Руіна/Гетьманованнє Самійловича/VIII
| ◀ ГЛАВА VII | Руіна. III. Гетьманованнє Самійловича ГЛАВА VIII |
ГЛАВА IX ▶ |
|
Самійлович наказав Дорошенкови перейти на життє на лївий берег. Він лишив за ним право володїти добром, що пробуває у Чигиринї, де лишили ся єго кревні. Дорошенко не змагав ся і не нарікав, переїхав на лївий бік з жінкою та з братом Андрієм 1 листопаду 1676 р. і найперше прибув до Батурина. Самійлович зустрів єго дуже щиро і на радощах три днї бенкетував. Колишнї вороги, здавало ся, стали другами. Дорошенко прохав, щоб єму дозволено було жити, яко мога, близче до гетьмана і Самійлович призначив жити єму у Сосницї. Там Дорошенкови готували дворище, куди привезли з Чигирина 30 парокінних возів з єго добром, а при дворищі призначено було 15 душ чоловіка. Гетьман дав Дорошенковій матери на прожиток дохід з чигиринських млинів. Окрім матери на давних місцях мешкання лишали ся тесть Дорошенків Яценко та брат в других Кіндрат Тарасенко з деякими з колишних старшин. Але Воєхович, колишнїй Дорошенків писар, оселив ся у маєтку своєї жінки, у селї Жукинї — київського полку. Гетьман своїм унїверсалом затвердив сей хутір за ним і єго жінкою.
Та недовго прийшлось Дорошенкови спокійно прожити на новосїллї. З початку грудня того-ж року приїхав до Самійловича стольник князь Іван Федорович Волконський, з піддячим Часовниковим. Вони привезли гетьманови наказ, прислати Дорошенка у Москву до царської величности.
Самійлович сказав: „царським наказом обіцяно Дорошенкови життя на Українї і ми з боярином Ромодановським назначили єму жити у Сосницї. За ним нїчого лихого не помічано“.
Волконський відмовив: „бояринови було наказано призначити Дорошенкови селитьбу до царського наказу, а ось тепер і наказ царський прийшов до тебе, щоб Дорошенкови бути у Москві“.
Гетьман сказав: „Дорошенко тілько недавно переїхав на сей бік і двір єму почали ставити у Сосницї, та ще й все єго добро не перевезено з Чигирина. Дорошенко піддавсь, поклавшись на нашу обіцянку, що єму дозволять жити, де забажає і колишні провини єго не пригадувати муть ся“.Волконський відповів: „Цар слова свого не ламає, провини Дорошенкові не згадувати муть ся, і цар наказує справити єго до Москви задля того тільки, щоб він побачив пресьвітлі царські очи і ствердив свою присягу на вірність і вічне підданство“.
„Як що за Божої та царськоі ласки і по волї всего війска запорожського на мене покладено, щоб я доглядав цїлість та спокій країни, — сказав гетьман — то я повинен довести царській величности, що похопливий та несподїваний виїзд Дорошенків зрушить в народї спокій, якого давно добивали ся. Ми з ґенеральною старшиною та з полковниками на своє сумлїння взяли Дорошенка з царського наказу і руками своїми ми підписались, щоб єму тут жити в тихому та безпечному пробуванню зо всїм добром“.
„Після нашої обіцянки, як що тепер вирядимо Дорошенка до Москви, то по всїй Українї поміж козаками та поспільством піде, що ми не додержали нашого слова. А запорожцям з їх кошовим Сїрком се найбільш припадає, бо вони і перше затримували Дорошенка від переїзду на лївий бік, страхаючи Сібіром. За Днїпром лишаєть ся ще Дорошенкова старшина; вона вже зазначила собі осади на лївому боцї, були у мене, я їм дозволив переселятись і дав їм подорожні листи; як що тепер вони довідають ся, що Дорошенка повезено до Москви, то не підуть на сей бік. У Дорошенка суть друзї на обидвох боках Днїпрових: як би вони колотнечі не счинили“.
Князь Волконський не міг нїчого на се гетьманови сказати, але промовив: „Гетьмане! вчини по волї царя, виряди Дорошенка зо мною без жадного вагання. Здай ся на волю всемогутного Бога та на царську ласку. Нї старшинї, що по правому боцї лишила ся, нї своякам, нї друзям Дорошенковим нема чого сумнївати ся. А ти, гетьмане, про Дорошенкове засланнє оповісти, як звичайно, щоб вони того не лякали ся. Дорошенка, мовляв не на Сібір засилають, а цар своєю давною грамотою наказав справити єго задля того, щоб розпитати у єго про міста на правому боцї, як краще їх зміцнити, щоб, як, Боже борони, прийде турецький султан та кримський хан, Дорошенко порадив, з якого боку царському війску піти проти ворога“.Самійлович відповів: „Хоча я так оповіщу про Дорошенка, тільки нїхто менї не пійме віри, а всї думати муть, що єго заслано на Сібір. А щоб єго розпитувати про турецького султана, также-ж єго брат Грицько у Москві, той стілько-ж відає, скілько і сам Петро Дорошенко“.
Волконський сказав: „Сего брата взято в полон і привезено до Москви давно. Про останнї турецькі та татарські заміри він не знає“.
Самійлович доводив: „Всї листи, які були з Дорошенком від турецького султана та візіря кримського хана, він вже менї доручив і про турецькі заміри все передо мною об'явив. Я про се вже писав цареви і наперед буду розпитувати Дорошенка і писати му до царя про все, що від него довідаюсь. Засилати-ж Дорошенка до Москви нїяк не можна, щоб не збаламутити Українцїв не тілько правого, але й нашого лївого боку“.
Князь Волконський казав далї: „Гетьмане, вволи волю царя, зашли Дорошенка без жадного вагання. Цар бере єго у Москву, жалїючи тебе-ж. Адже Дорошенко твій давний ворог. Він усякі способи вишукував на твою згубу, на чвари, на знищенє всего українського народу. Тобі самому сї справи краще відомі. Небезпечно, щоб він був на сему боцї Днїпра; щоб не залишив він, як і ранїш зрахував, чого недоброго проти тебе і не підбурив би на лихо яких гультаїв“.
„Хоч він, сказав гетьман, і був менї давний ворог, але-ж ми самї кликали єго у підданьство і я, гетьман, і уся старшина обіцяли та заприсягли берегти єго та давних провин єго не згадувати. А він від себе дав присягу, щоб вірно служити і бути у вічнім підданстві цареви. Бояти ся єго не маю чого. У перше, коли він ще не був у підданстві цареви, я все знав, що чинило ся у Дорошенка, а тепер тим більш все менї буде відомо“.
Князь Волконський закинув: „Дорошенко і ранїйш присягав ся цареви перед Кошовим Сїрком і прислав з своїм тестем до Москви турецькі санджаки, а після того знову листував ся з турецьким султаном та кримським ханом. Звідсїль знати, що він людина непевна і єго треба берегти ся на далї. Того-ж то, гетьмане, вчини по волї царя, зашли Дорошенка зі мною без вагання“.„Чолом бю царській ласцї, — сказав гетьман, що, жалїючи мене, велить менї стерегти ся Дорошенка. Я вже наказав, щоб мешканцї Сосницї стежили за ним і, як що він що небудь задумає, менї про те зараз дадуть звістку. Тільки ось що я ще додам: Дорошенко того приїхав до мене і до боярина в табор, заприсягнути, що звіривсь на наші запевненя; інакше-б він до нас і не приїхав. Після того прийшло до него 2,000 Татар і, як би се трапило ся ранїйш єго присяги, то не так легко було-б нам єго доставати у Чигиринї. Тепер же він не може нїчого лихого нам вчинити: до Чигирина послано війско, а сам Дорошенко на сему боцї. Ледве що почую, зараз вчиню над ним наказ.
— Господь Бог — казав Волконський, сотворив людину словесну та розумну: треба обережним бути в таких справах, від яких вже було лихо. Тобі, гетьмане, гаразд відомо, що Дорошенко приняв підданство і своє гетьманство тобі доручив не від щирого свого бажання, а через саму велику неволю. Лист, який писали до него запорожцї ранїйш вашего приходу, ясно виявляє, що він хтїв змагати ся. Гетьмане, стережи ся і тепер Дорошенка. А як що тепер вирядиш єго зі мною і писати меш про него до царя, великий цар накаже вчинити з ним, що ти прохати меш.
„Дайте менї часу поміркувати, сказав Самійлович, пораджусь з старшиною, що тепер у Батуринї“.
Стольник сказав: — Жалуючи тебе та твою вірність і за старанну службу, великий цар наказав балакати менї з тобою про сю справу одинцем, потай.
Гетьман відповів: „Я не можу сего вчинити, не порадившись з старшиною. У нас права́; я, гетьман, не маю сам влади. Поміркую з старшиною і за тобою пришлю“.
6-го грудня гетьман післав по царського післанця і на сей раз мав бесїду з ним при старшинї. „Отсе, — сказав він, — я поміркував з старшиною про ті справи, що з тобою, княже, балакав: нїяким робом не можна тепер післати Дорошенка задля суду над Рославцем та Адамовичем. Авже після суду-ж вмовляти му єго: нехай самохіть забажає їхати до Москви та бачити царські очи. Тиж, князю, рушай до Москви, а я писати му грамоту до царя, через що неможливо засилати Дорошенка“.— Без наказу великого царя, без Дорошенка менї їхати не можна, сказав князь Волконський: не наважусь сего вчинити, а писати му цареви. Зарання добре відаю, що буде тобі царський наказ, щоб Дорошенка післати зі мною! Ти сим тільки гаїш часу. Краще-б ти, гетьмане, сподїваючись на ласку великого царя, без жадного вагання послав зі мною Дорошенка.
— Почекай царського наказу, княже Іване Федоровичу, сказав Самійлович, — я пошлю до Москви свого післанця з грамотою, де висловлю, чому неможливо засилати Дорошенка. Сподїваюсь за се собі царської ласкавої грамоти, бо і ранїш указано було менї послати до Дорошенка в Чигирин стольника Деримонтова, а я написав до царя, що сего стольника посилати неможливо. I за се поки менї не було догани, а від царя було прислано ласкаву грамоту.
На останку князь Волконський лишив ся таки у Батуринї, а Самійлович вирядив до Москви канцеляриста Дорошкевича з грамотою, де викладав, чому не слїд посилати Дорошенка до Москви. Окрім доводів, які він висловив у бесїдї з князем Волконським, гетьман звертав ще увагу і на те, що недавно трапилось у Польщі. З Туреччиною у Поляків розпочала ся війна, але хутко закінчила ся новою Журавницькою згодою, яка була такаж, як Бучацька згода, з деякими відмінами: частину України — Полїсє та Білоцерківщину вернуто під державу Речи Посполитої і король Ян Собєський, назначив там жити козакам, що признавали польску владу над собою. За гетьмана над сими козаками король назначив Гоголя, колишнього наднїстрянського полковника. Він декілька разів зраджував і Польщі, і Московщинї, і Дорошенкови. Гоголь мусїв був, зібравши своїх козаків, яких у него було тодї 4 полки, осадити їх на Полїсї, подїлити на сотки і залюднити спустїлі місця новими козаками з українських мешканцїв Волинї і інших країн. Міста: Димер, Чорногород, Коростишів, Чорнобиль, по королївському унїверсалу, піддавали ся новому козацькомѵ гетьманови. Гоголь листовне зсилав ся з печерським архимандритою Іннокентієм Ґізелем. Він запевняв єго, що, яко щирий син православної церкви, він найбільше бажаний престолу православного царя. Дякуючи таким зсилкам, Самійлович сподївав ся перекликати під царську державу Гоголя з єго козаками і, таким робом, знов злучити все козацтво під єдиного владного царя і під єдиним проводом гетьмана, яко затвердженого царем. Се здавалось тим зручнїйше, що частина козаків, підлеглих Гоголеви, вже зараз, як Дорошенко піддавсь, признала над собою владу Самійловичеву. Маючи се на увазї, щоб не дати Гоголеви і єго козакам приводу побоюватись, Самійлович вважав шкідним, вирядити Дорошенка до Москви і зломати обіцянку, яку дав єму царським йменям — залишити єго на життя на Українї.
Московський уряд на деякий час послухав Самійловича і грудня 24 Волконський оповістив гетьмана, що єму наказано їхати до Москви, а Дорошенка не наказано везти з собою.
„Великий цар, сказав Волконський, не задля інших причин хтїв був узяти Дорошенка до Москви, як тільки жалїючи тебе, щоб Дорошенко не обернув ся до давних своїх вчинків“.
— Бю чолом цареви за таку ласку — сказав Самійлович — тільки Дорошенка нїяк не слїд виправляти до Москви: у него тут і тепер знайде ся більш за сто другів, а ті на лихе намовлять ще більше. Дорошенко-ж, відповідно своїй присязї, нїчого лихого тут не вчинив і обіцяє на далї нї на що лихе не приставати.
I справдї, Дорошенко, мешкаючи у Сосницї, поводивсь дуже щиро. Він писав до гетьмана, що нїчого так не бажає, як жити з ним у приязни, яко мога найблизче, і бути єму корисним на все. Знаючи становище Туреччини, Дорошенко перший перестеріг гетьмана, що султан тримає Юраска Хмельниченка не задля чого інчого, як на те, щоб оголосити єго козацькнм гетьманом під турецькою найвищою владою і тепер сам вчинить се, коли Дорошенко пірвав з ним. Вже назначено 15.000 червінцїв на підкуп, щоб схилити запорожцїв на Хмельниченків бік. У Хмельниченка-ж у Чигиринї, Жаботинї і Медведівцї найдуть ся і приятелї і кревні. Дорошенко також порадив, що у Чигиринї слїд тримати жінку колишнього полковника Шульги, що по переходї Дорошенка пристав до Поляків. „Жінка ся сам люципер во плотї“, висловив ся про неї Дорошенко. Далї Дорошенко обіцяв ще довести гетьманови, як що почує яку новину, або пригадає давне.
Небавом небезпека, про яку перестерігав Самійловича Дорошенко, справдила ся. У Костантинополї запевнились, що „непутящий та невдячний Дорошенко — як вимовив ся турецький документ, — забувши усї дїла падишахові, зрадив єго і піддавсь московському цареви, — поклали вирядити війско, щоб затримати Україну під турецькою владою. Треба було назначити нового гетьмана для козаків від руки турецького падишаха. Тодї прийшла черга Хмельниченкови, що сидїв у тюрмі. Єго вивели з Едікула, привели до великого візіря, поклали єму на голову оксамітовий ковпак, а на плечі соболеве футро і оголосили гетьманом і „князем малоросийської України“.
Турецька полїтика вигадала новий титул, якого ще нїкому не давали і самому Дорошенкови. Турки сим хтїли вплинути на Українцїв, бо синови Хмельницького давало ся нїби то батькове право. Хмельницький відмовлявсь, доводячи, що він вже постригсь у ченцї; але великий візір наказав константинопольскому патриярсї розрішити єго від чернецького обіту. Пробуваючи під турецькою владою, і Хмельницький і патриярха мусїли вволити їх волю. Візір наказав сердареви[1] доручити Юрасцї ознаки гетьманської поваги, бунчук, булаву, коровгу і „берет“, або султанську грамоту, а з початку лїта з війском ввести нового князя у володїннє.
Вперше про се відібрав Самійлович звістку від немирівського старости Куницького і разом одержав списаний унїверсал Хмельницького, а далї від київського купця, що був у Яссах і там прочув, що сам турецький султан та кримський хан хтять вести Хмельницького під Чигирин та під Київ.
Самійлович, відібравши сї звістки, зараз їх довів до Москви і вони наробили там великого переполоху. Хмари, що підіймали ся з боку Туреччини, відразу подали думки московському урядови, що тепер вже нїяким робом не можна лишати Дорошенка на Українї, який не так давно наводив Турків на сей край. А до того-ж царський воєвода Крюков писав з Чигирина, що Чигиринцї за Дорошенка вимовляють сьміливі слова проти царя. До Самійловича прибув царський післанець, знайомий єму стольник Семен Алмазов, і привіз новий наказ післати з ним Дорошенка до Москви.
Самійлович сказав Алмазови: нарід наш полохливий; як довідають ся, що Дорошенка послано до Москви, почнуть розпускати ріжні брехнї, а як дійдуть вони до Сїрка, той ще і свого додасть. Як буде воля царя: чи щоб Дорошенкови жити надалї у Москві, чи щоб він вдарив чолом цареви і потім їхав назад.
— Того не відаю — сказав Алмазов, — але як що ти, гетьмане, напишеш про се, великий цар накаже єго відпустити.
— Нехай би, — сказав гетьман, — коли на се воля царя, лишили єго у Москві, але тільки так, щоб мої і Сїркові післанцї могли завше бачити єго і відати, що він пробуває не в неволї, а при ласцї єго величности. Гаразд булоб, колиб цар тим часом відпустив на волю Дорошенкового брата Грицька; зрадїлиб кревні і мати єго, а вона вже не раз мене прохала, ходатайствувати за него.
Марця 6-го Самійлович вирядив Алмазова у Сосницю по Дорошенка, а від себе післав з ним ґенерального суддю Домонтовича. „Ти, Семене, — сказав гетьман Алмазову, не дуже поспішай єго і промешкай у Сосницї, хочаб і з тиждень, поки Дорошенко налагодить ся. Дорошенкови гетьман писав, щоб він їхав до Москви сьміливо, нїчого не лякаючись. Єго кличуть не задля чого іншого, як тільки на те, що хтять розпитатись про заходи турецькі та татарські.
— Хоча-б кому на смерть наказували йти, і того б зарання сповістили — сказав Дорошенко, коли єму оповістили про подорож до Москви. — Суди Бог через мене, що зарання менї відомости не вчинив!
Не довго збирав ся Дорошенко. Марця 8-го, ввечері, він виїхав з Алмазовим та Домонтовичем. Їх проводили з міста до до міста від 30 до 40 козаків[2].
Небавом за Дорошенком прибув до Москви гетьманський післанець ґенеральний писар Савва Прокопович. Марця 20-го обох гетьманських післанцїв — і Домонтовича, і Прокоповича допущено до царської руки. З ними представлено перед царську особу і Дорошенка. Спочатку гетьманським післанцям обявлено похвалу гетьманови і ласкаве слово, потім думний дяк обернув ся з промовою до Дорошенка. Докладно перелїчено було всї єго провини: як нераз він обіцяв прибути до обозу, але не додержав слова і потім прикликав бусурмена, поки на останку опамятавсь і справдив обіцянку. Сказали єму, що цар всї провини єго та злочини прощає і нїколи вже провини ті єму не згадувати муть ся, а за присягу цареви та за зреченнє агарянського ярма, цар єго ласкаво похваляє. Далї оголошено було, що цар наказав єму „бути в Москві при своїй царській ласцї задля способів вояцких супроти ворожого нападу на Україну турецького султана та кримського хана“. Брата єго Грицька, що вже ранїш був розкутий і ходив на волї, відпущено на Україну.
У Приказї Дорошенко довів, яким шляхом на єго думку війско піде на Україну, відкрив, що Турки мають замір здобути Запороже і там збудувати фортецю. Щоб Юрасько не міг знайти пристановища у Чигиринї, Дорошенко радив стягти з Жаботина та Медведівки усїх мешканцїв, тестя свого Яненка, що приходив ся Хмельницькому дядьком і братом жінки Грицька Дорошенка, переселити на лївий бік. Марця 28 Дорошенко написав до кошового Сїрка лист. Він вмовляв єго, на старости лїт покладати душу свою та здоровля за православну віру та за єго царську пресьвітлу величність. „Я, прибувши до Москви, — писав він, — паче моєї поваги сподобивсь премного царської ласки і великої пошани: мене сподобили побачити царське лице і поцїлувати руку єго царської пресьвітлої величности, а брата мого зараз до дому відпущено“.
Даючи урядови користні поради, Дорошенко бив чолом про свої справи. Він прохав дати наказ чигиринському воєводї і козацькому полковникови у Чигиринї, щоб єго неньцї, братам і кревним не було кривд і не відбирали-б у них маєтків та добра. За порадою та чолобитною Дорошенка послано було відповідні накази гетьманови та чигиринському воєводї.
Маючи на метї затримати по вік Дорошенка у Москві і не пускати єго більше на Україну, цьвітня 20 наказали єму подати у Приказ чолобитню, щоб єму приставили єго жінку. „Відаю, — писав Дорошенко до гетьмана, — що я тут не потрібний. І приїздити моїй жінцї до мене не треба, але що наказують, те й по нуждї чиню. Як що твоя ласка, мій добродїю, напишеш лист, щоб мене відпущено, то може і про приїзд моєї жінки забудуть і мене відпустять“.
Цьвітня 24-го піддячий Юдин виїхав з Москви, єму доручено привезти до Москви Дорошенкову жінку. Мая 4-го прибув він до Батурина.
Гетьман, як звичайно привитавши, казав єму: — Я чиню волю царську і жінку Петра Дорошенка з Сосницї до її чоловіка виряджу і підводи дам. Тільки мушу сказати, що коли за царським наказом ми приймали Дорошенка, то запевняли єго, щоб жити єму з жінкою, братами та кревними, де вони забажають на сегобічній Українї. Він з Москви до мене писав, бити чолом цареви, щоб відпустили єго назад у Сосницю. А про жінку свою — щоб вирядити до него у Москву, він менї не писав.
„Петро Дорошенко, — сказав Юдин, — про се бив чолом не силоміць. Єго чолобитна з єго рукою у Приказї“.
Гонець показав гетьманови списану чолобитню. Самійлович сказав: „Я ще до царського наказу, прочувши про Юраськів прихід, наказав перевести з Чигирина Дорошенкову неньку, тестя єго Яненка, жінку Грицька Дорошенка і колишню старшину. Тесть з старшиною живе у Нових-Млинах, мати — у Сосницї, інші-ж - при менї у Батуринї. Що до поради Дорошенкової, вивести людий з місточок та сїл біля Чигирина, так вже відтіль люди і самі ледві що не всї вийшли на сей бік. А що він прохає, щоб кривд єго добрам не було, аджеж єго пасїки та луги за Чорним лїсом. Нїхто не забороняє туди єго людям їздити, тільки їм самим не можна туди їздити, бо там стоять Татаре.
Мая 6-го Юдин у Самійловича побачив Дорошенкову матїр, бабусю Мітродору, братів Грицька і Андрія та Петрову жінку. Дорошенко прислав з Москвн до гетьмана ще лист козаком Левченком. Він листував, що царським наказом велено жінку єго до него приставити; він же бажає, щоб гетьман навіть єго самого на Україну узяв, памятаючи свою обіцянку.
— Бачиш, — сказав гетьман Юдинови: — Дорошенко не пише, що він бив чолом цареви про свою жінку. Я Дорошенкові листи з тобою пошлю до царя, а Дорошенкової жінки силоміць посилати не можна. Як що я її силоміць виряджу, єго мати та брати, що лишають ся по українських містах, тай жінка по дорозї, почнуть скаржитись Українцям, і кружити муть поміж народом чутки, що я Петрову жінку силоміць послав до Москви, що Петра укупі з нею заслали на Сібір. І легковірні Українцї, що переїхали з того боку на сей, прочувши такі слова, почнуть сумнїватись та думати, що я і других багато також до Москви зашлю, а їх відтіль на Сібір запроторють.
— Дозволь, — сказав Юдин, — менї перебалакати з Петровою матїрю і з братами, щоб пустили Петрову жінку.
Гетьман дав дозвіл. Юдин, побачивши ся з матїрю та братами Дорошенковими, прийшов до гетьмана з Андрієм Дорошенком і сказав:
— Мати каже: ми царському наказу не супротивні, коли дозволить гетьман Самійлович.
— Чи справдї так? — спитав гетьман Андрія Дорошенка при старшинї: війсковім писарі, суддї і бунчужнім.
— Дай нам, пане гетьмане, термін два тижнї, щоб я зібрав, які єсть, потреби мого брата і до него послав, а для інших потреб треба послати до Чигирина, сказав тодї Андрій Дорошенко.
— Чекати меш, — сказав гетьман Юдинови, — поки налагодить ся Дорошенкова жінка, а я тодї виряджу її з тобою охоче.
Дорошенкові кревні поїхали до Сосницї. Юдин їздив до Києва за своїми справами і повернув мая 17. до Батурина. Приїхали Грицько та Андрій Дорошенки, але без Петрової жінки. Війсковий бунчужний Леонтій Полуботок прибув до Юдина з Андрієм Дорошенком і сказав: „Андрій просить, щоб не виряджати Дорошенкової жінки, а чому се, нехай він сам тобі скаже“.
Андрій Дорошенко казав: „Писав до мене брат Петро з козаком Левченком, щоб я присилав до него єго жінку, як що вона зрекла ся своїх поганих вчинків, і живе, як обіцяла тодї, коли він її взяв до себе з чернечої одежі. А як що за нею єсть які небудь погані вчинки, то щоб я відписав єму про се. Гетьманови я вже казав і тобі також оповіщаю ось що: мій брат Петро за її лихі вчинки положив на неї чернечу одїж, а потім бачучи свою дочку-дитину сиротою, зглянувсь над нею і знову її до себе приняв. Вона тодї обіцяла до віку нїчого не пити, бо з сего чинить вона все зле, але, як поїхав Петро до царя, почала вона знову пиячити і неподобне виробляє: потай від мене тиняєть ся і чинить лихе. Тепер, приїхавши до Сосницї, я казав їй лагодити ся їхати до свого чоловіка, а вона при своїм батькови Яненку з криком відповіла: Коли мене до Москви силоміць зашлють, то братови твоєму Петрови недовго прийдеть ся жити! Почувши таке, я і просив, щоб її до брата Петра на деякий час не виряжати.
Юдин подавсь до гетьмана і при Андрієви Дорошенку прохав вирядити Петрову жінку до Москви з царського наказу. Самійлович здававсь на заяву Андрія Дорошенка. Юдин сказав:
— Се Андрій вигадав, щоб братови жінки не пустити. Коли до него від брата челядник приїздив і пробував тут три днї, я був у тебе, гетьмане, при Андрієви. Чому-ж він нїчого такого тодї не казав?
Самійлович рішуче сказав: „Петрової жінки супроти її бажання силоміць неможна виряжати. Я писати му про се цареви у своїй грамотї.
— Коли брат Петро, — сказав Андрій Дорошенко, відаючи про лиходїйні вчинки жінки своєї, напише до мене, щоб її до него приставити, тодї я її відпущу. Я повинен здоровля брата свого берегти, а не її, лиходїйку, жалїти.
Самійлович відпустив Юдина до Москви, довівши, що Дорошенкову жінку затримав після заяви Андрія про її вчинки та про її погрози. „Як що, — додав він, — мимо всего того Петро скаже, щоб вона до него їхала, тодї я не забороняти му їй їхати“.
Дорошенко дякував Самійловичеви, що він „за високоблагочестним мудрим разміркованнєм“ затримав єго „малоумную господиню“ і, знову „падаючи до ніг господських“, благав визволити єго з неволї. В справах „малороссійскаго приказу“ значить ся, що липця 27 того-ж року до Москви прибула Дорошенкова жінка Приська. Про виїзд її з України нїчого невідомо. - З початку Дорошенка помістили, як вище казано, на новому грецькому дворищі, але, як приїхала жінка, єго переведено у двір Грицька Никитина. Одначе він скарживсь, що в сему новому місцї єго турбують дим і теч. Тодї Дорошенкови купили дворище за 700 карбованцїв і назначили збудувати нову хату на девять покоїв. Серпня 7-го він у своїй чолобитній питав, чи відпустять єго на Україну, або-ж до віку накажуть у Москві пробувати; і як що він мусить у Москві пробувати, то прохав, щоб єму подаровано було „село“. Єму назначили з родиною та зо всею челядю (всїх 24 чоловіка) щоденні „харчі“, що складало на рік 936 карбованцїв, 16 шостаків, і обіцяли дати село. Року 1679 у цьвітнї місяцї єго зроблено воєводою у Вятцї з платою по 1000 карб. на рік. Він там пробув до року 1682 і знову повернув до Москви. Цар подарував єму з „дворцових волостий“ 1000 дворищ у селї Ярополчі (Волоколамського повіту, Московської ґуб.) зо всїми пасовисками, що до него належать.
На Україну єго не пустили. А проте він і сам перестав прохати про се, коли Чигирин, єго рідну країну, до останку зруйновано, і з ним пропало усе право Дорошенкове на колишнї дохідні статтї. Він зживсь з думкою до віку пробувати у Московщинї і доживав свого віку то у Москві, то у своїм (селї) маєтку Ярополчі. Там, він і помер на 71 роцї свого життя року 1698, 9 листопада.
- ↑ Гетьман турецького війска.
- ↑ Щоб зберегти Чигирин, гетьман послав туди нового полковника Грицька Карповича-Коровченка, наказав зігнати мешканцїв окільних місточок, щоб вони навозили лїсу полагодити чигиринський замок і наказував разом з воєводою успокоювати бунтарів від зухвалих слів. Самійлович, доводячи в Приказ, побоював ся, щоб Чигиринцї, прочувши про новий турецький наїзд, не почали тїкати на лївий бік. Там вони нароблять переполоху і мешканцї полків: переяславського, миргородського та полтавського почнуть кидати свої оселї і тїкати муть — хто на слободські полки, хто до Поляків, а хто й до Турків.