Словник української мови (1937)/біда
| ◀ бігчи | Словник української мови Б біда |
бідага ▶ |
|
Біда́, ди́, ж. 1) Беда, несчастье, горе. Від біди поли вріж та тікай. Посл. І грім біди не б'є. Посл. Він є на біді. Он в беде. Фр. Пр. 44. Тягти́ біду́ за хвіст. Бедовать, бедствовать; жить с горем и нуждою. На біду́ зійти́. Обеднеть, впасть в несчастье. Фр. Пр. 48. Біду́ бідува́ти. Переживать беду. Уже ж мені та докучило сю біду бідувати. Чуб. V. 938. Од біди́ пха́ючи. Пополам с бедой. Фр. Пр. 42. 2) Бес, бесовская сила, нечто страшное. Була у царя донька, біда ту доньку вкрала. Гн. II. 58. Забіліло ніби кіт. Він, мавши нагайку добру, під'їхав: як вдарить, то щоби кіт, то перервав би його, а то біда стала так висока, як верства, давай скакати на нього. Драг. 47. 3) Плохой, недостойный уважения человек. Фр. Пр. 46. Строптивый, злой, ленивый человек. Біду свари, біду ганьби і бий і на біду весь ліс виломи, то біда все бідов. Фр. Пр. 43. 4) Тележка о двух колесах. Ум. Бідка, бідонька, бідочка. Ой не плач же, любко люба, та не бідкуй, бідко. Шух. I. 199. Ой коли б тобі да так як мені бідонька за бідою. Нп.