Сині етюди (1923)/Чумаківська комуна

Сині етюди
Микола Хвильовий
Чумаківська комуна
• Інші версії цієї роботи див. Чумаківська комуна Харків: Державне видавництво України, 1923
ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА.
I.

Повітове місто, де пахне Гоголем, в переліг перекинулось.

Осіло.

Коли летять буйні арештанські весни, — повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а увечері п'є чай з блискучого самовару.

Увечері в тихому затишкові міщанського добробуту шипить самовар:

— Ш-ш!

І зімою: — Ш-ш!

І літом: — Ш-ш!

І восени: — Ш-ш!

Це тиха надмрійна пісня обивательского щастя. А апогей його — канарейка в клітці.

… Над повітовим містом промчалась революція. Зламала де-кілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець — і помчалась далі.

… Все йде, все минає і відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалєйний сон старосвітського галантерейного життя.

Але сон неспокійний буде, сон трівожний буде: чує обиватель —

— блукає містом хтось невідомий, хтось арештанський.

І каже він, зітхаючи:

… — Да, шерочко!

… Коли злізти на гору, там манастир, Покрівський зветься. А не долізти до манастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імени Василя Чумака.

Мрійник загинув в імлисту Київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.

II.

… Біля воріт написано: „в сєм домє проживаєт дворянин Гараєм”.

… А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака:

„Безнадійно? Є надія: ось, на цьому бруку.
„Переможці! Піонери! Тисну вашу руку“.

Біля комуни проходять і тіни минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі — церква і дитячий будинок).

Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.

Иноді сонце заверещить золотом, і тоді на мозок спадає гаптований серпанок.

… До Андрія підходить Варвара і оповідає про яму: недалеко яма, куди черниці скидали колись живих „незаконних“ немовлят: опороситься черниця і запричаститься тайни вбивства.

Підходить товаришка Валєнтина — високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих! М. Х.).

Валєнтина заїкається до Варвари:

— Ви пппро це вже ка-а-азали!

А Варвара буркотить:

— Ну й казала. Іще скажу. Забула, значить.

Андрій наставляє вухо і уважно слухає. Варвара починає знову…

… Значиться, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура — (останні дві Бобчинський, Добчинський: зріст), 4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.

Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, в комуні завше гніздиться сторонній люд. Словом так: бувають товариші з сел і губерніяльного міста. Зімою сторонніх мало.

А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештанська весна. У-ух! щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тянучка: їв би й дивився без кінця… Д'ех, моя коханко! Дай візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

… Прилетів традіційний соловей, порозчиняв вікна: — правильно!

… А в їдальні дві дошки: чорна й червона. На чорній написано:

„Товаришка Же за буйство“.

На червоній написано:

„Товариш Андре за“… (далі розвезено пальцем).

… Же надто неспокійна. Же — циганочка. А Іванову співає:

— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.

Тоді Мура каже:

— Ах, моншерамі, це-ж моветон.

Розшифровую:

Іванов пітерський слюсар, а вкраїнську мову знає краще вкраїнців. (Буває!). Так міркує: нацсправа мов уюн (це, здається, у Кавцького), а на мову — плювать! „За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!“ Але Іванов каже.

— У нас в Пітері так! Ми пітерські так! — Словом авторитет Пітера непорушний. А Пітер – це Іванов.

Це, звичайно, що до публіцістики.

… Ну-с!

Же – циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова:

— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.

Іванов знає жарти, але досить серьозно наказує:

— Щоб оселедців більш не купували. Досить. Можна жити скромніш.

… У манастирськім саду гримнув традіційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми.

Мура каже (промова в ніс):

— Ан-дре!

Це так поважно, ніби в салоні графині Х. Але – це не так: тільки погляд maman, а взагалі — йолки зелені! І все.

… Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара й Андрій.

Тут і кінець другому розділові.

III.

Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картошку.

Рожеві ранкові сурми біліють. Йде день і біла музика дня. Традіційний соловей змовк.

Над манастирем сонце.

Звичайно, Варвара буркотить:

— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.

Андрій каже:

— Так ви не робіть Варварушко. Ми й самі справимось.

— Не робіть! А хто-ж обід зварить? Га?

— Ну, то робіть, Варварушко.

Хвилюється:

— Варварушко… Варварушко… Ні в якім раз і й баста!

Ну-с!..

Андрій раптом зривається з місця і мчиться до столу.

Навздогін йому сміх:

— Ага! Приспічило!

Андрій хапає папірець і оливець і нервово накидує нерівні літери. Це поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти і бурмоче незрозумілі фрази…

А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картошку покинув? І біс з нею, з картошкою! Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає!

Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить похмуро брови і пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:

— Ви не думайте, що він аби що. Він не аби що, а ось…

І виймає з кишені Шевченків портрет.

— Знаєте хто? Це кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія) значить під Шевченка пише разнії пісні, скажемо, та инші прозвідєнія.

… Андрій по кімнаті носиться. Варвара картошку чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.

… Да, ще про Гордієнка не сказав.

Добре, скажу.
IV.

Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — „педантична пунктуальність:“ слова Бобчинського чи Добчинського — не пам'ятаю. Йосип — спец з Упродкома — завше виголений і свіжий, мов хлоп'яча ковзалка.

… Це з його записної книжки:

… „Підвідділ гоління“ (підсумок за п'ять років): 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату заняли більшовики), 99 — в кімнаті, з цих: 99-ти — 3 — порізався: 1 раз: сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився у місцевого цирульника, що квартирує за Паланкою; з них 5 — в отряді: цирульник одступав з червоною армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизма, тоді ж одна година пішла на вивчення англійскої мови для ознайомлення з тредюніонами в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду і т. д.

… З другої-кімнати чути:

— Товаришу Гордієнко!

Він підводиться і резонно підкреслює:

— У нас призвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе!

А Варвара підслухала й собі:

— Варваро! Идіть-но сюди!

Варвара незадоволено:

— Можете виражаться: товариш Варвара.

… Комуна гигоче, пес в сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:

— А ще комунія… Тьху!

… А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика і летить далі.

… Д'ех, моя коханко! Дай візьму тебе в свої залізні обійми! Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

V.

П'ятий розділ пишу, заплющивши очі:

… Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти — були станції, були допотопні надглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь в гущавині дзвоники — це дрижула, почтові коні. Раптом дзвоники стихають — це злодії… А потім посунулись стовпи, за стовпами шинки… А от іде до царя хохол зі скаргою (це, здається, анекдот) узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…

… Це ж до чого? — Так собі!

… А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що де-хто з комуністів хазяйствечком обзавівся і будиночок збудував.

… „Е-еех! мамочко, заміж хочеться“.

… Поле, поле. І оберемки з сонця.

Пролітає весна, йде літо.

Комуна живе так: о 4 годині, вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.

А втім високолоба Валєнтина рідко буває дома: на коростявих клячах, через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організувати, інспектувати, інструктувати і ще: „вати“ і „вати“.

Високолоба Валєнтина — завжінвідділом повпаркома.

Іванов каже:

— І в Пітері-б згодилась.

А Мура каже з апломбом:

— Пітер цітадель революції і форт його — Кронштадт.

… А Же ще не прийшла: замісць чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: 2 рази зверх норми прати комунальне шмаття.

Мура зазначає:

— Так і треба. Буде знати, сволочишка.

В комуні „сволочишка“ — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: „чоловєці в благоволєнії“.

… Коли всі сходяться — гармидер.

Мура кричить:

— Ан—дре!

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

… А от про телефон так і забув сказати: в комуні єсть телефонний апарат без дроту.

Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —

— Агов!

Мура з апломбом:

— Не агов, а альо.

Всі.

— Ша!

— Ша!

… Тиша.

Андрій голосно:

— Агов!

Комуна:

— Агось!

Потім від телефону урочисто — натхненна промова:

— Ша! Перекличка йде по соціялістичній, федеративній, радянській республіці… Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо і непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує у всі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим! Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконання: шлях важкий, але шлях — до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!

В комуні крик:

— Слава!

— Слава!

Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента і заводить:

— Чуєш, сурми заграли!

… — Слава! Слава!

… А потім сідають пити чай.

… Манастирський годинник:

— Бов! Бов!

… Зі сходу надходить синя гроза. Пів неба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне! Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкрайї степи.

Ой, буде горобина ніч! Буде!

… Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій в задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію: „громовиця“.

… Зі сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити і розіслати завтра по волостях.

Же:

— Іване! подивись — гроза!

— Не мішай, Же!

Мура натхненно:

— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, — не одну-б молонню послала сюди.

… А Варвара хреститься у куточку: щоб не бачили.

За столом всі, крім Валєнтини: Валєнтина в Дубівській волості на роботі.

Же язвить:

— Товаришу Йосипе! Відкіля це: „гонителі земства й анибали лібералізму“.

Гордієнко спокійно отвічає:

— Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги „за 12 лєт“ Вл. Ільїна (Н. Лєніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 р. ст. 157.

Іще говорить спокійно: — Можна узнати і це, наприклад: „Ернст Гекель і Ернст Мах“ — є розділ теж з книги Лєніна „Матеріялізм і емпіріокритицізм“, держ. видав. 1920 р. Або, скажемо, передмова до 3-го видання „Анти-Дюринг“ написано… зараз скажу… Лондон 23 травня 1894 року, цеб-то на 3 роки 3½ місяця й один день пізніш мого народження.

Кімната не витримала — регіт.

Гордієнко спокійно п'є чай.

… Гроза йде.

VI.

Валєнтина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М. Х.). Валєнтина несе обов'язки і начальника горо́да, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотирі тижні, а 2 з них призначаються для кампаній. Наприклад: тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знаття і т. д.

… Бігли дні (в комуні завше біжать дні). Вибивалась городина. Після обіда всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій деклямував свої експромти, Іван підганяв комуну, а комуна кричала:

— Нещасний приказчику… Геть комбурів!

А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до вечерні, комуна становилась в 2 ряди і з піснями йшла містом до дому.

Іванов ішов попереду і командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:

— Ать! Тва! Ать! Тва!

… Иноді Же каже:

— А може пісень не треба?

Комуна в регіт:

— Браво! Же соромиться обивателів.

Тоді Же починає першою і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.

… Але от приїздить із волости Валєнтина.

До Іванова:

— Йди сю-юди. Треббба по-о-о-радитись.

Іванов:

— Кажи тут!

Валєнтина мнеться.

Звичайно, Андрій схоплюється і кричить несамовито:

— Це свинство! Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу. Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство!

(… Андрій безпартійний).

Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, инакше він не може орієнтуватися.

Підхоплюється Же:

— Це як орієнтуватися? А ну?

Вмішується й Мура.

— Ан-дре!

Же:

— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються.

— Що?

Крик! Крик! Крик!

… А увечері на чорній дошці стоїть:

тов. Же за буйство.

… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же чи з Мурою.

— Мама їх розбере!

… І знову біжать дні. Ясні дні одходять, приходять дощі. Комуна забиває чотирі кімнати, а в двох ставить пічки — комбідки.

… Повітове місто погрузло в болото і зі злістю дивиться на комуну. І манастир (церква) хмуриться на комуну.

Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діягнози ставить Іванов. Хвороби партії — коники вечорів. В комуні розвязують питання, а потім у повіті проводять кампанії.

В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:

— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого антіресу — цур йому пек! А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.

Мура становиться в позу артиста:

— О, Ціцероне! Твоїми устами тільки мед пити.

Буркотить Варвара:

— Ну, дзиго, хоч на хвилину змовкни!

Тоді Мура до Андрія:

— О, мій Андріє! Який пасаж!

І хилить свою пухку головку на обідране плече поета.

… В манастирі знову дзвонять:

— Бов! — Бов!

VII.

Ну-с! І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі:

— Бов! Бов!

Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.

… Пройшла буйна, арештанська весна — арештанська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.

Прийшла старість — болото.

В тихих затишках міщанського добробуту шипить самовар, і сняться обивателю бакалєйні сни старосвітського галантерейного життя.

… Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.

… Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.

… А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсинною шкуркою промайне сонце.

Коли обиватель проходить біля комуни і чує відтіля бадьорий сміх, він на мент зупиняється, єхидно усьміхається, і, раптом, зникає в темнім заулкові.

А в комуні чути:

— Ей, ви ребятьонки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!

… Ну-с!..

Іще слухайте:

— колись Іванов прийшов до дому надто пізно, зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.

Підійшла Валєнтина:

— Що з тттобою?

Підлетіла й Же:

— Товаришу, капітане, що це ви так довгенько?

Іванов мовчав, а потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:

— Друзі мої… винний… їй богу, винний… Погода проклята… осінь проклята.

Же закричала:

— Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!

Біжить комуна:

— Що там таке?

А вийшло, бачите, так (Іванов сам росповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в „Комунисті“ оголосили кампанію боротьби „з п'янством“. Хотів було розбити пляшку на голові спеца, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний…

… На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло:

„тов. Іванов, капітан комуни за… (далі розвезено було пальцем).

А втім комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки.

… На другий день Андрій стояв біля телефону викрикував:

— Агов!

Звичайно, Мура виправляла:

— Не агов, а альо!

… — Агов! Слухайте комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію…

Же перебиває:

— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію?

… За вікном дощ.

А в манастирі:

— Бов! Бов!

VIII.

Комуна пережила й осінь.

Прийшла зіма.

… Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.

…Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці.

… Здрастуйте мої, веселі сніжинки!

… Здрастуй, моя юність-метелице!

Пружисте тіло, пружиста думка.

Мороз.

Хо—ро—ше!

… А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш та й палива мало.

Вікна злегка помережило лідяшками.

А за вікном метелять сніжинки і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.

— Ей, братва, гайда розчищати сніг!

Шум! Крик! Крик!

І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.

… Але —

другий сніг приніс з собою і сум. Узнали, що Валєнтина завагитніла, а Валєнтину одкликають в центр на дуже відповідальну роботу. Валєнтина телеграфувала: „приїду через тиждень“.

І рішила робити операцію.

Але це так противно! Валєнтина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.

Підходила Варвара і питала:

— Від кого ж це ти, голубонько? Невже від Івана?.. А може від Андрія?

Валєнтина: — Ах, йййяк вам не со-о-оромно!

А Же прийшла і сказала:

— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.

Валєнтина:

— Не те, Же, ннне те! Мммені ннне того!..

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

… Нус!.. Треба кінчати… Іще два тижня:

Туп! Туп!

… Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.

… На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — „пунктуальна педантичність“.

Мороз кричав: — Ан-дре!

І хилила Мура свою пухку головку на обідране плече поета.

А Андрій розсипав в степ:

— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.

І одкликався мороз:

— Слава! Слава! Слава!

… А втім Варвара так і не поїхала (одвозили Валєнтину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валєнтина.

… Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.

Одступає манастир все далі й далі — назад.

Їдемо в снігову даль.

… Ця комуна і зараз існує, — вона на Слобожанщині.