Словарь української мови (1924)/пусто
| ◀ пустка | Словарь української мови П пусто |
пустоб'яка ▶ |
|
Пу́сто, нар. 1) Пусто. Що в тому титулі, коли пусто в шкатулі. Чуб. I. 283. Нѣтъ, не имѣется. Порядку пусто. 2) Напрасно. Пусто затрудилися, паночку. Вх. Зн. 58. 3) — говори́ти. Говорить пустяки. Посіяв я пшениченьку рідко. — Говориш ти, козаченьку, пусто: зійде твоя пшениченька густо. Мет. 28. 4) — іти́, піти́. а) По пустому пропадать, пропасть. На панщині робить, а свої дні дома й так, — ідуть пусто. Г. Барв. 98. б) Плохо вести себя, не заботиться ни о чемъ. А я було кажу: „Слухай, Грицю, як ти пусто йдеш, то й я пусто піду“. Г. Барв. 284.