Славянський світ в його минулому й сучасному/1/Білоруси

by Дмитро Дорошенко

◀ Славянське племя

Славянський світ в його минулому й сучасному Том I Дмитро Дорошенко Білоруси

Болгари ▶

Берлін: «Українське Слово», 1922

Білоруси.

Білоруський народ компактною масою заселяє басейн верхнього Дніпра, верхньої течії Німана, Вілії, західної Двини, країну багату на річки й озера, на великі болота, з мало родючим взагалі ґрунтом. Одиноке природне багатство краю — ліс. Найбільш компетентний дослідник Білорущини, академик Е. Карський, беручи ознакою народности мову, вважає, що Білоруси заселяють такі области колишньої російської імперії: цілу ґубернію могилевську; повіти суражський, мглинський, новозибковський, стародубський, частини городнянського й новгород-Сіверського повітів чернігівської ґубернії; частини брянського й трубчевського повітів орловської ґубернії; маленькі частини жиздринського й масальсього повітів калужської ґуб.; цілі повіти бєльський, красненський, порєчський, рославльський і смоленський, та частини дорогобужського й єльненського повітів смоленської ґуб.; частини зубцовського, осташковського й ржевського повітів тверської ґуб.; частину люцинського й цілі повіти дрисенський, себежський, невельський, полоцький, городецький, велижський, вітебський і лепельський повіти вітебської ґубернії; частини опочецького, великолуцького й торопецького повітів псковської ґуб.; частину ілукстського пов, курландської ґуб.; частину новоалександровського пов. ковенської ґуб.; дісненський, вілейський і частини трокського, лідського, віленського, свєнцянського й ошмянського повітів віленської ґуб.; частини авґустовського й сейненського повітів сувалкської ґуб.; борисовський, мінський, ігуменський, бобруйський, новгородський, слуцький і частину пінського, мозирського та річицького повітів мінської губ.; частини пружанського, слонімського, більського, білостокського й цілі повіти гродненський, сокольський, та волковиський гродненської ґубернії.

Одначе серед цієї території є цілий ряд спірних областей, головно північні повіти чернігівської ґуб., котрі з таким самим, як що не більшим правом можна зарахувати до української етноґрафічної території. I проф. Карський пізніше, видаючи 1917. р. карту розселення білоруського народу, дуже зменшує число Білорусів для Чернігівщини. Проф. Карський уважає на підставі примет мови населення повітів білоруське, инші вчені визнають мову тутешнього населення за один з діялєктів мови української, а через те й саму людність вважають за чисто українську. Не менші суперечности і в питанні про населення Південної Мінщини.

Поза своєю етноґрафічною територією Білоруси живуть невеличкими колоніями на Україні: на Херсонщині, Курщині й Харківщині^[1]); чимало їх виселилось за останні десятиліття до Сибіру, Середньої Азії й до Америки. М. Ковалевський каже, ніби в Усурійському краю 5/6 населення складають Білоруси (Карскій, ст. 19).

Етноґрафічна мека заселення білоруського народу іде таким способом^[2]): найбільш північний пункт на заході уявляє з себе станція Корсовка петербурсько-варшавської залізниці в люциніському повіті на Вітебщині; звідси межа йде на південний схід до річки Синюхи; тут вона круто повертає на захід, доходить майже до м. Люцина, потім дугою повертає на південь і вертається на сході до пункта, де сходяться границі себежського і дрисенського повітів. Звідси вертається на захід вдовж границі дрисенського повіта аж до Двинська, потім понад Двиною йде повз місто Двинськ до Ілукета. Тут межа повертає на південь, іде повз Новоалександровськ, лишаючи на схід від себе озеро Дрисвяти, доходить до вершини p. Дісни, іде до Годуцішек, звідти поверта на захід через Свєнцяни, Подбереззє, доходить до р. Вілії, переходить на її лівий берег коло і Кернова і йде покрученою лінією на південний схід, лишаючи на схід від себе Євє, Троки; іде межею віленського та лідського повітів і доходить на сході майже до м. Гроби; звідси круто повертає на захід через Вороново, Бастуни, Дубичі аж до м. Друзгенік над Німаном, по дорозі клином врізуючись в литовську територію в районі м. Ейшішки.

Коло Друзгенік межа переходить в сувалуську ґубернію і йде через м. Концьово до м. Авґустова, звідки поверта просто на південь і йде рівною лінією аж до м. Сураж на р. Нареву, поверта вдовж Нарева на схід, далі вгору повз річку Наревку до Біловєжа; звідси понад шосейним шляхом доходить майже до самого міста: Пружани, але обходить його трохи на північ і досягає р. Ясельди коло м. Картуз-Берези. Далі трохи на південь, але паралєльно до московсько-варшавського шосе іде до р. Шари і коло м. Липська входить в мінську ґуб. Звідси майже простою лінією до м. Лунинця і трохи на південний схід від нього досягає р. Припяти. Понад Припятю іде аж до м. Мозиря і не доходячи його поверта на південь і досягає коло м. Скородного границі Волині. Далі йде вдовж границі Київщини й Мінщини аж до Дніпра проти пункта, де сходяться границі чернігівського й остерського повітів. Звідси підіймається вгору правим берегом Дніпра і коло Любеча переходить на лівий берег і йде по городнянському повіту на Чернігівщині через м. Ріпки і доходить до р. Снові трохи вище від Седнева. Іде вгору річкою Сновю, захоплюючи північну смужку в сосницькому повіті, коло м. Холми входить в новозибковський повіт і йде простою лінією на схід до Десни, досягаючи її трохи вище від Новгород-Сіверського. Звідси вгору Десною входить в орловську ґуб. i, одхилившись трохи на захід од Десни в трубчевському повіті, знову сходиться з Десною вище Трубчевська і йде вгору Десною аж до мені калужської ґуб.; тут захоплюс невелику велику смугу масальського й жиздринського повітів і входить в смоленську ґуб. трохи на північ від м. Крапивної. Тут вона йде просто на північ, перерізує р. Угру близько пункта, де сходяться границі юхновського, вяземського й дорогобужського повітів смоленської ґубернії. Від цього пункта вона йде по граничній лінії дорогобужського й бєльського повітів з одного боку і вяземського та чевського другого, і так входить коло м. Маринка в тверську ґубернію і, не доходячи до м. Зубцова, поверта на північний захід, доходить до вершин Волги й Західної Двини, коло с. Торопи вступає в межі псковської ґуб. і йде на захід майже паралєльно лінії залізниці Ржев-Ракица, на південь від неї аж до ст. Ново-Сокольники. Звідси лінією границі псковської її вітебської ґубернії аж до м. Балашево, а там простою лінією на захід аж до ст. Корсовка, проходячи трохи на південь від місця Опочки.

Головне багатство білоруського краю, як уже згадувалось вище — ліс. І справді, лісова площа становить значну частину білоруської території; для головних білоруських ґуберній вона становить такий %:

Віленська 24
Гродненська 25
Мінська 38
Могилевська 35
Вітебська 33

Статистика.

Проф. Карський, кладучи в основу свого підрахунка дані всеросійського перепису 1897. р. і відомости ,,Віленського Калєндаря“, 1903. р., засновані на офіціяльніх матеріялах, дає таку таблицю числа Білорусів в 1903. році:

Віленська ґуб. 1.076.435
Вітебська ґуб. 976.638
Гродненська ґуб. 861.640
Калужська ґуб. 11.029
Ковенська ґуб. 60.000
Курландська ґуб. 20.981
Мінська ґуб. 1.755.069
Могилевська ґуб. 1.650.069

Орловська ґуб. 38.484
Псковська ґуб. 947.826
Сувалкська ґуб. 22.390
Тверська ґуб. 125.000
Чернігівська ґуб. 700.000
 усього 8.317.961

Взагалі проф. Карський нарахував у 1903. р. число Білорусів на 8½, міліонів.

Проф. Нідерлє на р. 1901. нарахував, згідно даних офіціяльної російської статистики, число Білорусів у 6.200.000, очевидячки не зараховуючи, як це робить Карський, до білоруської території спірні области на півдні і на сході. Та й сам проф. Карський, перераховуючи число Білорусів в 1917. році, зміняє число Білорусів в особливо спірних, головно в чернігівській, ґуберніях, і його загальний підрахунок виглядає так:

{|

|Число Білорусів (в тисячах кругло) ґубернії: |в 1917. р. |- |Віленська |1.280.000 |- |Вітебська |1.100.000 |- |Гродненська |1.000.000 |- |Калужська |1000 |- |Ковенська |60.000 |- |Курландська |23.000 |- |Мінська |2.450 |- |Могилевська |2.150 |- |Орловська |24.000 |- |Псковська |40.000 |- |Смоленська |842.000 |- |Сувалкська |26.000 |- |Тверська |45.000 |- |Чернігівська |250.000 |- | colspan="2" | усього 9.300.000 |}

Що до віри, то проф. Карський для 1897. р. рахує православних Білорусів 1,662,000, а католиків 1.059.300. Для 1917. р. відносини православних до католиків, з огляду на перехід значної частини б. уніятів на католицтво, змінилися на користь католиків і виглядають як 3: 1.

Білоруські патріоти нараховують число своїх земляків аж на 12 міліонів, але правильніще буде, коли ми, додержуючись даних проф. Карського, вважатимемо, що тепер число Білорусів досягає 10 міліонів.

Література.

Акад. Е. Карскій. Карта разселенія бѣлорусскаго племени. Изданіе Российской Академія Наукъ. СПБ., 1917. Проф. Е. Карскій. Бѣлоруссы. Т. I. Вильна, 1901.

Історія.

Білоруська народність склалась з трьох східно-славянських племен: Кривичів, Дреговичів і Радимичів, з котрих перші жили вдовж верхньої Двини й верхнього Дніпра, другі понад Припятю, а треті — в басейні Сожа. Таке розселення білоруських племен знає „Начальний літопис“ XI. віку. Кожне з цих племен жило довгий час своїм життям і мало своїх племінних князів. Коли в Київі заснувалася українсько-руська держава варяжською династією Рюриковичів на чолі, Білоруси війшли до неї пізніще од других „руських“ племен. Перші підлягли київській державі смоленські Кривичі. В кінці Х. В. князь Володимир київський здобув Полоцьк, де княжив Рогволод, убив князя, а його дочку Рогніду силоміць узяв за жінку. Але Володимир не вдержався в Полоцьку, а залишив там князем свого сина від Рогніди Ізяслава, котрий зробився головою окремої династії Полоцьких князів. З розпадом монархії Ярослава зразуж виділилися білоруські князівства смоленське, полоцько-вітебське й турово-пінське (останнє захопило й частину земель українських). Всі вони мали своїх окремих князів.

Білоруські князівства мали живі торговельні зносини не тільки між собою, та з князівствами українськими, але і з Заходом, вступали з ним в культурні взаємини. Але вони не зуміли витворити сильної політичної орґанізації, натомість, із зростом княжих родів, ділилися на малі слабенькі князівства і через те не могли встояти, коли на Заході від них у XII. столітті почала формуватися держава литовських князів. Об'єднавши розріжнені литовські племена, князі литовські дуже рано почали захоплювати білоруські землі, і одним з перших захоплено було з своєю областю місто Гродно. Основник сили литовської держави, князь Гедимін (1316—1341) прилучив до себе значну частину білоруських земель і на білоруській же території заложив столицю Вільно. Його син і наслідник Ольґерд (1311—1377) об'єднав під своєю рукою майже всі білоруські землі і велику частину українських. Це об'єднання відбувалося здебільшого мирним шляхом споріднення з білоруськими князями, на основі певних договорів: малосилі білоруські князі піддавались під могучу руку князя литовського на основі особливих грамот; білоруські князі залишались на місті і ставали васалами ,,великого князя“ литовського, зберігаючи непорушним увесь внутрішній лад життя.

Так склалася литовсько-руська держава, або офіціяльно „Велике князівство литовське, руське і жмудське“, в котрому етноґрафічні литовські землі складали тільки (⅒) частину, а решту складали землі білоруські й українські. Білоруський елємент мав повну культурну перевагу цій державі: білоруська мова стала мовою дипломатичних зносин, мовою письменства, законодавства і взагалі культурного життя. Православна віра, до якої належали всі Білоруси з X-XI. ст., почала здобувати собі адептів серед Литовців, навіть серед членів Княжої сім'ї. Але з кінцем XIV. віку православно-білоруські впливи почали ділити свою Пануючу ролю з польсько-католицькими, спеціяльно від 1386. року, Коли литовський князь Ягайло став польським королем на підставі акту персональної унії і прийняв сам католицтво. Одначе литовське князівство довго зберігало свою суверенність і старалося вибірати собі окремих князів з роду Ягайла. Обидві держави вели свою власну зовнішню політику, зберігали свій внутрішній уклад життя, але польські впливи робились усе дужчими. Боячись, щоб по смерти бездітного Жигимонта Авґуста II. литовські бояре (пани, як їх стали називати) не вибрали окремого князя з иншої династії і щоб не сталося через розриву між Польщею та Литвою, польські верховодячі круги настояли на заключенні нової унії в Люблині 1569. року. На основі цієї унії литовське князівство, не вважаючи на сильну опозицію української аристократії, мусіло уступити Польщі свої українські землі і залишилось в межах тільки литовських та білоруських земель, котрі злучались в один федеративний союз з Польщею, „Велике князівство литовське"; князівство мало своє окреме законодавство, власні фінанси, військо, адміністрацію, але сейм мав бути для обох частин сполученої „Речи Посполитої“ спільний.

XVII століття було добою розцвіту білоруської народности й її культури, носителями котрої поруч маґнатів і шляхти були також міста з своїми освіченими міщанами, котрі своїм коштом підперали школи, друкарні, учених людей. Міста були зорґанізовані на підставі маґдебурґського права, мали своє самоврядування й суд, пишалися розвиненим промислом, торговлею. Протестантський рух викликав надзвичайний підйом духовного життя; по всьому краю було заложено багато шкіл і друкарень; духовенство ріжних віросповідань, змагаючись міг собою, боролись устним словом — на диспутах і проповідями, видавало полємічні твори, і в цю боротьбу втяглись широкі круги білоруського громадянства. Серед панів і шляхти знайшлось багато прихильників протестантської науки, міщанеж здебільшого вірно тримались православія.

Люблинська унія мала фатальні наслідки для обох держав: польської й литовсько-білоруської. З початку Поляки добули велику перевагу в політичному і культурному житті; вони заходились енерґійно коло спольшення й покатоличення верхів литовсько-білоруського громадянства, що їм і удалось в значній мірі. Але це повело до завзятої культурно-релігійної боротьби з кінця XVI. ст., коли духовенство католицьке, піддержуване правительством і громадянством польським, узялось активно до навертання широких кругів білоруського та українського громадянства на католицтво. Особливого напруження досягла ця боротьба після заведення на Берестейському Соборі 1596. р. церковної унії. Боротьба ця, ускладнена моментами соціяльними, поїла кращі сили усіх трьох народів і довела нарешті саму „Річ Посполиту“ до упадку. В другій половині XV. в. завязується боротьба між в. князем литовським і Москвою за білоруські землі. В цю боротьбу втягується на початку XVI. ст. і Польща. Але ця боротьба кінчиться перевагою Польщі, котра остаточно закріпляє за собою Смоленськ в 1634. році. Коротка окупація білоруських земель Московським і українським військом в 1655—56. році повела тільки до народніх рухів в Південній Білорусі, яка тягнула до козацької України та до уступки Смоленська Москві. За Москвою ввесь час залишалася і північно-східна частина білоруських земель (Вітебщина).

На протязі XVII. ст. білоруська аристократія й шляхта майже без останку перейшли на католицтво і спольщилися. Міщанство по містах боронило свою віру і звязану з нею в тих часах народність дуже завзято, орґанізуючись в братства (найважніше було у Вільні), але його економічна сила була зломлена завдяки політичній системі Річи Посполитої, а разом з тим тратить свою силу й національно-реліґійна опозиція. Селянство входило тоді в рахунок при національній боротьбі, але воно вперто держалось своєї прабатьківської віри, і унію серед нього можна було заводити тільки примусом.

В кінці XVII. ст. польські політичні форми життя й польські культурні впливи закріпляються на Білій Руси остаточно; білоруська мова перестає мати характер офіціяльної мови й сходить на становище простонароднього діялєкту. Одиноким заборолом білоруської народности зостається реліґія: православіє, а згодом і унія. Православіє на Білій Руси терпить дуже суворі утиски. В половині XVIII. ст. православні недобитки білоруського міщанства і духовенства починають шукати оборони у все зростаючої в своїй силі держави російської, входять у порозуміння протестантами, щоб разом, як „дісиденти“, боронити свої права. Їхні скарги стужили дуже зручним приводом для російського уряду втручатись до внутрішніх справ Річи Посполитої, яка вже тоді зовсім хилилася до упадку. B 1772. році зроблено перший поділ Польці, на підставі котрого до Росії одійшли білоруські землі: полоцьке воєводство (крім частини на правому березі Двини), вітебське (без оршанського повіту), мстиславське й частина мінського. Розділ 1793 року дав Росії ціле мінське воєводство і значні частини віленського, новогрудського й берестейського. Нарешті розділ 1795. року віддав Росії решту воєводств новогрудського й берестейського, а по тільзітській умові 1807. р. між Росією та Прусією, до Росії одійшла і білостоцька область, котра якийсь час зоставалась під Прусією. Таким чином усі білоруські землі опинились під Росією.

Але це мало поліпшило становище білоруського народу, хіба що припинився утиск над православієм. Соціяльний уклад життя з кріпаччиною, з панським правом над селянами, був задержаний в повній мірі російським урядом, а гніт над кріпаками ще збільшився. Великі простори білоруських з сотнями селянських білоруських „душ“ були роздані російським вельможам. Адміністративні й виборні установи було скасовано її натомість заведено російські адміністративні порядки. „Литовський Статут“ задержав одначе свою силу аж до 1810. р., коли замість його впроваджено російські закони. Під важкою рукою російського уряду польська культура й польська національна думка досягли на Білорущині найбільшого розвитку. Весь край укрився сіттю польських шкіл, на чолі котрих стояв польський університет у Вільні. Спольщена білоруська шляхта, а почасти навіть міщанство стояли кріпко в обороні польської державности та культури. Зпосеред цієї шляхти вийшов цілий ряд видатних діячів польської справи, з котрих доволі назвати Тадеуша Костюшка та Адама Міцкевича. Вона брала живу участь в повстаннях 1830. і 1863. років. І тільки ці повстання звернули увагу російського уряду на національні відносини на Білорусі. Офіціяльна російська думка стала на тому, що це край „искони русскій" і що треба його „располячить и раскатоличить". Отже після повстання 1830. р. закрито було віленський університет і багато других польських шкіл, обмежено вплив і значіння католицького духовенства в краї, а в 1839. році скасовано церковну унію з її офіціяльно-визнаною ієрархією й примусово повернуто білоруських уніятів на православіє.

Найбільш різні заходи почались після 1863. року за ґенерал-ґубернатора М. Муравйова. Не признаючи ніякої білоруської народности, уряд російський визнавав тільки або ,,православних Русских“, або „Поляков-католиков", i проти останніх звернув усю силу репресій, не дуже розбіраючи, чи вони торкались шляхти й духовенства, чи міщан та селян. Така політика уряду, наносячи серіозні удари польському, або спольщеному елєменту в краї, нічого не давала національним білоруським інтересам: замість прежньої системи полонізації, білоруський народ став об'єктом обрусіння.

Одначе білоруський народ зберіг свою національну самобутність, свою мову, свою народню культуру, а серед спольщеної інтеліґенції не завмирало на протязі цілого XIX. століття почуття своєї з початку краєвої, а потім і національної окремішности: як в польській, так пізніше і в російській літературі позначилися білоруські течії, які розвивались під впливом ідей романтизму й інтересу до народнього життя; робилися спроби писати білоруською мовою. Утворилася помалу своя білоруська література, а в кінці ХІХ. в. починаються вже заходи громадської роботи в білоруській національній формі. Революція 1905. року кладе основи справжнього національного руху білоруського, котрий од початку стояв на щиро-демократичному ґрунті і виявився заходах поширити в народі громадську свідомість і просвіту на рідній мові, в утворенні білоруської преси і видавництв, і в боротьбі за здобуття політичної свободи. Осередком національного руху стала Вільна. Російський уряд не виступав дуже гостро проти білоруського руху, на скільки він не мав виразного революційно-соціалістичного характеру, за те націоналістичні, як: польські, так і російські круги виступали проти нього дуже вороже.

Світова війна накоїла дуже багато лиха білоруському народові, захопивши частиною свого терену як раз білоруські землі (з літа 1915. року), але вона поставила на порядок дня питання про відродження білоруської державности, вивела білоруську справу на широкий шлях міжнародньої політики. Наслідком походу Німців літом 1915. року встановився німецько-російський фронт, котрий проходив по самій сердцевині Білорусі. Гродненщина й частина Мінщини з самим містом Вільною опинились під німецькою окупацією. Вони були дуже знищені при відступі російських армій, які силоміць потягли за собою сотні тисячів „біженців". Уся прифронтова смуга була на широкому просторі знищена і зруйнована. Під німецькою окупацією зате Білоруси дістали змогу провадити свою культурно-національну а почасти й політичну роботу в формах, які були неможливі під російським пануванням. Вже в кінці 1915. року почали засновуватись в краю білоруські школи — низчі і середні. В лютому 1916. р. у Вільні почала виходити часопись „Гоман“, заснований тодіж „Беларускі камітетъ дзеля помачы пацярпевшымъ адъ вайны“ зробився немов національним представництвом білоруським, признаним окупаційною німецькою владою. Слідом за тим заснувався „Беларускі клюб у Вільні“, „Навуковае Таварыство“, „Беларускі вучыцельскі Саюз“, „Цэнтральны Саюз Беларускіх Нацыянальных грамадзкіх Арганізацый" та ин. Вже тоді серед білоруських діячів виринула думка про піднесення постулату повної державної незалежности Білорусі в спілці з Литвою, і в кінці 1915. р. з ініціативи Білорусів засновано було „Конфедерацію Великого Князівства Литовського"; до цієї конфедерації війшли представники народностей: білоруської, литовської, польської та жидівської. Конфедерація випустила свій універсал, де заявляла про потребу відбудови історичного „Великого князівства Литовського“, Білоруси йшли в повній згоді з Литовцями аж до поч. 1917. р., коли Литовці, діставши в Берліні запевнення в ґарантії відбудови Литви, змінити тактику порвали з Білорусами і скликали у Вільні свій національний сейм „Тарибу", як суверенний орґан литовсько-білоруських земель в межах німецької окупації.

Білоруси тоді стали в опозицію до Литовців. Одначе вони стояли ще на ґрунті державного звязку Білорусі з Литвою, і в такому дусі висловилась і конференція білоруських діячів, скликана у Вільні на початку 1918. року.

Тимчасом провідна роль переходила вже до тої частини Білорусі, що зоставалась по другий бік фронту під Росією. Осередком білоруського життя в цій частині зробився Мінськ. Одначе ні про яку громадську діяльність під російським пануванням — окрім допомоги біженцям — не можна було й думати. В краю не дозволялось навіть друковання білоруських книжок та часописів. Тільки в Петербурзі дозволено було тижневики „Świetacz“ „Дзянніца“. Революція в марті 1917. р. радикально змінила відносини. В Мінську зараз же орґанізувалась Білоруська Національна Рада, котра звернулася до тимчасового правительства домаганням краєвої автономії для Білорусі. В Петербурзі дуже холодно стріли білоруську делєґацію, і це, як признається один з видатніщих діячів, навчило їх, що права на політичне самоврядовання, як і права на національну культуру не даються, a їх треба брати“. А тимчасом по всьому краю пішов широкий громадський рух з виразним національним характером. В осени 1917. р. у Мінську відбувся військовий білоруський з'їзд, де поставлено було питання про орґанізацію військових білоруських частин. Одначе в кінці 1917. р. дуже змінилося загально-російське політичне становище: комуністична партія скинула тимчасовий уряд і заложила в Московщині соціялістичну радянську республіку з диктатурою пролєтаріяту. Тоді Білоруси на своїйому національному з'їзді в Мінську проголосили незалежну Білоруську Народню Республіку. Але большевики розігнали з'їзд і почали заводити свої порядки. Та вже незабаром Німці заняли Мінськ і Могилев, одперши большевиків за Дніпро. Вони не допустили до урядування білоруський уряд, вибраний на з'їзді і не дали Білорусам змоги зорґанізувати свою власну оружну силу, що пізніше, коли Німці покидали край, віддало Білорущину знову на поталу московським большевикам. Під цією новою німецькою окупацією в марті 1918. р. відбулося в Мінську засідання Білоруської Національної Ради, на котрій уперве зійшлись представники усіх частин білоруської землі, в том числі із Віленщини та Гродненщини. На зборах цієї Ради було вироблено текст „Уставної Грамоти“, котра проголошувала вільну її незалежну Білоруську Національну Республіку. Цей акт, що, як признають самі Білоруси, явився найбільш яскравим і повним висловом білоруської політичної думки, мав тільки ідеальне значіння: по уступленню Німців явились зараз же московські большевики; вони проголосили 1 січня 1919. р. „Білоруську Совєтську Республіку“ в федерації з совєтською республікою московською, але в дійсности це була чиста фікція. Вона проістнувала (формально) кілька місяців, доки весною 1919. р. Поляки не повели свій наступ на Білорусь і не заняли більшу її частину з Вільною, Гродном й Мінськом. Поляки розпочали страшний терор проти білоруських національних орґанізацій і взагалі проти білоруського руху. Соті й тисячі людей арештовувано й інтерновано в глибині Польщі. Ґазети білоруські закривано; з 153 білоруських шкіл, що істнували під німецькою окупацією (в західній Білорусі), залишилось усього 17...^[3]). Польсько-російська війна весною 1920. р. примусила Поляків дати Білорусам деяку пільгу і навіть якийсь час дозволити формування окремого білоруського відділа в складі польської армії. Тимчасом московський большевицький уряд заключив 12. липня 1920. р. мировий договір з Литвою, уступивши їй білоруські повіти Віленщини. Нарешті 12. жовтня 1920. р. по умові в Ризі, совєтська Росія уступила Польщі всю Гродненщину; пинський, новоґрудський і частини мозирського, слуцького і мінського повітів Мінщини і вілейський та дзісненський повіти Віленщини. Все, що лежить на схід від цих земель, залишено за „Білоруською совєтською республікою“. Цей розділ Білорусі викликав велике обурення серед свідомої частини білоруського громадянства. На білоруських землях, що опинились під Польщею, не скрізь установлено однаковий адміністративний режім: політично-національний терор панує в повній мірі, хоч деяка можливість культурно-національної роботи білоруської залишилася, і функціонують білоруські школи, театр, преса, видавництва. На тій частині Білорусі, що залишилась під большевицьким режімом, так само не припиняється культурно-національний рух, хоч він і мусить формально пристосовуватися до тих рамок, які начеркує йому система большевицького панування. Це істновання і навіть розвиток національного життя Білорусів в найтяжчих умовах політичного життя виразно свідчить про живучість національного духа білоруського народа, про його непохитну волю до відродження.

Література.

Проф. Е. Карскій. Бѣлоруссы. Введеніе въ изученіе языка и народной словесности. Вильна, 1904. П. Голубовскій. Исторія Смоленской земли до начала XV ст. Кіевъ, 1895. В. Данилевичъ. Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV ст. К., 1896. М. Довнаръ-Запольскій. Очерки исторіи Кривичской и Дреговичской земель до конца XII столѣтія. Кіевъ, 1891. Бѣлоруссія и Литва. Историческія судьбы сѣверо-западнаго края. Изд. П. Н. Батюшкова. СПБ., 1890. Д. Дорошенко. Білоруси та їх національне відродження. 2-ге видання. Камянець на Поділлю, 1919. А. Новина. Бѣлоруссы (збірник „Формы національнаго движенія въ современныхъ государствахъ" под ред. А. Кастелянскаго). СПБ., 1910. Гісторія Беларусі. Вільня, 1910. Проф. М. Довнар-Запольскі. Асновы дзяржавнасці Беларусі. Вільня, 1919. А. Цвикевич. Беларусь. Берлін, 1919. А. Цвикевич. Адраджэньне Беларусі і Польшча. Берлін, 1921. „Зборнік нашае Нівы“. Вільня 1920.

Література білоруська.

Білоруси, так само як і Українці та Великоруси, послуговувались Початках свого культурного життя спільною книжною мовою. Цією мовою укладались церковні книги, літописи, державні акти. Але прикмети народньої білоруської мови виступають дуже виразно вже в XIV. ст., коли книжна мова Білорусів стає офіціяльною мовою Великого Князівства Литовського. Білоруські літописи XV. віку писані вже з виразними рисами народньої білоруської мови. Трохи пізніще, під впливом відновлення культурних та політичних зв'язків з Україною, в книжну білоруську мову входить значній мірі елємент український, так що сливе затираються ріжниці між офіціяльною книжною мовою на Білій Руси і на Україні. Як справедливо зауважив проф. В. Перетц, освічені Українці і Білоруси вживали майже однакової мови, мріючи про ідеал спільної книжної мови українсько-білоруської, яку вони називали „рѣчью рускою", або „мовою рускою“. Під впливом цієї ідеї вони вподобали звуки — спільні білоруським та українським говіркам, уникаючи спеціяльно білоруських властивостей, чужих українським діялєктам, і так само спеціяльно українських прикмет мови^[4]).

Білоруська книжна мова трохи не чотирі століття була мовою державних канцелярій, судових трибуналів, княжих грамот і законів на землях великого князівства Литовського. В Литовському Статуті 1588. року зазначено виразно, Що ,,писаръ земски маетъ 10 руску литерами й словы рускими вси листы, выписы й нозвы писати, а не иншимъ языком и словы". Ще в 1168. р. уложено білоруською мовою (статут В. кн. Казимира Ягайловича, а в 1530. р. появляється перша редакція Литовського Статута.

Літописи білоруські дійшли до нас, починаючи з XV. в. і т. зв. літопис Аврамки, писаний в Смоленську в XV. в., Літописець в. кн. литовського з XV. ст., Баркулабовський літопис XVI. в. (писаний в с. Баркумабі биховського повіту) та ин.

Великий умовий рух, викликаний Европі реформацією, знайшов собі живий відгук і на Білорусі, де широко розвинулось шкільництво та засновано було багато друкарень (у Вільні, Супраслі, Нєсвіжі, Заблудові, Бересті Литовському, Деречині, Кейданах, Єв'ї та ин. містах). Цей рух виявився на Білорусі також в стремлінні зробити святе письмо і взагалі християнську науку доступними для народних мас. З цією метою жоктор Франциск Скорина, родом з Полоцька (жив між 1490—1535. роками), вихованець краківського й болонського університетів, перекладає на білоруську мову „Біблію зуполную" і друкує її в Празі із 1517—1519. роках. У Вільні він видає „,Апостол“ (1525) і потім „Малую подорожную книжку", яка містить Псалтирь, Часословець, Акафісти, Канони, Шестодневець, Календарь і Пасхалію. В 1562. році прихильник кальвінізму Симон Будний, що вчився в краківському університеті, видає в Нєсвіжі книжку „О оправданіи грѣшнаго человка передъ Богомъ". Тогож року випускає він і „Катехисісъ для простыхъ людей языка руского въ пытаніяхь и отказѣхъ". B 1569. р. в Заблудові, коштом литовського гетьмана Григорія Ходкевича (помер 1572. р.) виходить Евангеліє Учительноє, з передмовою видавця, де сказано: „промыслилъ былъ есми, иже бы сію книгу, вразумленія ради простыхъ людей преложити на простую мову“. Але не тільки великі пани являються меценатами білоруської просвіти: Значні послуги й поміч їй несуть також віленські міщане Оньокивч, Мамонич, Бабич, Зарецький, що дають кошти на видання книг. В 1580. р. виходить у Вільні білоруський переклад Євангелія, зроблений Полочанином Василем Тяпинським (жив у другій пол. XVI. в.). Року 1588. виходить знаменитий Литовський Статут у Вільні в друкарні Мамоничів (в третій редакції, друга — 1566. року.). в 1596 року виходить у Вільні білоруський переклад поучення Кирила Ієрусалимського про „Антихриста и его знаки“, друкований паралєльно з польським текстом. До другої пол. XVI. в. належить" дневник новогрудського підсудка Хведора Євлашевського (1546—1604), родом зпід Слуцька, а також т. зв. Промова на сеймі 1589. року смоленського каштеляна Івана Мелешка; історики письменства вважають її одначе за сатиру невідомого автора, що укрився під імям Мелешка. До цього часу належать вірші Андрія Римши, Вихованця острожської школи; до нас дійшли його „Хронолоґя" віршована і „епіграми“ на герби деяких знатних панів.

Оборона православія від католицьких заходів викликає багату полємічну й богословську літературу, памятки котрої, як і тільки що згадані видання, належать в однаковій мірі й літературі українській. Оживлені зносини Заходом мали своїм наслідком вплив західно-европейських літератур на Білорусів; на білоруській мові в XV—XVI. століттях появляються численні переклади й переробки західних романів про — Олександра Македонського, про Трістана та Ізольду, „Книга о Тундатѣ рыцери“, про руїну Трої та ин. Ці твори ходили в рукописах і були широко розповсюджені. Поруч них з'являються численні переклади апокрифів, лєґенд і житій, взятих з польської, чеської й сербської літератури. З друкованих виданнів світського характеру треба назвати „Повѣсти смѣхотворныя“ 1679. року.

Вже в першій половині XVII, ст. польська мова починає брати на Білій Руси перевагу, як мова двора, державних зносин і взагалі мова культурних класів. Білорущина сходить помалу на становище мови простонародньої, яку в письменстві вживано тільки, щоб надати народнього колориту (звичайно в жартовливій формі). Так 1642. р. у Вільні невідомий автор-єзуїт надрукував білоруську сатиру на протестантського пастора, рукописах дійшло до нас од другої половини XVII, в, кілька польських комедій з білоруськими інтермедіями. в 1696. році появляється сеймовий закон про те, що „pisarz powinien po polsku a nie po rusku pisać" — і офіціяльному витку білорущини приходить кінець. Одначе білоруська література не зникає; на білоруській мові пишуться не тільки твори духовного характера, — як напр. „О сакраментахъ“ митрополита Леонтія Кішки (1668—1728) видане в Полоцьку 1697. р., або його „Собраніе припадковъ, духовнымъ особамъ потребное“ (Супрасль, 1722), але й твори практичного змісту: лічебники, господарські порадники, які ходять переважно в рукописах. В другій половині XVII. віку уніятське духовенство видає ряд книжок для народа, переважно збірники побожних пісень: „Kantyczka". (1771), „Radujsia, Boży narodzie" (1771), Nowa radość stała . (1778), „Kazuć ludzi" (1792) та ин. В 1787. р. ксьондз Цецерський видає комедію „Doktor przymuszony", де ряд персонажів говорить білоруською мовою.

На протязі XVIII. в. польська державність і польська культура взяли таку перевагу на Білій Руси, що в поняттях освічених людей того часу і Білорусь і Литва зробились вже тільки термінами історично-ґеоґрафічними. Невільне культурно-історичне зближення Білорусі з Польщею „витворило з часом новий тип білоруського патріота, що будучи Поляком — любив по свойому польську провінцію, свою батьківщину Білорусь; або будучи Білорусином — любив свою Річ Посполиту Польщу“. В цьому місцевому польсько-білоруському патріотизмі й треба почасти шукати зародків пізніщої білоруської етноґрафії, письменства, і навіть чисто національного білоруського руху, бо до кінця XVIII. ст. всі вищі класи білоруського громадянства спольщилися майже до останку. Пробудження інтересу до місцевої старовини та місцевої білоруської мови повстало серед спольщеної шляхти, під впливом польського національного руху, котрий розпочався під вражінням катастрофи розділів, котрі викреслили з карти Европи давню Річ Посполиту. Втративши незалежність і вперше зазнавши утисків з боку чужої держави, Поляки тепер тільки відчули вагу національної незалежности. Вони почали робити конвульсивні зусилля скинути чуже панування, і в цих зусиллях народився польський національний патріотизм, незнайомий поколінням, деморалізованим анархією конаюої Річи Посполитої. Поруч політичного розвинувся жвавий культурний національний рух, котрий черпав свої сили і натхнення також у визвольних ідеях західної Європи, настроях романтизму, Який запанував усевладно в европейській літературі. Одним з головних осередків цього руху стала Вільна з її польським університетом. Білоруські землі зробились ареною польської культурно-національної праці; перші проблески білоруського самопізнання являються під прапором ідеї неподільної Річи Посполитої, зложеної з трьох національних частин: Польщі, Литви і Руси.

Поляки — а серед них здебільшого й спольщені Білоруси перші почали цікавитися білоруською старовиною й етноґрафією, в працях польських учених на початку ХІХ. в. вперше знайомиться освічена громада з минулим Білорусі, памятками її права, письменства, народньою словесностю, звичаями, мовою. В числі цих учених дослідників на першому місці стоять такі солідні імення, як: Самійло Лінде, Лука Ґолембйовський, Юрій Бандтке, Йосиф Лукашевич, Михайло Балінський, Теодор Нарбут, Йосиф Ярошевич, Гнат Данилович. Російські журнали подавали переклади їх праць, і громадянство російське уперве знайомилося з білорущиною з польських рук. Серед цих учених спеціяльно присвятив себе білоруській етноґрафії Ян Чечот (1797—1847). Приятель Міцкевича, він за приналежність до таємного товариства „філоматів“ був 1823. р. засланий до Оренбурґа, де пробув 10 років. Потім повернувся до краю і одержав посаду бібліотекаря в знаменитій бібліотеці ґрафів Хрептовичів у с. Щорсах на Мінщині, де пробув до самої смерти. Він гаряче любив білоруський народ, збірав твори народньої словесности, писав вірші і брошури білоруською мовою. В 1837. р. він видав у Вільні „Piosnki wieśniacze z nad Niemna“, де умістив поруч народніх пісень і свої вірші. Потім під назвою „Pioski wieśniacze z nad Niemna i Dźwiny" він видав ще 5 томиків в 1839—1846. роках.

Серед тогочасної польської літератури витворилась була навіть „білоруська“ школа, аналоґічна до української До письменників цієї школи, окрім згаданого Чечота належали: Олександер Ґроза (1807—1875, що так само може вважатися й за прихильника „української школи); Ромуальд Зєнкевич, автор дуже гарного збірника „Piosenki gminne ludu Pinskiego“ (Ковно, 1851); Казимир Буйницький (помер 1878. р.), що видавав у 40-их роках у Вільні збірники „Racehast“, де містилося чимало матеріалу про білорущину; Олександер Рипінський, еміґрант після 1830. року, видав у Парижі 1840. року книжку „Białoruś“ з цікавим описом краю і його відносин^[5]); ґраф Евстафій Тишкевич (1814—1873), учений археолоґ, автор дуже цінної праці „Opisanie powiatu Borisowskiego“ (Wilno, 1847); найбільш плодовитий з них усіх і рухливий Адам Кіркор|Адам Кіркор (1812—1886), що видавав у 40-х роках часопис „Rubon“ з дуже виразним місцевим колоритом, а пізніще багато писав про Білорущину в польських та російських виданнях; Ян Барщевський (1790—1851), котрий писав білоруською мовою вірші, а польською оповідання з білоруського життя (вони видані в 1841—1846.pp. у Петербурзі 4-ма томами нід назвою „Szlachcic Zawalnia czyli Białoruś w fantastycznych opowiadaniach“).

Певний інтерес до минулого рідного краю й до народнього життя номічається в першій половині ХІХ. в. і серед Білорусів, що вже встигли прилучитися до російського життя і зазнали впливу письменства російського. На чолі їх треба поставити Священника Івана Григоровича (1792—1852), родом з Могилевщини. Він ще в 1824. році видав один том „Бѣлорусскаго архива древних актовъ"; в 1834. р. видав збірник писаннів архієпископа Юрія Кониського, зредагував 4 томи „Актовь, относящихся къ истории Западной России“, видані археографічною комісією в Петербурзі в 1846—1851. роках; збірав матеріали до словника білоруської мови, з котрого тільки частина була опублікована пізніше (в журналі „Странникъ“ 1861. р.); до тоїж катеґорії дослідувачів Білорущини належать: Павло Шпилевський (1827—1861), що містив по російських журналах 50-х років багато статтей по білоруській етноґрафії й історії; О. Турчинович, автор „Обозрѣнія истории Бѣлорусіи съ древнѣйшихъ временъ" (СПБ., 1857). По російських журналах 40-х років дуже часто друковалися матеріяли її статті по білоруській історії, етноґрафії, мові й письменству, так само як і по провінціяльних, „Губернскихъ Вѣдомостях, та „Памятныхъ книжкахъ“, де працювали місцеві літературні сили (у Вільні, Могилеві, Вітебську. Мінську).

Поруч з писаннями по білоруській етноґрафії й історії та польській та російських мовах вже в перших десятиліттях XIX. віку бачимо спроби літературних творів безпосередно на народній білоруській мові, як відновлення та продовження давньої традиції ще з попередніх століттів. Одним з перших творів цієї нової білоруської літератури була перелицьована „Енеїда“, зложена під впливом „Енеїди“ Котляревського. Автором її вважають Хому Маньковського, совітника у Могилеві, а потім віце-ґубернатора у Вітебську, другі — полковника Вікентія Ровинського (1782—1842), родом з Смоленщини. Ця „Енеїда” мастює побут заможніших білоруських селян і відзначається щиро-народнім юмором і гарною мовою. Вона ходила в рукописах, як і більшість писаннів білоруських того часу, і тільки частина її була надрукована в 1845. році на сторінках російського журнала „Маякъ“ („Отрывокъ изъ Енеиды наизнанку на бѣлорусскомъ крестьянскомъ нарѣчіи“). Справжнім основателем нової білоруської літератури вважають Вікентія Дунін-Марцінкевича (1807—1885). Син дрібного орендаря бобруйського повіта на Мінщині, він провів дитячі роки на селі, вчився в Бобруйську, Вільні й петербургському університеті. Служив у Мінську на державній посаді, потім купив собі хутір під Мінськом і там доживав віку. В 1846. році він видав у Мінську пєсу „Sielanka", до котрої відомий польський композитор Монюшко, родом теж з Білорущині, написав музику, і так вона виставлялася на сцені в Мінську в 1852, 1853 і 1855. роках. Згодом вийшли нові твори Дунін-Марцінкевича: поема „Hapon“ (1855), оповідання „Wieczernice" (1855), оповідання „Kupała“ (1856), віршована повість „Ščeroŭskije dažvnki“ (1857) та переклад двох перших розділів поеми Міцкевича, „Pan Tadeusz“ (Wilno. 1856). Крім того Марцінкевич писав комедії й ліричні вірші. Марцінкевич малює білоруський побут і обстанов у життя, але по своїх поглядах він — звичайний польський шляхтич. Пани в його виходять прихильниками й добродіями селян, а коли часом і поводяться несправедливо, то тому тільки, що їх обдурюють хитрі економи.

Сучасник Марцінкевича Артем Верига-Даревський писав білоруські вірші, поеми („Braton litwinom“, „Poworot Michałka“, „Bychoŭ“) і переклав Міцкевичеву поему „Konrad Wallenrod". Але його писания залишались в рукописах, так само як і білоруські вірші відомого польського поета Владислава Сирокомлі (Кондратовича): російська цензура з кінця 50-х років стала забороняти білоруські видання і знищила, напр., уже виданий переклад „Pana Tadeusza“. Ці заборони не спинили зросту білоруської літератури, але зробили й рукописною: писалися популярні розправи для народу, оповідання, поеми, але все це ходило з рук до рук в писаній формі. Дуже популярною серед цих творів була сатирична поема невідомого автора „Тарас на Парнасе“, написана, як думають, в 1837. році, але видана вперше аж 1889. року. Серед авторів рукописних білоруських творів бачимо відомого, вже згадуваного археолоґа Адама Кіркора, дані Вікентія Коротинського, Я. Вуля, Тадеуша Заблоцького, Н. Короткевича, Ю. Лясковського, Ю. Мрочека та инших. B 1862. р. у Варшаві було видано „Elementarz dla dobrych dzietok katalikoŭ", що мав бути підручником для приватних сільських шкіл. Одначе вся ця література майже не переходила в народ; вона була розповсюджена в кругах дрібної шляхти, панських офіціялістів, на неї дивилися там як на забавку. та по своїм ідеям вона здебільшого була й чужа народові, не маючи з ним нічого спільного крім мови. Тогочасні письменники білоруські, за малими виїмками, мотивів соціяльних зовсім уникали, або дивились, кріз панські окуляри, малюючи пансько-хлопську іділію, що ледве чи істнувала в дійсности.

Польський революційний рух і повстання 1863. року відбилися і на білоруській справі: Польські повстанці старалися використати білоруську мову для аґітації, щоб підбурити білоруських селян до повстання. Вони видали чимало борошур, де говорилося про тяжке бідування селян під російською кормитою, про реліґійні утиски; селян закликали до повстання, малюючи принадну будучність у відбудованій Польці. Такі були видання: „Мужыцкая праўда“ (нелєґальний часопис, видаваний в Білостоку К. Калиновським), „Гутарка старого дзеда“, „Перадсмертны разгаворъ пустэльника Петра" та ин. друкувались вони в Познані, в Парижі, а одна („Разгаворъ) навіть у Київі.

Ці заходи не мали впливу на білоруське селянство. За те уряд і громадянство російське звернули тепер увагу на білоруський народ. З початку помітно було зацікавлення і навіть симпатії до Білорусів, як до окремої, близької народности. Московська ґазета ,,День" писала про потребу видавати часопис на білоруській мові, а уряд давав кошти на білоруські видання: „Бяседа старого вольника зъ новыми про ихняе дзело“ А. Киселя, в Могилеві 1861. р. (про скасування кріпацтва), вірші Франца Блуса в „Могилев. Губ. Вѣдомостяхъ“ (на туж тему), „Разсказы на бѣлорусскомь нарѣчіи у Вільні 1863. р. — для шкіл. Але скоро запанував погляд, що Білорусь „искони русскій край“, без найменшої ріжниці від решти російських ґуберній, а коли і знайдуться, мовляв, деякі ріжниці, то це наслідок польського панування, і їх треба нищити. Отже запанувала славнозвісна система „обрусенія“. Щоб довести всьому. цивілізованому світу, що Білорусь таки дійсно „искони русскій край“, було засновано при центральних архівах у Вільні та Вітебську, Археоґрафічні Комісії, котрі заходились видавати стародавні білоруські документи на доказ „русскости“ краю. Появився цілий ряд офіціяльних статистично-ґеоґрафічних, етноґрафічних та історичних виданнів, як, напр., Атласи Еркерта та Ріттіха, „Сборникъ намятниковъ народнаго творчества въ Западномъ краѣ" (Вільна, 1867); появились праці П. Батюшкова, М. Кояловича, Ю. Крачковського, все з цієюж тенденцією довести „русскость“ білоруського краю. Одначе ці видання, особливо збірки актового матеріялу, прислужились і науці, поклавши фундамент для наукової розробки білоруської історії.

Обрусительні заходи російського уряду, піддержані пресою, а почасти й самим громадянством російським, справді ослабили польський елємент в краї, але своєю тактовністю, особливо в реліґійній сфері, посіяли неохоту до російщини та до православія серед місцевої людности, і це немало сприяло потім успіху національної білоруської аґітації, що розвинулась аж геть пізніще: Інтерес російського громадянства до Білорущини вплинув на збільшення інтересу до неї й серед наукових кругів російських: видатні російські етноґрафи П. Шейн та Н. Безсонов видали цінні збірники білоруських пісень.^[6]). Та найбільше зробили для дослідження білоруської етноґрафії і історії самі Білоруси, піддержані російськими науковими інституціями. Іван Носович (1788—1877) склав. великий „Словарь бѣлорусскаго языка“, виданий 1870. р. петербургською Академією Наук. Йомуж належать „Сборникъ бѣлорусскихъ пословицъ“ (СПБ., 1867 і 1874) та „Бѣлорусскія пѣсни“ (СПБ., 1873); А. Дембовецький видав цінне „Описаніе Могилевской губерніи“ (Могилевъ, 1882); Микола Никифоровський (1814—1910), що зібрав, а почасти і видав сам великі колєкції етноґрафічного матеріялу: „Очерки простонароднаго житья-бытья на Витебской Бѣлоруссіи“ (Вітебськ, 1895), „Очерки Витебской Бѣлоруссіи“ (Вітебськ, 1892—1899); „Простонародныя примѣты и повѣрія“ (Вітебськ, 1897 та ин.; Н. Горбачевський, що видав „Словарь древняго актового языка сѣверо-западнаго края“ (Вільно, 1874), Олексій Сапунов (род. 1852), що видав 5 томів збірника „Витебская старина“ (Вітебськ, 1883—1896); згаданий уже історик, проф. Мих. Коялович (1828—1891), історик церковної унії; Евдоким Романов (род. 1855), що видав в рр. 1886—1901 шоститомовий „Бѣлорусскій сборникъ" (казки, пісні, приказки, легенди, анокріфи) у Київі, Вітебську, й Могилеві; з инших його праць важна „Могилевская старина“, 2 т. (Мог., 1900—1901); історик проф. Митрофан Довнар-Запольський (род. 1867), що в перші роки своєї діяльности працював виключно над Білорущиною: „Бѣлорусская свадьба и свадебныя пѣсни" (Київ, 1888); „Гапонь, повѣсть въ стихах, на бѣлорусском языкѣ В. Дунин-Марцинкевича — очеркъ изъ истории бѣлорусской письменности“ (Москва, 1889); „Бѣлорусское Польсье“ (Київ, 1895); „Очерки исторіи кривичевскихъ и дреговичскихъ земель до конца XIII ст.“ (Київ, 1891) та ин. Для вивчення білоруської мови й письменства зробив найбільше проф. варшавського університета й член петербургської Академії Наук Ефімій Карський (род. 1860). В 1886. р. вийшов його „Обзоръ звуковъ и формъ бѣлорусской рѣчи" і з того часу він невтомно працює над ізученням Білорущини. Найважніща його праця, це 4-ох томове видання „Бѣлоруссы“ (Вільна-Варшава, 1904—1912). З польського боку треба зазначити праці М. Федоровського; його грандіозну працю „Lud białoruski na Rusi litewskiej“ видала, починаючи з 1897. року, в кількох томах Академія Наук у Кракові. З російських учених писали багато про білоруську мову академики: Ол. Соболевський та Ол. Шахматов. Дуже важна розвідка проф. П. Владимірова „Докторъ Францискъ Скорина, его переводы, печатныя изданія и языкъ“. СПБ., 1888.

Розвиток білоруської етноґрафії і початки штучного письменства мали невеликий вплив на пробудження національної свідомости у Білорусів. Далеко більше значіння мали для неї ідеї соціялізму й національного зволення, котрі почали ширитися Росії в 70-х роках. Тоді серед польського громадянства, особливо серед молоді, замість мрій про відбудову історичної Польщі прокинулись думки про потребу орґанічної праці над поліпшенням долі працюючих мас. Te саме було й на Україні. Уже в кінці 70-х років М. Драгоманов видав кілька брошур білоруською мовою соціялістичного змісту („Про багацтво да беднасць" та ин.). Спольщена інтеліґентна молодь на Білорусі починає ближче придивлятись до життя народу і вже не до його етноґрафічної сторони, а до соціяльно-економічної. По деяких університетських містах Росії, де вчилась молодь з Білорусі, засновуються білоруські студентські громади, напр., у Петербурзі, Москві, Харкові. Появляються й нові письменники, вже не сентиментально-шляхетського напрямку, а народницького: Олександер Єльський (1831—1916), що в 1892. р. у Львові видав переклад 1-ої пісні „Папа Тадеуша“, а в р. 1895. віршоване оповідання „Сынокъ" (в Петербурзі); Іван Неслуховський (1851—1897, „Янка Лучина“), з Мінська, він друкував свої поезії ґазеті „Минскій Листокъ“ та в калєндарях, і вже по його смерти вийшла збірка його віршів „Вязанка“ (СПБ., 1903), і найталановитіший з їх усіх Франціщек Богушевич (1840—1898), що писав під псевдонімами Мацей Бурачок і Симон Реўка. Богушевич вчився в петербургському університеті, брав участь в польському повстанні 1863. р. і був поранений. Потім скінчив юридичний ліцей в Ніжині і служив довгий час на Україні і в Московщині. Під кінець свого життя оселився у Вільні, де займався адвокатурою. В 1891. р. він видав у Кракові збірник поезій „Dudka Bielaruskaja“, з дуже цікавою передмовою, де закликав білоруську інтеліґенцію „рятувати рідну мову, щоб не померла“. В 1894. р. в Познані вийшов другий збірник його віршів „Smyk bielaruski“ в обох збірниках він гостро виступає проти російських порядків на Білорусі, дотепно і гостро висміює їх; разом із тим великим співчуттям малює настрої й думки селянина-Білоруса та його тяжку долю.

У 80-х роках появляються білоруські поезії, пісні, й казки по провінціяльних часописах на Білорусі і в калєндарях, також і окремі брошури білоруською мовою. М. Довнар-Запольський видає кількома накладами давно звісну поему „Тарасъ на Тарнасе". в 90-х роках виступає письмениця Марія Косич, котра видає в 1903. р. у Чернігові переклад байок: Крилова і оповідання „На траселення"; А. Єльський друкує кілька популярних брошурок: в 1891. р. у Москві виходить переклад оповідання Гаршина „Сигналъ".

Радикальніщий гурт білоруської молоді засновує на поч. ХХ. в. „Білоруську соціялістичну громаду“ (на чолі її стояв Іван Луцкевич) і видає в Лондоні в 1901. р. ряд брошур: „Гутарка аб тым, куды ідуць мужыцкіе грошы“, „Хто праўдзівы прыяцель беднага народа“, „Як зрабиць, каб людзям лепш стала на свеці", „Песні“ та иш. Майже одночасно з тим виходить у Кракові ряд білоруських перекладів Конопніцької, Ожешкової, Сєнкевича.

Та справжній національний рух білоруський починається тільки з 1903—1904. років. Осередками його стають Вільна і Петербург. В 1905. році підчас революції виходить ряд аґітаційних книжок: „Скрипка беларуская“, „Хрэст на свабоду“, „Чы будзе для всех зямлі", „Што такое свабода“, „Як мужыку палепшыць свае жыця" і починає виходити у Вільні перша білоруська ґазета „Наша доля“, а коли її закрито, то друга „Наша Ніва“. В Петербурзі засновується видавнича спілка „Загляне сонце й ў наше ваконце“, котре приступає до видання білоруських творів, старих і нових. Воно друкує писання Марцінкевича. Богушевича, букварі, читанки, калєндарі. Появляються й молоді літературні сили, перше місце серед котрих по праву займає талановитий поет молодої Білорусі Янко Купала (Іван Луцевич, род. 1883. р.); простий сільський парубок з Мінщини, він служив на винокурні і скоряючись несвідомому натхненно складав пісні. Початок його творчости — цілком самобутний, без усяких літературних впливів. B надісланих ним до „Нашої Ніви“ спробах пера редакція спостерегла великий хист; Янка Купалу спроваджено до Вільни, занялись його освітою, він склав іспит за середню школу і війшов в круг білоруської літературної громади. в 1908. р. вийшов перший томик його поезії „Галейка“; р. 1910 лірична драма „Адвечная песня“; p. 1910 збірник „Huslar“; p. 1913 великий збірник „Шляхам жыцця“, драма „Паўлінка“ і поема „Сон на кургане“; в 1919 році вийшла драма „Раскіданае гняздо“. Поезія Купали одріжняється од Богушевича, Неслуховського та всіх старших білоруських поетів. Він не знає їх меланхолії й песимізму, життя уявляється йому світлим і радісним, а з темними його проявами він готовий стати до бою; в його нема інтелігентських рефлєксій, його малюнки яскраві, пластичні; форма легка, вільна. Громадянські настрої чергуються з ліричними особистими мотивами, вражіннями рідної природи. Один з білоруських критиків називає Купалу „поетом з Божої ласки“, і такий він є в дійсности. Поезії Кунали перекладалися на мови московську, польську, українську, німецьку і чеську.

За Купалою виступає цілий шерег других молодих поетів, які купчаться біля „Нашої Ніви: Якуб Колас Костянтин Міцкевич, род. 1882. р. на селі в слуцькому повіті), народній учитель, який висидів 3 роки в тюрмі за приналежність до вчительського союзу білоруського. Його поезії вийшли в 1910. р. книжкою під назвою „Песні жальбы“. За нею пішли збірки поезії „Родные зьявы“ (1914. р.) і прози „Апаведання“ (1912. р.),„Сцэничныя творы“ (1917. р.) і поема „Сымон музыка“ (1918. р.) та ин. Крім того йому належить кілька підручників та популярних брошур. Якуб Колас — типовий поет-народник : селянське життя з його злиднями та лихом, соціяльна й національна боротьба, самітність політичного вязня — ось головні мотиви поезії Коласа; сучасна білоруська критика ставить твори Коласа дуже високо. Максим Богданович (1892—1918. p.) був співець „чистої краси“ і справжній інтеліґент, в широкому значінню цього слова. Він старався поширити межі білоруської поезії, втягаючи в неї мотиви сучасної світової літератури. Вірші Богдановича друкувались по ріжних періодичних виданнях і вийшли окремим томиком „Вянок“ (1913, p.). Цішка Гартни (Дмитро Жилунович, род. 1887. р. в місті Копилу на Мінщині) являється першим білоруським поетом зробітницьких кругів, співцем ідеалів пролітаріяту, перенятим його класовою свідомостю та інтересами. Твори Гартного друкувались в „Нашій Ніві“ та в „Маладой Беларусі“. Коли настав большевизм, Гартний пристав до його і був в 1918. р. головою „Совєтської білоруської республіки“. З инших поетів, що виступати на літературному полі в часи „Нашої Нівы“, треба назвати такі імення: Альберт Павлович (род. 1875), що видав томик поезій „Снапок“ (1910) і віршовану драму „Васільки“ (1919); Костанція Буйло („Курганная кветка“, 1914); Алесь Гарун (Олександер Трушинський), поет і новеліст, видав збірку „Матчын двор“ (1918): Алоізія Паншкевич (псевдонім „Цьотка“, померла в 1916. p.), авторка революційних віршів Хрест на свабоду" (Краків, 1906. p.), одна з піонєрок емансипаційного руху жіночого на Білорусі: їй належить шкільна хрестоматія „Першае чытаньне для дзетак беларусаў" (1906); Янук Журба; Ілля Леучик (автор збірки „Czyźyk bełaruski“ 1912. р.; драматурґ Францішек Алехнович (род. 1883. року), автор цілого ряда комедій („На Антаколі“, 1918) і драм.

Белєтристика білоруська почала розвиватись трохи пізніще від поезії. Критика Сбілоруська ставить на першому місці серед своїх прозаїків Антона Левицького (псевд. „Ядвигин Ш.“, 1870—1922). Син дрібного шляхтича, він ще у 70-х роках брав участь в білоруському рухові. Вчився в московському університеті і був виключений звідти за участь в студентських розрухах. Тоді вернувся до дому і почав писати білоруською мовою оповідання, нариси, мініятюри. Все те побачило світ аж геть пізніше. В 1909. році вийшло його оповідання „Дзед Завала“, в 1912. році збірник „Бярозка“, в 1914. році збірник „Васількі“. Улюбленою формою писаннів Левицького невеликі оповідання ніби казкового складу, які містять в собі просте або дуже спрощене розвязання якогось практично-життєвого питання. Щирий юмор і жива колоритна мова також є прикметами талану цього письменника. 3 молодших белєтристів визначилися: Сергій Полуян, дуже рано померший (в 1910. р. в Київі); Максим Гарецький (род. 1893), що дебютовав р. 1914 збіркою „Рунь“ — він дав перший в білоруському письменстві зразок соціяльної повісти: „Дзьве душы" (1919); критика білоруська дуже прихильно зустріла цю повість, зазначаючи, що „перший раз розкриває багатство білоруського життя, розкриває духовну велич борців за білоруську національну ідею, про котрих широке громадянство ще так мало знає“^[7]): Гарецькому належить і перша „Гісторыя Беларускае Літэратуры“ (Вільня, 1920): Змітрок Бядуля (Самуїл Плавник), родом з жидівської сем'ї ошмянського повіту (род. 1886. p.), автор численних оповідань та поезій, які виявляють назвичайно чулу, ніжну душу, горячий темперамент і багату творчу фантазію. Дуже гарні іного невеликі „Поезії в прозі“, друковані на сторінках ріжних білоруських виданнів окремим виданням „Abazki“ (1903). Треба згадати ще П. Простого („Якім Бяздольны“, 1914. р.), Н. Новича, Йосифа Льосіка, публіциста й новеліста та др. Карусь Каганєц (Казимир Кастравицький, помер 1918. р.) написав комедію ,,Модны шляхцюк“ котра здобула собі велику популярність на сцені.

На початку другого десятиліття XX. в. білоруська преса значно розвинулась. B Петербурзі почав виходити 1913. р. періодичний збірник „Маладая Беларусь" по типу місячних журналів. В ньому крім поезій та белєтристики друковалися критичні й історичні розправи. У Мінську став виходити журнал для молоді „Лучынка“. Там же виходив сільсько-господарський журнал „Саха". В 1914. р. зроблено спробу видання студентського орґану „Ранніца“. У Вільні засновано клерикально-католицький тижневник „Biełarus", почали вироблятися публіцистичні й наукові сили. На першому місті треба поставити талановитого публіциста, критика й громадського діяча Антона Луцкевича (Антон Новина), автора численних розвідок і статтів білоруською, російською й польською мовами про білоруську справу; йомуж належить книжка „Našy piesniary. Literaturna-socyainyje narysy“ (Wilnja, 1918). На полі економічних дослідів і журналістики видвигнувся Олександер Власов; археолоґ, дослідник старого письменства і мистецтва Іван Луцкевич (1881—1919), як критик та бібліограф Ромуальд Земкевич; історик і публіцист Власт (Вацлав Ластовський), автор дуже гарної „Гісторыі Беларусі" (Вільня, 1910); етноґраф і публіцист Ольґерд Бульба (Чиж): філолоґ проф. В. Тарашкевич (род. 1892. р.), автор „Беларускай граматыкі“ (Вільня, 1918), і перекладчик „Іліяди“ на біл. мову, І. Маньковський та ин. Останніми часами почав писати по білоруськи відомий київський професор М. Довнар-Запольський, історик та етноґраф Білорусі; в 1919. р. в Гродні (а потім 2-м вид. у Вільні) вийшла його книжка „Асновы дзяржаўнасці Беларусі".

Та найбільше було зроблено білоруськими діячами на полі видавництва для народа. Цілий ряд читанок, шкільних підручників. популярних брошур видруковано на протязі кількох років. Особливо відзначався добірним змістом і умілою редакцією „Беларускі календар Нашае Ніви“, видаваний з 1909. року. Всі ці видання розходились в десятках тисячів примірників і придбали собі велику популярність серед сільських читачів.

З початку ХІХ. в. білоруські письменники вживали майже виключно польського правопису, зрідка пристосовуючи його до білоруської вимови. З половини XIX століття починають уживати правопису російського, теж з легким пристосуванням до білорущини. Коли розпочався національний рух по революції 1905. р., білоруські видавництва друковали свої видання звичайно двома правописами: Латинкою для католиків і російською гражданкою для православних. Року 1910-го гражданку було реформовано на кшталт української фонетики і цим реформованим правописом друкуються здебільшого всі теперішні білоруські видання.

Національно-громадське життя останніх років.

Осередками національного білоруського являються Вільна та Мінськ. Не вважаючи на всі політичні переміни останніх років, на чужоземні окупації, на переслідування з боку Поляків або Москалів, життя це не перепиняється і знаходить собі змогу розвиватись при самих найнесприятливіших умовах. У Вільні протягом 1920. року наново повстав ряд білоруських орґанізацій, на чолі котрих стояв національний комітет, поруч якого стояла вибрана на з'їзді червні 1919 р. „Центральна білоруська рада Віленщини й Гродненщини“. Такі самі національні Комітети позасновувано в Мінську, Гродні і Варшаві. У Вільні виходила в 1920. р. тижнева ґазета „Krynica“, орґан білоруської християнської демократії, місячний збірник „Наша Ніва“, котрий з осени перетворився в тижневик і продовжував традиції старої „Нашої Ніви“, заснованої ще 1906. році, щоденна „Беларуская думка“ (1919), „Беларускіе Ведамасці“ (1921—1922), „Беларускі Звон“ (1921—1922).

Та центр громадського життя пересунувся був на якийсь час до Мінська. Тут перебував „Беларускі Цантральны Сельскагаспадарскі Саюз“, що мав свою фабрику сільсько-господарських машин в Бобруйську, „Цантральны Саюз Кооператыва“ у Беларусі“, що об'єднує коло 350 кооперативів, тут же зосереджені були головні шкільні інституції. У Мінську виходили: „Вольная Беларусь“, (1917—1918), „Беларуская Рада“ (1917—1918); щоденна ґазета „Беларускі шлях“ а потім „Беларусь“ (1919), щоденник „Звон“ (1919); ілюстрований тижневик „Беларускае жыцце“; ілюстрований тижневик „Рунь“, під редакцією відомого поета Янка Купала; сільсько-господарський місячник „Саха“. Під большевиками в Мінську виходили: „Савецкая Беларусь“, „Роботніцка-Сялянская Беларусь“, „Вольны Сцяг“, „Школа і Культура Савецкае Беларусі“, „Весткі“ (офіціоз большевицького уряду).

Виходили часописи і по других містах: в Слуцьку тижневик. „Наша Каляіна“; в Гродні щоденна ґазета „Беларускае Слово“. На чужині виходили в Ковні місячник „Часопісь“, видаваний литовським міністерством білоруських справ; в Ризі місячник „Бацькаўщина“ і тижневик „На чужыне“ в Петербурзі виходили „Чырвоны шлях“ (1918) та „Дзянніца“ (1917—1920).

Шкільна справа білоруська почалась фактично з часу німецької окупації, коли у Вільні в падолисті 1915. р. відкрилася перша білоруська початкова школа. Слідом за нею пішли другі школи, в грудні орґанізувались там же у Вільні білоруські учительські курси. Найкраще розвинулась шкільна справа в Мінську. Там в 1920. р. заложено „Центральну Білоруську Шкільну Раду“ (голова Симон Рак-Михайловський): там же відкрито вищу школу: Білоруський Педаґоґічний Інститут, ректором його професор В. Івановський; Інститут має два відділа: Математичний та Історично-філолоґічний. Білоруські ґімназії істнують у Мінську, Вільні й Слуцьку; крім того кілька проґімназій. Народні школи білоруські істнують по всьому краю, але взагалі білоруська шкільна справа дуже потерпіла од польських утисків.

Театр білоруський виник в першому. десятиліттю XX. віку (після півстолітньої перерви, потому як у Мінську ставлено колись „Селянку" Марцінкевича). Орґанізувалася спеціяльна трупа, яка їздила по краю і давала вистави. Репертуар складався з пес ориґінальних („Паўлінка“ Я. Купала, „Модны шляхцюк“ К. Каганця, „Міхалка“ Долецького та ин.) і перекладних з української та польської мови. Був орґанізований також національний хор та балєт заходами Буйницького (вже покійного). Останніми часами осередками театру зробився Мінськ. Тут істнує „Білоруський Національний Театр“ (під орудою Родзевича) і трупа „Таварыства працаўнікоў мастацтва“, що виступає народньому білоруському домі „Беларуская хата". Аматорські трупи істнують в Гродні, Слуцьку і Бобруйську. Розвивається і народній театр селах, особливо в слуцькому повіті. Для дослідження народнього мистецтва білоруського, археолоґії, архитектури — поклав великі заслуги покійний Іван Луцкевич заходами котрого зібрано було у Вільні при редакції „Нашої Ніви“ дуже цінні колекції старовини й мистецтва білоруського, — основу майбутнього національного музея Білорусі.

Література.

Іл. Сьвятицький. Відродження білоруського письменства. Львів, 1908. M. Богданович. Білоруське відродження. Відень, 1916. Іл. Сьвятицький. Основи відродження білоруського письменства^{[опрацювання скану]}. „Записки Наук:. Тов. ім. Шевченка“ у Львові, т. 117—118, p. 1914. М. Гарэцкі. Гісторыя Беларускае "Літэратуры. Вільня, 1920. Д. Дорошенко. Беларусы і іхняе національнае адрадзенне. Вільня, 1909. Anton Nowina. Našy pieśniary. Wilnia, 1918. Лявон Леуш. Дыямэнты беларускага прыгожага пісьменства. Кіеў, 1919. Я. Фарботко. Беларусь у песнях. Менск, 1920. А. Новіна. Білоруський національний рух. Літературно-Науковий Вістник“, 1911, кн. ІІ. Е. Карскій. Бѣлоруссы. Т. І. Вильна, 1904. T. II, Варшава, 1912. A. Пыпинъ. Исторія русской этнографіи. Томъ IV, отд. І. Бѣлоруссія. СПБ., 1892. Проф. Е. Карскій. Бѣлорусская Енеида на изнанку. Збірник „Пошана“. Харків, 1908. Проф. Довнаръ-Запольскій. Очерки и изслѣдования бѣлорусской народной жизни и письменности. СПБ., 1912. Weissruthenien. Land, Bewohner, Geschichte, Volkswirtschaft, Kultur, Dichtung, Herausgegeben von W. Jäger. Berlin, 1919. A. Jelski. Bialoruska literatura i bibliografia; białoruski język; Białoruś — статті у виданні „Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana", 1892, T. VIII.

---

——————

1. Кілька сел в мелитопольському та дніпровському повітах; кілька сел в путивлському. , грайворонському, льговському, новооскольському, обояському. рильському і суджанському повітах; в 1862. р. їх нараховувано було в Курщині усього 23.000 душ; на Харківщині живуть Білоруси в повітах ахтирському, богодухівському, ізюмському і в м. Сумах; p. 1864 нараховувано було їх на Харківщині 9967 (див. Карскій, Бѣлоруссы, т. I., ст. 18—19),
2. Зазначаю по Карському, Бѣлоруссы, І.
3. Див.: A. Łuckiewicz, Polska okupacja na Bialorusi. Wilno, 1920 і К. Езовитовъ, Бѣлоруссы и поляки. Ковно, 1919.
4. „Записки Українського Наукового Товариства“, Київ. т. II. 1908 ст. 21-та.
5. Його дидактична поема на білоруській мові „Ninevścik" також була видана за кордоном (3-є видання 1853. р. вийшло в Парижі).
6. П. Безсоновъ, Бѣлорусскія пѣсни, Москва, 1871. П. Шейнъ, Бѣлорусскія пѣсни, СПБ., 1874.
7. „Зборнік Наша Ніва“. 1920. Вільно, ст. 11-та.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Автор помер у 1951 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.