Словник української мови (1927)/дурний
| ◀ дурнеча | Словник української мови Д дурний |
дурник ▶ |
|
Дурни́й, а́, е́. 1) Глупый. Заткне тебе за шапище, за дурную головище. Чуб. III. 146. Хто дурнішний — чи пани, чи прості люде? — Пани сами по собі дурні, а ми сами по собі. Ном. № 13473. Лучче з розумним згубити, як з дурним знайти. Посл. Да дурна була дівчинонька, що так ісказала. Чуб. V. 7. *Як би їй бог сина дав, то був би дурний, як діяконський чобіт з лівої ноги. Лепкий. Дурни́й ро́зум. Глупость; глупая голова. Дурний свій розум проклинаю, що дався дурням одурить. Шевч. Ти, козаче молоденький, дурний розум у тобі. Мет. 15. З дурно́го ро́зуму. По глупости. Дурне́ бала́ка. Глупости говорит. Змиев. у. Дурне́ ко́лесо. Весенняя игра. Маркев. По дурно́му. Напрасно. 2) Бешеный (о собаке). Грин. II. 20. Дурна собака наших собак покачала. Харьк. у. *3) Ненормальный, малоумный. Він з роду дурний, бо й батько його був пришелепуватий, ходить по селах на ціпку «бариньки» грає. Пир. у., Конон. 4) Напрасный. Дурна́ робо́та. Бесполезное дело. Дурні́ гро́ші. Легко доставшиеся деньги. Ум. Дурне́нький, дурне́сенький. Раденький, що дурненький. Ном.