Словник української мови (1927)/завинити
| ◀ завинитель | Словник української мови З завинити |
завиніння ▶ |
|
Завини́ти, ню́, ни́ш, гл. 1) Задолжать. А цибулька ся не вродила, а я довжок завинила. Чуб. V. 1095. Завинив я йому тридцять карбованців. Каменец. у. 2) Провиниться. А що ж бо я кому завинила, за що ж мене зла доля побила? Гол. I. 358.