Словянські народні казки/Чого собака лихий на кішку?

Словянські народні казки
пер.: В. Старий

Чого собака лихий на кішку?
Прага: 1919

ЧОГО СОБАКА ЛИХИЙ НА КІШКУ?
(Чеська народня казочка).
Минуло вже дуже-дуже багато часу, як трапилась ця пригода; навряд, чи хтось з тих людей, що ще й досі живі, бачив її на власні очі. А счинилося все це ще в ті, давно-минулі часи, коли ще звірі вміли говорити по-людському й проживали в такій дружній злагоді й самі проміж собою, й з людьми, що аж любо було дивитися.

Особливо собака, кішка та миша жили так лагідно, мов пальці на одній руці. Собака доглядав госпо́ди й у дорозі провожав свого пана, кішка дрімала в хаті за коменом, а миша доглядала засіки та стодолу. Ото ж так, дуже зо всього задоволені, й жили вони собі лагідно під однією стріхою, одно-одному ні в чому не заздрючи. Та, бач, трапилась якось така пригода, що порвала враз усі приятельські звязки поміж ними.

Та прикра ворожнеча роспочалася в оселі різника Дурнорада, а відтіль поширилася скрізь з такою прудкістю, шо треба тільки дивуватись, та й годі!…

Якось купив собі Дурнорад в сусідньому селі гарненьке телятко й — що було йому наймиліще! — купив дуже дешево. Та тільки ж, — як і завжди на цім світі буває, — нема нічого такого, щоб не мало якогось ґанджу!

Так ото вийшло й з тим телятком. Телятко було й гарне на вигляд, і дешеве, але ж страшенно уперте. І, як вивів його різник за село, уперлося так, немов тобі зкам'яніло. Дарма він його й добрим словом умовляв, даремно й лаяв, — нічого не помагало: теля а-ні на крок не зсунулось з місця.

Коли ж уже різник переконався, що сам нічого не вдіє, — покликав він до помочі свого собаку, Рубина. Але ж Рубин вже давно був незадоволений з свого господаря, а найбільше з тої причини, що хазяїн платив йому не по правді. А Рубин мав уперту голову, й, коли часом хазяїн йому загрожував, або иноді витягував і палицею, то він тоді й навмисне коверзував.

— А ну лишень, Рубине, гав, гав! Полякай трішки теля! — по-доброму звернувся різник до пса. Але ж Рубин, замість того, щоб загавкати на телятко, сів на задні лапи й почав правити:

— Ти, пане, не по правді зо мною накладаєш. Я служу тобі чесно, а ти мене завжди кривдиш і не віддаєш мені всього мого заробітку!

— Та, годі вже! — лагідно відповів різник. — Побіжи краще та зажени мені теля, а я тобі поліпшу удержання.

— Авже ж, куди пак! Ти такий, що так і поліпшиш! — гірко відмовив Рубин, притоптуючи передніми ногами.

— Та чого ж ти власне від мене хочеш? — спитався різник.

— Я хочу, що б ти віддавав мені принаймні все те мнясо, яке падає з столу, коли ти його розрубуєш на шматки! Тоді я тобі прижену телятко й буду далі служити ще вірніще, як дотепер.

— Ну, гаразд! Буде по твоєму! — відповів різник і хитро посміхнувся.

Рубин одразу помітив той усміх, але все ж таки загавкав, як було слід, і погнав уперте телятко. Телятко жалісно замекало й почало само бігти просто додому. Рубин потихеньку біг за ним, але ж той лукавий різників усміх не йшов йому з думки.

От, коли вже вони увійшли у двір, Рубин виступив наперед, сів знову проти свого пана на задні лапи й, трівожно переступаючи передніми, почав говорити:

— Я, звісно, вірю тобі, пане, що ти сповниш свою обіцянку, але було б мені далеко краще на серці, коли б ти все те списав, як годиться, на папері!

— Про мене! — кивнув головою господарь; узяв перо й написав на папері все, що пообіцяв Рубинові.

— Дивися ж тільки, добре приховай тую умову, — порадив він, віддаючи псові папірця; й знову ущіпливо усміхнувся.

Рубина від того немов у серце штовхнуло, й почав він тепер боятися, щоб часом пан якось потайки не відобрав у нього того паперу. Довго він міркував, куди б його краще приховати, а потім нарешті згадав про кішку.

— Кішка часто виходить на прогулянку по світах, — міркував він, — знає багато потаємних містин, куди ні сонце не загляне, а не то що мій пан. Вже ніхто краще не сховає мого паперу, як вона!

Як надумав, так і зробив.

Кішка з радістю його послухала. Взяла того листа й заховала під дахом. Рубин цілком заспокоївся, вернувся до хазяїна й заліг під тим столом, на якому різник рубав мнясо. Та вже через недовгий час збагнув бідолашний пес, чого то так ущіпливо посміхався його хазяїн, коли давав йому листа: з столу не падало жодної крихотки мняса, ну хоч би тобі на ніготь! І так пішло день за днем. Різник був дуже уважний, а Рубин цілком по дурному очікував що-день, і з досади або ж спав, або хапав мух, але ж від столу не відходив а-ні на ступінь.

Нарешті таки всміхнулося щастя скривдженому Рубинові: якось з столу упала додолу ціла скиба мняса! Та ж тільки не довга була псова радість! Ледве вп'явся зубами в той шматок, як Дурнорад вхопив палицю й почав маніжити бідного пса так довго, що той пустив таки мнясо. Але ж лукавому господареві й того було мало й він не переставав товкти нещасного собаку, аж поки той не вибіг за двері.

Повний гніву та обра́зи, побіг Рубин до кішки, що б поскаржитись, як то йому пан віддячує за вірну службу та як сповняє свої обітниці.

Кішка дуже його жалувала, але ж бачила, що ті жалощі мало йому допоможуть й нагадалася про справжню й швидку поміч.

— Та ти ж маєш писану умову! — сказала вона йому радісно.

— Правду кажеш! — ще з більшою радістю відповів Рубин. — Біжи ж хутчій по того листа!

Кішка побігла і за скільки скоків була вже на горищі. Рубин чекав її долі, чекав довго-довго, аж йому вже терпець увірвався. І почав він сердито вити, аж луна йшла по всій оселі.

Нарешті повернулася кішка, тільки без листа.

— Де ж ти діла папер? — завив Рубин і вишкірив зуби.

— Нема твого паперу: миші на мотлох його перетерли зубами! — тихим голосом призналася кішка.

То було більше, ніж міг витримати бідолашний Рубин. З лютим гавканням кинувся на кішку, щоб її задушити. Але ж кішка, яку так само роздратувала псова лютість, запирскала на Рубина й врятувала себе метким скоком.

І з того часу вони вже ніколи не замирились. Часами, звісно, кішка хотіла б любенько перепросити Рубина і залюбки помирилася б з ним, але Рубин зненавидів її назавше.

І от, коли вона вже не мала надії на згоду, то й собі так само розгнівалася на собаку, і завжди, як тільки його бачила, гидуючи ним, пирскала. А вже, посварившися з ним, перенесла свій гнів і на мишей, що призвели до тієї сварки. І з того ото часу, як миші здуру того листа погризли, ніколи вже не могли вони бути спокійними за своє життя.

А пес тим часом і далі лежав собі під столом, марно чекаючи правди на світі.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.