Був собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби дочечка Мінка, а в дочки собачка Хвінка, а в собачки товаришка киця Варварка, а в киці годованка мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід рискаль та мотику, скопав у городі грядку велику, гноєм трохи попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.
Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Що-день ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка була, потому, як кулак, потому, як буряк, потому як два, а на кінці стала така, як дідова голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати. „Час, — каже, — нашу ріпку рвати!“ Пішов він у город —
гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб; тягне руками, уперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх; мучився-потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: „Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!“ Пішли вони в город — гуп, гуп! Взяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече — тягнуть,
аж піт тече! Смикає дід ріпку за чівку, смикає баба діда за обшивку, працюють руками, упіраються ногами; промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе баба дочку Мінку: „Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!“ Пішли вони у город — гуп, гуп!
Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку; тягнуть руками, упіраються ногами; промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: „Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи“!
Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за обшивку, дочка бабу за запаску, собачка дочку за спідничку; промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку: „Ходи, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!”
Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками і зубами, упіраються ногами; промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: „Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!“
Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик, мишка кицю за лапку — як потягли, як потягли, та й покотились.
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.
