Словник української мови (1927)/дурник
| ◀ дурний | Словник української мови Д дурник |
дурнило ▶ |
|
Ду́рник, ка, м. Дурачек; шут. Брат був дурник. Чуб. Пошився у дурники. Ном. № 6245. Яким передражнював бабу так химерно, що всі потішались із його, як із дурника. Левиц. I. 523. Що ти з мене смієшся та підманюєш, мов дурника якого? Рудч. Ск. II. 131. Ум. Ду́рничок. Заграй, дудничку, — танцюй, дурничку. Ном. № 12519.