Руіна/Гетьманованнє Самійловича/VII
| ◀ ГЛАВА VI | Руіна. III. Гетьманованнє Самійловича ГЛАВА VII |
ГЛАВА VIII ▶ |
|
Нераз вже на Українї зручні шукателї талану задумували засилати до Москви доноси на свою старшину, щоб запобігти ласки у московського уряду. Доносчики спостерегли, що Українцї нїчим не можуть так підлабузнитись до Москви, як тим, що самі запобігати муть її повсякчасне потайне бажаннє — скріпити яко мога щільне звязок України з останньою московською державою та ослабити окрему самостійність України, що з'єднала ся з нею. Таким шляхом заробив собі протопопа Филимонович, що зробив ся адмінїстратором митрополичої катедри з титулом владики Методія. Тим-же шляхом ішов Бруховецький — і з колишнього челядника Хмельницького зробив ся гетьманом. Обидва не стримались на своїй високости і, не поладнавши з Москвою, зрадили її. Але їх приклади ще не повинні були спинити інших, а могли тільки додати їм користної науки. Справа з Многогрішним була ще сьвіжою, а вона перевела ся дуже щасливо задля доносчиків. Сам Рославець помщав ся над Демяном за те, що той, скинувши Рославця з полковничого уряду, постановив замість него свого брата Савку. Річ зовсїм натуральна зродити ся думцї, через потайний донос скинути Самійловича з гетьманського уряду так саме, як сей самий Самійлович скинув Демка Многогрішного. Ся думка з'явила ся у стародубського полковника Петра Рославця та протопопа Семена Адамовича — людини вже звісної нам своїм лукавством.
Рославець, що заправляв самим найбільшим з україньских полків, був багатирем і поміж полковниками був першим. Самійлович поводивсь з ним приязно, але завсїгди обережно. I ось сей-то Рославець став шукати стежки, накапостити гетьманови.
У Рославця виникла думка, відрізнити полк стародубський від гетьманського уряду та приєднати єго до слободських полків. Єму здавало ся, що се буде до смаку московському урядови, бо він перше приймав українських поселенцїв, надїляв їх землею, приваблював обіцянками, берегти українські права та звичаї, але не повертав переселенцїв під уряд гетьманів. Ся думка виникла у Рославця в розмові з сумським полковником Герасимом Кондратовим, який з своїм полком, що оселено справжними Українцями, не підлягав гетьманови. Року 1676 у липнї Рославець почав розповсюжувати сю думку поміж своїми полчанами. Дехто пристав до сеї думки, сподїваючись на царську ласку. Але полкова старшина та значні стародубські козаки збагнули, що доки гетьман Самійлович має у Москві віру та ласку, ледві чи вчинять там те, чого бажає оден з підлеглих полковників та ледві чи ймуть віри винам, які сей полковник неминуче мусити ме звести на гетьмана, щоб справдити своє бажаннє, вийти з під єго залежности. Вони сповістили гетьмана про заходи свого полковника і прохали дозволу обрати їм, замість Рославця, іншого полковника. Самійлович дав дозвіл. Тодї Рославець побачив, що після сего єму випадає або покинути задуману справу зовсїм та повинитись перед гетьманом, або наважитись на рішучу боротьбу з гетьманом та самому їхати до Москви. Рославець наваживсь на останнє[1].
З Рославцем до Москви поїхали полковий осавула, полковий писар, на призвище Підгурський, чотири сотники, троє міських отаманів, вісїмнадцять сотенних чинів, сорок та вісїм простих козаків, сурмачі, довбиші та тридцять та два челядників. Самійло́вич висловлював, що чиновні люди, що з ним поїхали, були не ті, що займали посади тодї, як він доводив полчанам про свій захід, а нові, яких Рославець настановив саме тодї, як сам поїхав до столицї. Коний під ним було 177[2].
Витали у Москві Рославця, як слїд: єму дали мешканнє у посольскому дворі. Серпня 11-го він подав донос на гетьмана такий: „Гетьман, супротивно постановам виборчої ради, набирає ватаги і, призвавши зза Днїпра 500 козаків, наказав постановити їх на становище у стародубському полку; — гетьман без поради з старшиною обкладає нарід новими податками[3], навіть беруть з козачих млинів та з козачих винниць, чого не слїд по військовому праву; окрім того на гетьманський двір беруть всякі запаси[4]; без поради з старшиною гетьманови заборонено скидати чиновних людий, а він мене з полковництва скинув та дав полковництво отаманови Тимошеви“.
Рославець бив чолом також на архиєпископа Лазаря Барановича: за те, що у Стородубі вбито попа Якова Халчинського, архиєпископ заборонив стородубському протопопови і всїм попам правити службу і треби, і з того богато померло без сповіди і поховано богатьох без попа, немовлятка лишають ся без хрестин, неньки — без молитви. Щоб ухилити ся від таких утисків, Рославець бажав, щоб стародубський полк з містами Стародубом, Почепом, Погаром та Мглином відлучено від гетьманського реґіменту і переведено під заряд боярина Ромодановського в рівнї з слободськими полками. Що до церковних відносин, то підлягали-б вони просто до московського патриярхи. Разом з тим доводили, що полк стародубський з давних давен був дїдицтвом московським, далї єго поступлено Польщі і повернено вкупі з Україною, а тому єго з нею і злучено. Самійловича по багатьох полках не люблять і не хочуть мати єго за гетьмана, — додав у своїй чолобитній Рославець.
Рославець відразу полишив ся. У „малоросійському“ приказї єму зауважили: чого він, бачучи надужиття, перше не обернувсь до ради старшини, а без відома гетьманського приїхав до Москви?
„Я, — сказав Рославець, — до них на раду не поїхав, бо у них рада без душогубства не буває. Що-ж пак, я не до Ляхів і не до Турків поїхав, а до свого царя по закону. Я вірний царський хлоп, служив покійному цареви 20 років і тепер бажаю служити великому цареви Хведору Олексїєвичеви. Мене зо всїм моїм полком ненавидять з заздрости, тому що я у містах мого полку з товариством будував млини. І за те ще мене ненавидять, що я наказав по містах мого полку стерегти ся ченцїв, та всяких шпигунів литовських та українських, що баламутять людий. Я служу цареви вірно і по правдї, а інші старшини та полковники по своїх маєтностях позаписували собі в крепаки стародавних козаків“. На всї отсї доводи Рославцеви дано було таку відповідь:
„Великий цар наказав і бояре прирадили: дати тобі, Рославцеви, нагану за те, що наперекір війсковому праву і слухняности ти приїхав до столицї. Хоча-б як тобі трудно було, а все-ж ти мусив був ранїш з старшиною перебалакати і пораду свою гетьманови подати. Ти вчинив таке, чого нїколи не бувало. І тобі, Петрови, слїд було других від сваволї спиняти, а не давати їм з себе приводу, не слухати гетьмана. За таку неслухняність слїд-би тебе вирядити зараз-же до гетьмана, але для того, що прибуло посольство від гетьмана, наказано тебе у Москві затримати а до гетьмана вирядити значну особу на розмови“.
Гетьманським післанцем прибув київський полковник Солонина з товариством. У приказї він висловивсь про все, що клепав на гетьмана Рославець. Що до питания про ватаги відказано було, що „гетьман приймав зза Днїпра Мовчана з серденятами і інших козаків від Дорошенка по царському наказу. Неправда, буцїм гетьман у стародубському полку дозволяє грабувати людий. У гетьмана щодня великі видатки: і царських послів витає, і на всяких войскових людий вистачає, а тут ще, ратуючись від ворогів хреста сьвятого з правого Днїпрового боку, з Побожа, з Поднїстрівя, з Волинї по сей бік не тілько прості люди, але й шляхта і духовеньство на життє приходять. Всї харчів просять і усякої запомоги, а у гетьмана зиску небагато, гетьман-же нїко́му не відмовляє. Ранїйш оранди були, тепер нема. Грабовання нїде нїкому не було, тілько осеню з мельників збираєть ся поколесчина, з свинарів — покабанщина, з винників показанщина, а від посполитих хлїборобів — одмір хлїбний. І сего всего так не багато збираєть ся, що на рік не стане, дотого показанщина збираєть ся тільки у стародубському та чернигівському повітах; а в інших полках горілки зовсїм не гонять. З козаків же нїде нїчого не збираєть ся. Брехня і те, буцїм то Самійловича козаки не хтять мати за гетьмана“. Так доводив Солонина в оборону гетьмана. Разом з тим Солонина подав від гетьмана донос на нїженського протопопа Семена Адамовича і доводив те, що сьвідчив війсковий товариш Бистроновський. Той, прибувши до гетьмана, при старшинї доводив, що протопопа потай балакав про то, що він доложить рук, щоб скинути гетьмана з уряду і що багато значних осіб з ним в згодї. Гетьман через Солонину прохав, відібрати у Рославця полковничі клейноти (пернач, коровгу, литаври, дві гармати, три мідні труби та суремки) і шестеро коний, щоб все отсе доручити новому стародубському полковникови Тимохвієви Олексїєвичу. Потім наказано було усїх, що приїхали з Рославцем, відпустити, а Рославця посадити під варту до царського наказу.
Серпня 15 відведено Рославця на грецьке подвіря. З ним наказано невідступно сидїти стрілецькій старшинї, сотникови, та пятидесятникови з двома вартовими — стрільцями. Біля дверий палати і біля воріт постановлено було на вартї 27 стрільцїв: їм наказано було нїкого не пускати до полковника, що арештовано.
Серпня 20 були на вартї коло Рославця стрілецький сотник, пятидесятник та прості стрільцї, — усїх 36 чоловіка. Сего дня, як міняли дневних вартових на нічних, до дневного голови прибіг з варти стрілець з вісткою: колодник Петрушка утїк; за ним ходив пятидесятник Микита і випустив єго із рук. Дїло стало ся так. Стрілецький сотник Василь Шилов, що був при Рославцеви, наказав „зібрати стол“, щоб вечеряти вкупі з своїм колодником. Рославець попрохав дозволу вийти, сотник наказав йти за ним пятидесятникови. Ледві переступили вони за поріг, як почув ся крик пятидесятників: колодник втїк! Метнулись за ним, але не наздігнали. Втеки колодника зробили те, що арештовано тих, що повинні були єго вартувати.
Шилов післав стрільця Митрошку до своєї матери звістити, що єго заарештовано. Брат Шилова Тиміш пішов за стрільцем Митрошкою відвідати брата, і коли вони проходили поуз мясні крамницї, що за Смоленською брамою, — раптом Митрошко пізнав Рославця, що простував з Білого-города у Земляний-город. Він дігнав єго, схопив, привів до Смоленської брами і здав вартовим стрільцям. Рославця приведено у „Малороссійский приказ“. Там він признав ся: „Як вийшов я на двір, зійшов на церкву, а з неї спустивсь на улицю і подавсь. Хотїв я дібратись до карачевця Грицька Юрасова, але дворища єго не знайшов і хтїв йти у „Новодївичий Монастир“, щоб там перебути, поки не поїде з Москви гетьманський післанець Солонина, який домагав ся, щоб єму віддали мене, відпровадити до гетьмана. Як би тільки Солонина поїхав, я знову прийшов-би до приказу. Не відшукавши Юрасового дворища, я біля церкви, не знаю якої, підночував, а вранцї подавсь за Смоленську браму; там зустрів мене стрілець і привів сюди. З Москви я тїкати не гадав, порадників до втеки у мене не було і хабаря нїкому не давав. Взяв я з собою на харч пять карбованцїв і ті цїлі“.
Після сего виявилось, що Грицько Юрасів умер, а син єго Опанас сказав, що Рославця не знає.
Наказано тримати Рославця під вартою. Незабаром скоїла ся пригода, яка не мала стати на користь Рославцеви. Жінка єго Ганна, з роду Васютинських, що мешкала у Брянську, післала стародубського міщанина Яська Ничипоренка (він приїхав до неї від Рославцевого приятеля Івана Кисилевського, попа з села Гордова, що від Стародуба за 20 верств) з підробленою чолобитною. Її склали, буцїм то, полчане стародубського полку, що встоювали перед царем за свого любого полковника. Навсправжки-же її склав сам Кисилевський без усякої участи тих, від імени котрих її посилано. Рославцева жінка додала і від себе лист до чоловіка і поручила міщанинови, що їхав з чолобитною. Міщанин „кравець“ Ясько Ничипоренко, приїхавши до Москви, подавсь просто на посольске дворище, щоб спитати про полковника Рославця. Єго схоплено і приведено до Солонини, а Солонина, відібравши у него всї папери, подав їх, яко доказ обманьства Рославцевого, приятелї якого складають на користь єму підроблені чолобитні, від усего поспільства стародубського полку.
Рославця тримали в кайданах, а перебалакати про дїло єго, вирядили до Самійловича стольника Семена Алмазова. Серпня 19-го Алмазов подав Самійловичеви ласкаву царську грамоту: Самійлович мусїв був обяснити Алмазову обставини та причини Рославцевого заміру. Алмазов спитав Самійловича: „За твоїм гетьманським відомом владика Лазар Баранович поклав на него клятьбу, як то він скаржить ся?“ — „Без мого відома, — відповів гетьман, — але менї було звісно, що Рославець наказав перед церквою киями бити попа і до того саме тодї, коли піп правив службу. Я писав Рославцеви, щоб він прохав у владики вибачення, — владику-ж листовне прохав, щоб він поклав милость на Рославця і зняв проклін. Рославець мою приязнь мав за нїщо, тай лихословив мене. Дивно менї, що Рославець лихо менї вчинити замислив, коли з ним я був завсїгди у злагодї і обіцяв не скидати єго з полковницького уряду.
Алмазов сказав: „Рославець вчинив так через свою дурноту. Як що можна буде, тиб, гетьмане, вибачив єму, а він тобі вчинить послух. Тільки я отсе від себе кажу і раджу, а цар в наказї заказав менї так тобі казати“.
А справдї у Алмазова в наказї велено було так казати, але немов від себе. Гетьман на се відповів: Хочаб Рославець вчинив менї й більшу прикрість, я-б єму вибачив, а такого дїла не можна відпустити, бо Рославець казав, що у него в тому дїлї багато порадників і буцїм то мене на сему боцї Днїпра не люблять і за гетьмана мати не хотять. Нехай старшина се дїло розбере по наших війскових правах і спитає єго, які у него були порадники, та хто не любить мене і за гетьмана мати не хоче? Не тільки у нас є шахраї та свавольники, багато їх і по інших країнах, єсть їх і по ваших московських містах; тільки у вас всї під острахом пробувають, а у нас по українських містах воля. Якби не було до мене царської ласки, то у нас би що року було по десять гетьманів“. Прощаючись з Алмазовим, Самійлович доручив грамоту у Приказ, де прохав прислати Рославця на війсковий суд всїх старшин. Разом з нею дав Алмазову до Рославця лист такого змісту: „Рославець! Що отсе тобі припало? Без усякої від мене причини (нї я, нї усї Українцї не сподївали ся такого) учинив ся ти нам супротивником і подав ся туди, куди не повинен був їхати, і наваживсь без сорому та страху Божого ганьбити нас перед престолом царським у тому, чого нам і не годило ся! Гадаю, що не сам з себе ти задумав таке погане дїло. Хтось то подав тобі у сему раду. Хто спонукав тебе піти на таке, ти покайсь по сьвятій правдї перед царським синклїтом і тобі самому полегчає. Перше бажаний для тебе Іван Самійлович, гетьман війска запорожського“.
Рославець, одержавши сей лист, подав у Приказ чолобитну, де він каявсь та признававсь, що прогнївив гетьмана та владику Лазаря, але впевняв, що вчинив так без лихої думки, та без хитрощів, єдине через страх не поїхав до них, а втїк до Москви. Він благав царя, написати до гетьмана та до владики, щоб відпустити єму усї провини. На сю чолобитну післано було просто до гетьмана царську грамоту, де казано вже від імени царя те, що перше Алмазов радив нїби від себе: щоб гетьман вибачив провину Рославцеви, зглянувшись на єго слїзне каяттє. Але сю грамоту післано вже разом, як відряжали самого Рославця. Єго велено було везти до гетьмана в кайданах під пильною вартою з московських стрільцїв. Гетьман, вибачивши єму, мусїв був написати до владики, щоб і той вчинив так само милостиво з винним. Вересня 10 вивезли з Москви закованого Рославця. Заразом поїхав і Алмазов, щоб доручити гетьманови злочинця. Алмазов не застав гетьмана в Батуринї, але від гетьманського наказного почув радісну вістку, що Дорошенко на останку добив чолом цареви та здав Чигирин. Алмазов поїхав до Переяслава, прибув туди 2-ого жовтня застав там гетьмана і подав царську грамоту про помилуваннє Рославця. Гетьман прочитавши сказав: „Без наказу царя я Петра Рославця не тільки не покараю на смерть, але й жадної кари не вчиню над ним. Тільки тепер нове склало ся у нас. Була у Рославця потайна порада з протопопом Адамовичем. Нїженський протопопа листував ся з Дорошенком, раячись, якби мене стратити, а гетьманом щоб був на обидвох боках Петро Дорошенко. Тепер, як Дорошенко з себе гетьманство скинув, єго ґенеральний писар Воєхович менї все відкрив і в листї писав: Посилав Адамович боровицького козака Дубровського і переказав через него, що на лївому боцї бажають мати за гетьмана Дорошенка, а мене не хтять і значні особи з ним, протопопом, у спілцї — полковники: стародубський Рославець, переяславський Дмитрашко-Райча, прилуцький Горленко і колишнїй ґенеральний писар Карпо Мокриєвич. Обіцяли вони з Самійловичем вчинити так, як Дорошенко накаже: або вбити, або вчинити єму те, що Многогрішному. На сему присягав ся з хрестом протопопа та віддав сей хрест козакови, щоб доручив Дорошенкови. Дорошенко, добив чолом цареви, сам менї все отсе розказав і хрест отсей передав“.
Другого дня, жовтня 3, Алмазову передано було листовно те, що показує Воєхович і Алмазов казав Рославцеви, „признайсь, кажи правду! гетьман провину твою тобі вибачить“.
— Нїчого я не знаю, — казав Рославець — з протопопом ради не мав, з Дорошенком зносин теж не мав“.
Привели Рославця вартові стрільцї перед гетьмана. І Алмазов прийшов до гетьмана. З гетьманом була вся ґенеральна старшина, кланялись Алмазову, дякували цареви за ласку, що прислав Рославця; а гетьман, звернувшись до Рославця, сказав:
„Не так ти, Петре, вчинив, як обіцяв на першій та другій радї цареви служити, а менї всякого добра бажа́ти і жадних порад не слухати. Я сподївавсь, що такого другого приятеля, як ти, у мене не було, а ти за мою добрість хтїв мене стратити; але бачиш: Бог мздовоздавець не поміг тобі“.
— Я — казав Рославець — у згодї з нїжинським протопопом не був і жадних дїл не знаю. I тим тільки перед тобою винен, що поїхав до Москви без твого дозволу і відому, а зробив я се того, що лякав ся чорної ради, щоб на тій мене не вбили“.
Рославець поваливсь в ноги, лежав долї, ридав та благав помилувати. Самійлович доручив ґенеральному бунчужному Полуботкови, тримати Рославця під вартою, розшукати протопопу і приставити на суд. Суд над ним було назначено на 6 сїчня 1677 року. Рославця вирядили до Батурина, а в кінцї жовтня приставили туди-ж протопопа Адамовича, що взято в Оболонї.
Суд чинивсь після Водохреща року 1677 у Батуринї. Засїдали ґенеральний обозний Забіля, ґенеральні суддї Домонтович та Животовський з полковниками, полкові суддї та війти з міст Києва, Нїжина та Чернигова. Гетьман, яко позивач, замість себе послав ґенерального бунчужного Полуботка та ґенерального писаря Прокоповича. Про Рославця не багато міркували: єго провина була явна, єго засуджено на смерть. Але з Адамовичем прийшлось потягатись, бо він нї на чому не признавсь. Єго вловили, покликаючись на сьвідоцтва інших. Важливійше-ж сьвідоцтво було Дорошенкового писаря Воєховича та уваги самого Дорошенка. До суду було приставлено, яко річеві докази: хрест, який протопопа посилав до Дорошенка, відпис Дорошенків з згодою, срібна зубочистка, яку потім протопопа післав до Дмитрашка-Райча з писулькою, що він від своїх „наступників“ утїкає до Москви і доручає Дмитрашкови-Райчі, замість себе, вести далї зносини з Дорошенком. Окрім сих доказів, що приставив брат Дорошенків Андрій, на Адамовича показував війсковий товариш Грембецький, що протопопа поручав єму, переказати своєму своякови, Карпови Мокриєвичу, про замір скинути з гетьманства Самійловича, та наставити Дорошенка. Про теж показав на Адамовича полковий нїженський писар Михайловський. Після сего духовні особи, що були на судї[5], присудили протопопа Адамовича розстригти і передати до сьвітського суду.
Сїчня 12, коли повинна була статись кара на горло Рославця, Самійлович оголосив царську грамоту, що злочинцеви даровано життє. Суд змінив свій присуд, та поклав Петра Рославця передати під пильний догляд на довічну зневагу, щоб єго нїколи не було назначено нї на щонайменчий чин, щоб єго було розлучено з жінкою та кревними і до віку-б не брати єму участи в жадному з'їздї межи чесними особами на Українї. Визволивши протопопу від страти, духовні особи та ґенеральна старшина поклали постригти єго в ченцї. „Я давно сего і хтїв, — сказав протопопа — та тілько до сего часу усе відкладав і, мабуть, Бог мене за те і покарав“.
Дмитрашкови-Райчу та Лазареви Горленку, про участь яких не було доведено, звелїли заприсягти, що вони невинні; а Карпа Мокриєвича, хоча теж притягнено до присяги, але за те, що він підкопувавсь під гетьмана, — засуджено на вигнаннє з України; назначано єму речинець чотири тижневий, щоб виїхати з Чернигова, де він мешкав. А про те єго 6ез конфісковання добра і вигнано. Протопопа Адамович випрохав собі речинець до мясниць, щоб вчинити розправу з жінкою та впорядкувати свої справи. Як минув речинець, гетьман вирядив Полуботка, приставити Адамовича до владики на постриг. З Лазарем Барановичом протопопа перш ворогував за те, що владика вблагав гетьмана, забрати від протопопи маєтности — село Воловицю та хутір Степанівку, та прилучити до архієпископських маєтків, доводячи, що вони перш належали до маєтків катедри владики. В Чернигові у владичному монастирі (єлецькім) зібрали ся духовні особи, поклали чернечу одежу і покликали засудженого. Адамович сказав, що не хоче постригатись у ченцї, бо жонатий. Тодї єму оповістили, що єго скинуто з духовного стану і віддають на військовий суд. Адамовича опитувано і він знов не признавав ся. Полуботок посадив єго у тїсне узилище, де протопопови було занадто тїсно і він сказав, що хоче прилюдно виявити всї тайні свої злочинства. Тодї в Чернигові, у господу ґенерального бунчужного запрошено мійські духовні особи, чернигівську полкову старшину і від городян війта, бурмістра, управителя та значних міщанських осіб.
Адамович признавсь, що він зносив ся з Дорошенком, засилав до него хрестика, а Дмитрашку-Райчі — зубочистку; показував на Дмитрашку, що він похвалявсь встрілити гетьмана; — на Лазаря Горленка, на полкового писаря нїженського Михайленка на Бистроновського, що вони були єму помічниками у замислї проти гетьмана, а на Карпа Мокриєвича показав, що він єму двічі казав, що піде підбурювати запорожцїв проти гетьмана. Протопопа оговорював у тому-ж і Рославець, додаючи, що коли Рославця взято, Рославчиха прохала Адамовича, щоб на її чоловіка не показував.Рославця і Адамовича одержували у тюрмі. З царської волї Самійлович повинен був визволити ся від страти, але се, мабуть, було єму не по серцю; принаймнї балакали на Українї, нарікаючи на гетьмана, що він з своїми ворогами люто поводить ся, та й сам Самійлович признававсь у своєму листї, що вони „у вязнї ледве живі“. Відповідно війсковому праву треба було у таких засуджених конфіскувати добро — і тепер допитувались, де воно. Рославець признав ся до 13,720 золотих та 20 фунтів срібла у ріжному скарбі, що було у єго брата Івана, який мешкав в Почепі і окрім того, показав, що багато гроший, речий срібних, мідяних та оловяних і всякого домашного статку віддав він зберегти своїм знайомим в Трубчевську та Брянську. Гетьман за порадою війскової старшини засилав відшукувати се добро та писав про се-ж до воєвод брянського та трубчевського. Післанцї у Почепі не застали Рославцевого брата Івана бо втїк до Смоленська, але застали другого брата Андрія, від котрого взяли оті гроші та коштовні речи. З них Самійлович пороздаровував охочому полку Мовчана, над якими був вже тодї за полковника Ілля Новицький, по 20 золотих на простого козака, що складало 10,000 золотих, а 1000 золотих на полкову старшину. Одначе після того ще довго Самійлович дошукував останнього добра своїх ворогів.
Після царського наказу, Рославця та Адамовича було виряжено до Москви і таки зараз заслано на Сібір. Через декілька років Адамович з Сібіру засилав до царя чолобитну, де впевняв, що він не винен, та заявляв, що мов наговорив на себе, лякаючись мук. Невідомо, що стало ся з єго чолобитної. Дмитрашка-Райча та Лазаря Горленка скинено з полковництва: прилуцьким полковником поставлено Мовчана а після него Чернявського, переяславським Войца Сербина. Дмитрашко подавсь за Днїпро передавсь Полякам, але жінка єго, удова замордованого Золотаренка, не пішла за ним, і він сам не забаром повернувсь і Самійлович єго помилував, лишивши єго значним війсковим товаришем. Горленко через скілька часу знову одержав прилуцьке полковництво і став вільним прихильником Самійловичови, тодї як Дмитрашко-Райча затаїв до гетьмана злобу і потім, як побачимо, мав нагоду знову стати вже за отвертого та вже не безсилого ворога єму. Горленко зістав ся вірним гетьманови до останку.
- ↑ У своєму листї до приказу Самійлович каже: „Ставши ся цале мнѣ и всему Войску Запорожскому городовому противникомъ, людей значныхъ полку своего до того приводилъ, жебы регименту моему не повиновали ся. Людская однакъ справила то росторопность і ку своєму добру посполитому зычливость, же єго превратныя рады не слухаючи, до мене одозвали ся зъ своимъ неодмѣннымъ послушенствомъ черезъ значныхъ своихъ присланныхъ особъ и давши о єго нестанку вѣдати, просили мене о позволениє на обранє иншого собѣ полковника. Зачимъ я хотячи, жебы они непорушно при першомъ могли зоставати порядку, позволилемъ имъ ведлугь давного звычаю войскового зъ межъ себе обрати, кого злюблять, полковникомъ. Онъ за тымъ, видячи, же въ надѣѣ своей омылился, дався зъ тимъ на потомъ чути, же мѣлъ удати ся, забравши всѣ знаки войсковые до вашего царского пресвѣтлаго величества къ Москвѣ“.
- ↑ Самійлович, виправляючи Рославця до столицї, написав до него: „їдь-здоров, а ми будемо дожидати, який наказ буде на ваше чолобиттє, чого ви там бажаєте добити ся. Ми-ж пак порадою ґенеральної старшини кого небудь самі пошлемо“.
- ↑ Беруть від хлїба, соли, винних казанів по карбованцю, а від пивних пів-сорока алтин, від млинових колїс по 3 карбованцї, і з кабанів та з проїзших торгових людий, які через те не хтять до Стародуба їздити.
- ↑ Яловицями, баранами, кабанами, олїєю, сиром, коровячим маслом, гусками, курками та грішми, а козакам, що розстановлено на становища, люди дають всяку одїж.
- ↑ Духовник Лазаря Барановича, Теодозій Гугуревич, Чернигівського єлецького монастиря архимандрита Йояникий Голятовський, Київського Кирилівського монастиря ігумен Дзик і протопопа Чернигівський, Менський, Лохвицький та Лубенський.