|
„Tertia post illam successit aenea proles“
Ovid. Metam. Lib. I. 125.
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість спянілого тіла,
Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів соковитих і спілих.
Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.
Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
А земля — не земля, тільки цегла руда і рапава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави,
Куті щирою міддю важкі боєві колісниці.
Коло мертвих джерел, по зівялих скелистих вертепах
Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.
Віку бронзи, це ти, це твоє ненасичене сонце
Нерухомо повисло мутне над сухими борами
І бренить, і гуде, і гуде… І здається, що сон це,
І здається, що захід — це паща нелюдської брами.
Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло майбутнього люті ворота.
Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі
І поволі тонути в потворних іржавих болотах.
І співати про зміїв і львів і горіння одваги,
Про нечуваний скарб у почварній печері укритий,
І, збираючись в грізні жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.
Проливаючи кров, у грабунках і ґвалтах без ліку,
У змаганні із світом, у бої з самими собою,
Нам дано відріжнити зле й добре, мале і велике
І прославити вірність, невинність і жертву героя.
Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза мав взори нестерпно-пекучі,
Взори того, що красне і того, що світло-величне.
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне,
Мідь розтоплена озеро те ж — в надвечірніх годинах,
І застигле залізо — в ночі, у холодних туманах.
Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це.
Дня і місяця й року чотирі пори, а на ґльобі —
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце.
І для нього судився довічний почвірний колобіг.
|
