двічі перейти річку, а тоді вже рушати собаками до Давсона.
До того ніхто не смів раніше починати. Лише коли проб'є північ проти п'ятниці, ділянка буде одкрита для нових заявок, а поки не проб'є півночі, ніхто не має права ставити свої віхи. Ще були постанови уповноваженого в Давсоні, і капітан Конседайн послав загін кінної поліції, щоб це перевести в життя. Виникли суперечки з-за різниці між часом по сонцю і поліційним, але Конседайн розтлумачив, що мається на увазі час поліційний, згідно з показаннями годинника лейтенанта Полока.
Стежка по Моно тяглася вздовж рівного річища і була менш ніж два фути завширшки; то був яр, а з кожного боку сніг стояв мурами. Всіх турбувало питання, як понад сорок санок і триста собак проїдуть таким вузьким шляхом.
— Овва! — сказав Шорті. — Тут буде така каша, якої ми ще не бачили. Нема, Смоку, іншого шляху, як силоміць пробитися. Навіть якби вся річка була вкрита рівною кригою, то й тоді не було б місця, щоб уряд стало дванадцять запряжок. Я думаю, що всі вони одразу зіб'ються в одну купу. Як хтось стане на нашому шляху, то ви вже мені дозвольте з ним розправитися.
Смок знизнув плечима і засміявся, не цілком погоджуючися на це.
— Ні, ви не втручайтеся! — стривожено скрикнув його товариш. — Щоб б там не скоїлось, ви не повинні втручатися. Ви з потрощеною рукою не зможете гнати собак за сто миль, а таке лихо може з вами трапитися, якщо ви комусь звернете щелепи.
Смок кивнув головою.
— Ваша правда, Шорті. Я не можу важити справою.
— Та ще я вам скажу, — провадив далі Шорті, — що я сам візьмусь поганяти перші десять миль, а ви будете собі сидіти якнайспокійніше. Я певний, що допхаю вас до Юкону. Далі вже буде залежати од вас і собак. Скажіть, що за плян у цього Шредера? Він поставив свою першу запряжку за чверть милі нижче на річці і він пізнаватиме її по зеленому ліхтарю. Але й ми не в тім'я биті. Я завжди був за червоне.
День був ясний і морозний, але хмари заслали небо, ніч настала тепла і темна; ніби бралося на сніг. Термометр показував п'ятнадцять під нулем, а на Клондайську зиму це дуже тепло. За кілька хвилин до півночі Смок, облишивши Шорті з собаками за п'ятсот ярдів вниз по річці, сам пристав до тих, що мали взяти участь у перегонах на ділянку черга три. Сорок п'ятеро їх чекало, щоб рушити за тим скарбом, що його Сайрус Джонсон покинув у мерзлій землі. Кожен ніс шість віх і важкий дерев'яний молот і був зодягнений в «парку» з темно-сірого дебелого демікитону.
Лейтенант Полок у великій ведмежій шубі стояв і при світлі багаття дивився на свого годинника; до півночі ще бракувало одної хвилини.
— Будьте напоготові, — сказав він, підіймаючи пістоля у правій руці і дивлячися на годинника, що його він тримав у лівій.
Сорок п'ять відлог одкинуто було назад. Сорок п'ять рук скинули рукавиці і сорок п'ять пар мокасин міцно уперлись у витоптаний сніг. Так само сорок п'ять віх віткнуто було у сніг, і стільки ж молотів піднялося в повітрі.
Гримнув постріл, молоти впали. Сайрус Джонсон втратив свої мільйони. Щоб уникнути безладдя, лейтенант Полок вимагав, щоб найнижчу центральну віху забивали спочатку, а потім південно-східню; і так всі чотирі боки, включаючи сюди і верхню центральну віху на дорозі.
Смок, поставивши свою віху, посунув далі разом з першими дванадцятьма. По кутках горіло багаття, і коло кожного стояв поліцай з списком у руці і перевіряв імення тих, що пробігали. Кожен мусів назвати своє ім'я і показати своє обличчя. Було це для того, щоб віхи не було поставлено за когось іншого.
В першому кутку поруч з Смоковою віхою фон Шредер поставив і свою. Молоти ударили одночасно. Коли вони забивали, ззаду набігли ще інші, щоб один в одного перейняти шлях, вони бігли прожогом, штовхались і збивалися в юрбу. Протиснувшись через натовп і назвавши своє прізвище, Смок побачив, що барон зіткнувся з кимсь і, збитий з ніг, упав в сніг. Але Смок не чекав. Інші були попереду нього. При світлі багаття, що вже пригасало, він, не помилившись, пізнав широку спину Великого Олафа, і в південно-західньому кутку Великий Олаф і він забили свої віхи поруч.
Не легка була то робота, ці попередні перегони з різними перепонами. Ділянка простяглася майже на милю, це була здебільше нерівна, вкрита снігом поверхня або хвиляста рівнина. Всі навколо Смока спотикалися і падали, кілька разів він сам кидався наперед, балансуючи руками і ногами. Раз Великий Олаф упав так близько коло нього, що підбив і його.
Верхню центральну віху забито з краю берега, і люди спустившись униз, перебігли по замерзлому річищю і помчали вгору на другий берег. Тут, коли Смок здирався, чиясь рука схопивши його за щиколоток, відкинула назад. У мерехтливому світлі далекого вогнища не можна було побачити, хто втяв цю штуку. Але Арізона Біль, з котрим повелося так само, підвівся на ноги і двинув свого обидчика по обличчю так, що аж хруснуло. Підводячися, Смок це бачив і чув, але не встиг він удруге метнутися до берега, як чийсь кулак звалив його напівпритомного в сніг. Хитаючись, він встав і вже намірявся і замахнувся, щоб дати комусь по зубах, але згадавши застереження Шорті, він стримався. Ще далі хтось його вдарив під коліна, і він знову упав.
Але це було ніщо в порівнянні з тим, що скоїлось, коли люди добилися своїх санок. Люди, кинувшись до другого берега товпилися, наче комашня. Вони сунули на берег купами, і купами їх відштовхували більш нетерплячі товариші. Стусани так і сипались, прокльони чути було від тих, що задихалися і хотіли ще зберегти духу, а Смок перед котрим у мріях носилося гарнесеньке обличчя Джой Ґастел, сподівався, що принаймі молотки не підуть у роботу. Його перекинули; затоптаний ногами, шукаючи у снігу своїх погублених віх, він, нарешті, виповз з товчії і кинувся до берега трохи подалі. Інші зробили так само, і це було його щастя, що він мав багатьох попереду себе, що бігли до північно-західнього ріжка.
По дорозі до четвертого ріжка, він підсковзнувся й упав, загубивши свою останню віху. Хвилин з п'ять він нишпорив у темряві, поки знайшов її, і весь час задихані бігці пробігали повз нього. Від останнього кутка до річки він почав обгонити людей, що, пробігли милю, вже знемоглися. На самій річці була метушня, немов би всі подуріли. Санок з дванадцятеро збилося до купи і попереверталося, коло сотні собак гризлося тут. Проміж них вовтузилися люди, що, розплутуючи їх, били ломаками. Мимохіть кинувши оком, він здивувався, бо побачив таке, що можна порівняти хіба з гротесками Доре. Стрибнувши вниз, він опинився на добре натертій санковій дорозі і зробив це гаразд. Тут, на добре втоптаній площині, біля вузької стежки, санки і люди чекали на бігців, що були ще позаду. Ззаду донеслось скавчання і біганина собак, і Смок ледве мав час відскочити осторонь, у глибокий сніг. Санки проскочили, і він побачив чоловіка, що, стоячи навколюшках, щось вигукував, наче божевільний. Тільки-тільки сани від'їхали, як мусіли спинитися під галас баталії. Роздратовані собаки, що запряжені чекали на бігунів, розсердилися на тих, що видерлися наперед. Вирвавшися з рук, вони кинулися на них.
Смок метнувся, щоб обійти їх. Він побачив зелений ліхтар фон Шредера, а трохи далі червоний, що означав його власну запряжку.
— Смоку, ідіть сюди, ідіть сюди! Гей, Смоку, сюди! — почув він Шорті, що стурбовано гукав на нього.
— Йду! — гукнув він.
При червоному світлі він міг побачити, що сніг був покопирсаний і потоптаний, і по важкому віддиху свого товариша він догадався, що і йому довелося витримати баталію. Він кинувсь до санок і за мить уже впав на них. Батіг Шорті ляснув, і одночасно він гукнув:
— Рушайте, чорти! Ну!
Собаки рвонули упряж, і санки раптом вискочили наперед. Це були здоровезні собаки — прим'єрована Гансонова запряжка з Гудзонової затоки — і Смок вибрав для першого перегону, що складався з десятьох миль по Моно (то був важкий, покарбований шлях рівниною до гирла) і перших десятьох миль Юконом.
— Скільки попереду? — спитав він.
— Мовчіть і бережіть свій дух, — відповів Шорті. — Гей, звірі! Вперед! Вперед!
Він біг позаду санок, тримаючися за коротку мотузку, Смок не бачив його, так само, як не бачив і санок, що на них він, простягнувшися, лежав. Вогні лишалися по заду, а вони неслися крізь темряву з найбільшою швидкістю, на яку тільки здатні собаки. Морок був такий густий, що здавалося — ніби його можна намацати.
Смок відчув, що сани трохи збочили, і спереду дійшло гарчання собак і лайка. Ця подія потім стала відома, як сутичка Баренс-Слокума. Були то запряжки двох чоловіків, що з розбігу наскочили одна на одну, а тоді вже на них налетіло семеро здоровенних Смокових псів. Ледве чим відріжнялися вони від напів приручених вовків, і цієї ночі вони були такі роздратовані, що мало не показилися. Клондайські собаки везуть без віжок, і їх не можна спинити інакше, як окриком; не було ніякої змоги припинити цю баталію, що скоїлася на вузькій річковій стежці. Ззаду налітали санки за санками. На людей, що майже виплутались із своїми запряжками, набігали нові ватаги собак, а з тих собак кожний був добре підгодований, добре відпочив, а тому так і рвався до бою.
— Якнебудь виплутаюсь та перескочу! — гукнув Шорті на вухо товаришеві. — А ви бережіть свої кості. Лежіть та не рипайтеся, я сам собі раду дам.
Смок ніколи виразно не міг пригадати, що скоїлося за найближчі пів години. Нарешті, він вибрався, виснажений, задиханий, з підбитими щелепами, плече боліло від удара ціпком, тепла кров юшила з ноги, куди зубами вчепилася собака, рукави парки були подерті на шмаття. Наче у ві сні, підчас баталії, що ще лютувала позаду, він поміг Шорті перепрягти собак; одну що пропадала, вони відрізали від упрягу і в темряві намацали, де полагодити розрізані ремні.
— Тепер лягайте та відпочивайте, — звелів Шорті.
І в темряві собаки знову побігли з неослабленою силою вниз Моно-Кріком, до Юкону. Там, де шлях збігався з шляхом головної річки, хтось розклав вогнище, і тут Шорті попрощався. При світлі вогню, коли санки підскакували позаду розгонистих собак, Смокові в Північній Країні довелося побачити ще одну незабутню картину. Справа йде тут за Шорті; він похитнувся й упав у сніг, але одночасно, підбадьорюючи, щось гукнув товаришеві; одне око його почорніло і було заплющене, руки були побиті і покалічені; за одну його вкусила була собака, і звідти юшила струмками кров.
— Скільки їх попереду? — спитав Смок, зіскочивши з своїх потомлених собак з Гудзонової затоки і стрибнувши на санки, що вже чекали його на першій станції.
— Я налічив одинадцять, — гукнув йому вслід Шорті, бо Смок був уже геть далеко зі своїми собаками.
Їм треба було везти його п'ятнадцять миль до дальшої станції, що була коло гирла Білої річки. Їх було дев'ять, але це була найгірша запряжка. Двадцять п'ять миль між Білою річкою і шістдесятою милею він розбив на два перегони, бо крига тут лежала нерівним шаром, і тут було поставлено дві найдужчі запряжки.
Він, випроставшися, ліг на санки обличчям до низу, тримаючися обома руками. Як тільки собаки починали зменшувати максимальну швидкість він підводився на коліна, вйокав і понукав, тримаючися одною рукою, а другою махав батогом. Хоч яка плоха була ця запряжка, але вона ще до Білої річки обігнала двоє санок. Тут ще на початку зими набігла крига й утворила бар'єр, а тому вода на цілих пів милі нижче замерзла рівно. Ця рівна поверхня давала спроможність на бігу міняти санки, а тому запряжки було розташовано за цим бар'єром.
Ще на бар'єрі, а не на рівному, Смок почав голосно гукати:
— Білі! Білі!
Білі почув і відповів. При світлі багатьох, на кризі розкладених величезних вогнищ, Смок побачив санки, що під'їжджали з боку. Це були свіжі собаки, і вони випередили його. Коли санки порівнялися, він перескочив, а Білі швидко від'їхав.
— Де Великий Олаф? — гукнув Смок.
— Перед веде, — відповів голос Білі, і вогнища лишилися позаду, а Смок знову летів крізь темряву.
На кризі цього перегону, де шлях лежав серед хаосу гостроверхих крижаних брил, Смок перехилявся за передок санок, щоб керувати стерновою собакою; він обігнав трьох. Траплялися і тут пригоди; він чув, як люди одрізали собак від упряжки і потім її лагодили.
На кризі дальшого короткого перегону до Шістдесятої Милі він обігнав ще дві запряжки. Наче б то для того, щоб він міг дізнатися, що з ними трапилось, одна з його власних собак звихнула собі лапу; запряжка потягла її за собою. Інші собаки, роздратовані цим, вп'ялися в неї своїми іклами, і Смокові довелося розганяти їх важким пужалном. Одрізаючи покалічену тварину, він ззаду почув собачу гавкотню і знайомий голос. То був фон Шредер, Смок гукнув, щоб не сталося лихо, барон придержав собак і, тримаючись за передок, проскочив, збочивши на дванадцять футів. Темрява була така глупа, що Смок чув, але не бачив, як він промчав.
На рівній крижаній поверхні біля торговельного посту Шістдесята Миля Смок перегнав ще двоє санок. Всі допіру перемінили запряжки й перші п'ять хвилин їхали поруч; кожен, стоячи на вколюшках, махав батогом гукав на своїх осатанілих собак. Але Смок добре знав цей шматок дороги і здаля вглелів маленьку сосну на березі, що слабо вимальовувалася при світлі численних вогнищ. За цією сосною не тільки починалася темрява, але кінчався раптом рівний шлях. Він знав, що тут дорога так звужується, що нею можуть їхати лише одні санки. Висунувшися наперед, він піймав мотузку і підтягнув санки ближче до стернового собаки. Він схопив його за задні ноги і потяг. Собака, розсердившись, загарчав на нього і хотів вчепитися своїми іклами, але його потягла решта запряжки. Це, одначе, загальмувало санки, і двоє інших санок ринупи у темряву на вузький шлях.
Смок тільки почув, як щось гепнуло і затріщало. Відпустивши стернового пса, він стрибнув на передок і погнав свою запряжку праворуч незайманим снігом, де собаки, аж надриваючись, загрузали по вуха. Це була виснажлива праця, але, обігнавши дві запряжки, він добився до добре натертого шляху.
На перегін від Шістдесятої Милі Смок мав найгіршу запряжку, і хоч дорога була хороша, але він обмежив цей перегін тільки п'ятнадцяттю милями. Ще дві запряжки мали довезти його до Давсона, до Контори, що регіструє ділянки, і Смок, вибрав своїх найкращих собак для цих двох останніх перегонів. Сам Сітка Чарлі чекав на нього з вісьма маламутами, що мали кинути Смока вперед на двадцять миль, а для фініша, на останні п'ятнадцять миль, була його власна запряжха, — запряжка, яку він мав усю зиму, і що була з ним, коли він шукав Озеро Несподіванок.
Тих двоє, що наскочили один на одного на Шістдесятій Милі, так і не обігнали його, а з другого боку, його запряжка не обігнала нікого з тих трьох, що йшли попереду. Його собаки бігли охоче, хоч їм бракувало витривалости і швидкости, досить було гукнути, і вони неслись з усіх ніг. Смокові нічого не залишалося робити, як тільки лягти обличчям до низу та триматися. Знов і знов він виринав з темряви, трапляючи до ясного кола вогнищ, що палили на дорозі; перед ним манячили закутані у хутра люди, що з запряженими собаками чекали на бігців, і знову він поринав у темряву. Миля за милею він летів вперед, і тільки скрип санок та галас бігців лящав у нього в вухах. Майже автоматично він тримався свого місця, коли санки вдарялися передхом, або підстрибували, а то хилилися на бік на пагорках. Самовільно, одне по одному в його свідомості виринуло троє облич: сміливе з усміхом на вустах обличчя Джой Ґастел; Шорті, побитий виснажений боротьбою на Моно Крік; і нарешті обличчя Джона Беллю, порубцьоване і непохитне, наче відлите з заліза, — таке воно було суворе. Смокові хотілося голосно заверещати та заспівати радісного, дикого гімна, коли він раптом згадував контору Хвилі та серію недокінчених фейлетонів, що їх він покинув там разом з іншим мотлохом тих порожніх днів.
Вже сіріло і бралося на світанок, коли він міняв своїх потомлених собак на восьмеро свіжих маламутів. Ці собаки були легші, і швидші на ногу, ніж собаки з Гудзонової затоки; вони бігли невтомно, наче справжні вовки. Сітка Чарлі назвав запряжки, шо були попереду. Великий Олаф вів перед, Арізона Біль був другим, і фон Шредер третім. Це було троє найкращих на всю країну. Та й справді, коли Смок покидав Давсон, то люди, бючись об заклад, саме так і вгадували на них. Отож вони мчали на випередки, щоб здобути мільйон, а принаймні пів мільйона було поставлено на заклад, хто з них виграє. Ніхто не ставив заклад на Смока, бо, не дивлячися на його відомі подвиги, його вважали за чечако, якому ще багато треба вчитися.
Коли розвиднилося, Смок побачив попереду санки, і за пів години його передня собака вже насідала на їхній задок. Тільки годі, як чоловік повернув голову, щоб привітатися, Смок пізнав в ньому Арізона Біля. Фон Шредер, очевидячки, випередив його. Добре натерта стежка була занадто вузька, іще з пів години Смок мусів їхати позаду. Але ось за крижаним горбом починався рівний шлях, там були розташовані сани, і сніг був втоптаний широкою дорогою. На вколюшках махаючи батогом та гукаючи, Смок порівнявся. Він помітив, що права рука Арізона Біля висіла нерухомо, і що поганяв він лівою рукою. Це було незручно, бо він не міг триматися лівою рукою і часто кидав поганяти, щоб схопитися за сани та не впасти. Смок пригадав бойовище на річці біля ділянки черга три нижче Дісковері і зрозумів, що поради Шорті були слушні.
— Що трапилося? — спитав Смок, коли почав випереджати.
— Не знаю, — відповів Арізона Біль. — Мабуть, звихнув плече підчас метушні.
Він одставав дуже поволі, але коли стало видко останню станцію, він був уже на цілих пів милі позаду. Поперед себе Смок побачив Великого Олафа і фон Шредера; вони їхали поруч. Знову Смок став навколюшки і погнав своїх потомлених собак так швидко, як тільки може людина, що має вроджений інстинкт їздця на собаках. Він ледве не втаскався на задок Шредерових санок, і в такому порядку троє саней вискочило на рівне, на кригу, де чекало багато людей і собак. До Давсона було ще п'ятнадцять миль.
Фон Шредер міняв собак що десять миль; отож, проїхавши з свіжою запряжкою п'ять миль йому до зміни залишилося ще других п'ять. Тому він і гнав собак, що сили було. Великий Олаф і Смок на льоту перемінили своїх, і їхні свіжі запряжки зараз же знов обігнали барона. Великий Олаф був попереду, Смок гнав за ним вузькою стежкою.
— Гаразд, але ще не цілком гаразд, — перефразував Смок собі Спенсера.
Фон Шредера, що був тепер позаду, він не боявся, але попереду був найкращий їздець на собаках. Обігнати його здавалося неможливим. Не раз Смок намагався, збочити на другу санну стежку, але Великий Олаф не пускав його та гнав далі. Смокові залишилося тільки не відставати, і сумно він їхав позаду. Але він ще не програв на цих перегонах, бо залишалося п'ятнадцять миль, а за той час ще багато чого могло трапитися. За три милі до Давсона воно таки трапилося. Смок здивувався, бо Великий Олаф, підвівшись, лайкою та батогом почав вибивати останні рештки сил із своїх собак. Це був вибрик, якого треба було приберегти на останні сто саженів, а не починати його за три милі до фініша. Це справжнє побоїще собак, подумав Смок. Своєю запряжкою він міг пишатися. Не було на Юконі собак, краще відгодованих і виїжджених. Смок працював разом з ними, їв і спав з ними, знав кожну собаку окремо і знав, як треба на них впливати, щоб змусити їх напружити останні сили.
Воми піднялися на невеличку крижину і знов з'їхали на рівне. Великий Олаф був тільки п'ятдесят футів попереду. Коли з боку вискочили санки і підїхали до нього, тоді Смок зрозумів несподіваний вибрик Великого Олафа. Він намагався випередити, коли той буде міняти. Ця свіжа запряжка, що чекала на Олафа, щоб довезти його до контори, була несподіванкою. Навіть ті, що билися об заклад, що він виграє, не знали про це.
Смок завзято силкувався обігнати, поки той мінятиме санки. Підігнавши своїх собак, він нагнав ті п'ятдесят футів, що відділяли їх. Понукуючи, вимахуючи бичем, він поїхав оббіч, і його передній собака йшов поруч з Олафовим стерновим. З другого боку, поруч, були санки, що мали змінити. При тій швидкості, з якою вони мчали, Великий Олаф не зважувався перестрибнути на ходу. Якби він промахнувся і впав, то Смок опинився б попереду й Олаф програв би.
Великий Олаф силкувався вискочити наперед і вів своїх собак чудово, а проте передній собака Смока і далі йшов поруч Олафового стернового. З пів милі троє санок бігли біч-о-біч. Вже кінчалася рівна дорога, коли Великий Олаф зважився стрибнути. Коли свіжа запряжка порівнялася з ним, він стрибнув і в ту саму мить уже стояв навколюшках, підганяючи батогом і окриками своїх собак. Рівне переходило на вузьку стежку, тут він проскочив наперед і перегнав Смока тільки на ярд.
— Людина не є побитою, доки її не побито, — був Смоків висновок, і Великий Олаф, хоч як добре гнав, але йому не пощастило одкараскатися від нього. Ні одна з запряжок, які Смок гнав цієї ночі, не могла б витримати цього скаженого ходу і держатися нарівні з свіжими собаками, — жадна, опріч цієї одної. А проте ход був убійчий, і коли вони почали обгинати кручу біля Клондайк-Сіті, він почав відчувати, що сила облишає його собак. Майже непомітно, фут за футом, вони відставали, і фут за футом Великий Олаф посувався наперед і кінець-кінцем випередив на двадцять ярдів.
Радісні оклики почулися з натовпу, що стояв на кризі, з боку Клондайк-Сіті. Тут Клондайк втікає в Юкон, а за пів милі далі, по той бік Клондайку, на північному березі, був Давсон. Ще голосніші несамовиті вигуки залунали, коли Смок уловив оком санки, що звідкись вискочили і мчали до нього. Він пізнав розкішних собак, що тягли їх. То були собаки Джой Ґастел. І Джой Ґастел поганяла. Відлога парки з білячої шкіри була одкинута, відкриваючи до камеї подібний овал її обличчя під важкою короною волосся. Рукавиці вона скинула й голими руками тримала батіг та держалася за санки.— Стрибайте! — гукнула вона, коли її передній собака загарчав на Смока.
Стрибнувши, Смок опинився в санках позад неї. Під великим тягарем його тіла санки піддалися, але вона, стоячи навколюшках, махала батогом.
— Гей, ви! Но! Но! Швидче! — вигукувала вона, а собаки гавкали і скавчали від бажання перегнати Великого Олафа. Коли передній собака доскочив уже задка Олафових санок і ярд за ярдом наганяв їх, величезний натовп на березі Давсона почав просто казитися. Там стояла величезна юрба, бо люди покидали свої струменти та прийшли дивитися, як кінчаються перегони; та й було чого казитися, бо це був кінець гарячої гонитви на сто миль.
— Коли ви будете попереду, я вистрибну! — гукнула йому Джой через плече.
Смок намагався протестувати.
— І пильнуйте, бо на пів дорозі до берега є глибока розколина — попередила вона.
Собаку від собаки відділяли якихось шість футів, обидві запряжки йшли поруч. Великий Олаф, батогом і криком підганяюпи собак, тримався з хвилину. Тоді, поволі, по цалю, передній собака Джой почав випереджати.
— Будьте на поготові! — гукнула вона Смокові. — За хвилину я облишу вас. Візьміть батога.
І коли він простяг руку, щоб схопити батіг, вони почули, як Великий Олаф, попереджуючи, закричав, але було вже пізно. Його передній пес, розлютований, що його випереджають, кинувся в атаку. Він вгородив свої ікла в бік передовому псові Джой, а тоді всі собаки кинулись у бій, хапаючи один одного за пельку. Санки набігли і перекинулися. Смок з зусиллям встав і хотів підвести Джой. Але вона відштовхнула його від себе, гукнувши.
— Ідіть пішки!
Великий Олаф, затятий, щоб скінчити гони, попростував уже на п'ятдесят футів вперед. Смок послухався, і коли обидва доходили Давсонового берега, він уже Олафові на п'яти наступав. Але піднімаючися вгору на берег, Олаф виграв футів з дванадцять.
За п'ять кварталів по головній вулиці була контора уповноваженого. Вулиця була запружена, наче підчас паради. Цього разу не так легко було Смокові нагнати свого велетня-суперника, а коли нагнав, то не міг випередити його. Біч-о-біч бігли вони вузькою стежкою, де обабіч щільними лавами стояли вдягнені у хутра люди, вітаючи їх радісними вигуками. То один, то другий, напружившись над міру, випережав на цаль, але зараз же його знов доганяли.
Якщо до того перегони убійчі були для собак, то тепер вони стали убійчими для людей. Але вони змагалися, щоб зробити собі мільйон долярів та велику пошану в країні Юкона. Єдине тільки вражіння залишилося у Смока від цього останього скаженого переходу, а саме, він дивувався, що на Клондайку така сила людей. Ніколи він ще не бачив їх усіх в купі.
Він мимоволі відчув що відстає, а Великий Олаф гнав повним ходом вперед. Смокові здавалося, що серце йому ось-ось лусне, а ніг він під собою зовсім не відчував. Він знав, що вони летіли під ним, але не усвідомлював, як він напруженням волі змушував їх нести його оббіч свого велетня-суперника.
Побачивши відчинені двері контори, обоє зробили останнє, даремне зусилля, але ні один з них не міг обігнати другого, і бік-о-бік вони ввалили в двері, стикнулися міцьно і простяглись на підлозі
Вони сіли, але були занадто виснажені, щоб підвестися на ноги Великий Олаф, з якого струмками біг піт, ледве дихав, хапав повітря і даремно намагався щось сказати. Тоді він з досить ясним наміром протяг руку, і Смок, зрозумівши, міцно стиснув її.
— Це скажена гонитва, — почув Смок регістраторові слова, але він це чув наче ві сні, голос був якийсь тонкий і далекий. — Мушу сказати, що ви обоє виграли. Вам доведеться поділити ділянку поміж собою. Будете компаньйонами.
Руки їхні піднялись і спустилися, немов ствержуючи цей вирок. Великий Олаф енергійно кивнув головою і сплюнув. Нарешті, він вимовив, але здивування прозвучало в його голосі:
— Ну й клятий чечако. Не знаю, як це вам вдалося, але з вас молодця.
До контори набилося сила людей, а на дворі теж товпилася галаслива юрба. Смок і Великий Олаф намагалися встати, і допомогали один одному підвестися на ноги Смок почував, що ноги його не держать, і хитався, наче п'яний.
Великий Олаф, похитуючися, додибав до нього.— Шкодую, що мої собаки кинулися на ваших.
— Цьому не можна було зарадити, — важко дихаючи відказав Смок.
— Скажіть, — провадив далі Великий Олаф, а очі його так і заблищали. — Ну й дівчина, ну й гарна в біса дівчина, а?
— А гарна в біса дівчина, — погодився Смок.