Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/IX
| ◀ ГЛАВА ОСЬМА | Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ДЕВЯТА |
ГЛАВА ДЕСЯТА ▶ |
|
Над гетьманом Демяном Многогрішним наступала страшна хмара та він не спостерегав її і не почував нї в чому її настання. Днї єго гетьмановання були вже зраховані, а він того не добачав.
Того часу, про який ми ведемо річ, на Українї усї урядники і великі, і малі були по вибору. Відповідно споконвічним звичаям і правам народним, начальник повинен був радити ся із своїми підручними. Але в самій речі виходило воно так, що скоро хто робив ся начальником, так вважав за собою право чинити самовласно, а інодї самовольно дозволяв собі і заходи деспотичні. Головною причиною тому було те, що чоловік вибраний на який уряд мусив стерегти ся гнїву свого висшого начальника теж виборного більш, нїж неприхильности до себе своїх підручних. Вибраний своєю сотнею сотник робив ся самовласним паном над сотнею, і пильнував догодити своєму полковникови, корити ся єго самовластю і лебезувати перед ним. Правове займаннє полковником свого уряду не могло стати ся без волї гетьмана, але воно залежало і від бажання полчан, мати єго у себе за полковника, одначе-ж, сївши більше чи меньше твердо на урядї, полковник в своєму полку ставав таким самовольним паном, наче той феодальний барон середнїх віків, хоча своєю чергою міг завсїди сподївати ся для себе деспотичних заходів гетьмана. Таке лихо ще ширше з'являло ся в відносинах гетьмана, яко голови цїлого краю. З погляду правничого гетьман не був державцем необмежованим: не порадившись з старшиною, він не сьмів чинити нїчого важного; а найпаче не порадившись з ґенеральною радою в справах видатнїйших. А з другого боку він повинен був конечної згоди питати ся у царя московського через „малоросійскій приказ“. Одначе нї се не спиняло гетьмана коїти часом такі вчинки, на які спроможно було по праву тільки деспоту нїчим необмежованому. Сприяла сему і простота звичаїв того часу. Демян Многогрішний був людина вспирсклива, та до того частенько таки був під чаркою, а через те не придержував нї язика, нї рук. Повисшеннє на урядї швидко попсувало вдачу єго: цар був до него ласкавий і він почав показувати себе і на словах, і на вчинках чоловіком вільним і могутним. Навкруги все єму кланяло ся лебезувало, але зате-ж навкруги усе переняло ся лукавстом і багацько було охочих заподїяти гетьманови пагубу. Тимчасом по краю скрізь ходило баламуцтво і непевність. Українцї самі не тямили, що з ними буде, кого їм користнїйше держати ся. Очевидно, що голові такого краю раз-у-раз могли загрожувати несподїванки і розрухи, і хоч би як він поводив ся, а завсїди знайшлись би люди, що ремствували на него. Таких людий у гетьмана Многогрішного було досить багацько, а до того і нездержливість єго давала часом тим людям привід, копати під ним яму. Одначе треба помітити, що гетьман Демян, хоч був людина вспирсклива, а інколи і простакувата, але у него не було того лукавства і проневірства, якими визначило ся богацько дїячів історичних на Українї того часу. Навпаки, скільки можна вистежити єго дїяльність, знати, що він був чоловік простий і з доброю душею.
18 грудня р. 1671 прибув в Батурин царський „піддячий“ Михайло Савин. Єго виряжено з Москви властиво на те, щоб довідав ся про гріб патриярха Атаназия, котрий, вертаючись з Москви в Туреччину, помер в Лубнях. Про сего сьвятителя почали ходити тодї чутки, які звичайно ходять перед відкриттєм мощий якого сьвятого. Савину дали відвезти царську грамоту до гетьмана; в тій грамотї було наказано гетьманови, щоб він не велїв нї з ким здіймати колотнечи, а найпаче з Поляками і, доки не будуть розмежовані спірні землї, так щоб тими землями орудував той, хто й до того ними орудував.
Гетьман, читаючи ту грамоту при московському гонцї, говорив: „Із-за річки Сожи, із королївських земель люди переселяють ся до нас, а цар не велить спиняти їх. Коли ми дамо Полякам селити ся по сей бік Сожи, так вони почнуть втручати ся в наші міста і села і казати муть, що ті міста і села були їх маєтностями.“
На те Савин відповів: „проти сего є андрусівська умова і там визначено межі.“
Гетьман мовив: „В андрусівській умові добре не визначено, по яке місто менї володїти. Коли цар почне потроху наші землї роздавати Полякам, так лїпше-б було, щоб він звелїв усїх нас заразом віддати. Король тому радий буде, тільки у нас на сїм боцї війска тисяч з сотнею буде; будемо якось оборонятись, а вже земель своїх не попустимо. Цар знає, що ми нїкого не задираємо, а за правду головами поляжемо.“
Савин почав заспокоювати гетьмана, але Демян так розпалив ся, що перебив єго річ і вельми різко мовив:
— „Сподївав ся я від царя ласки до себе і до мого народу, а він, бач, віддає нас Полякам на волю. Поляки грабують нас, закидають людий по острогам, біля Києва руйнують села манастирські, а цар за те їм нїчого не робить, зовсїм не обороняє нас. Коли-б не самі ми обороняли ся, давно-б вже всїх нас Поляки забрали в неволю. Мабуть на московських людий годї нам сподїватись.“
Висловивши отсе все з гнївом, гетьман відпустив Савина і взявши свою челядь, поїхав полювати.
— Сердитий наш гетьман, — говорили до Савина гетьманські челядники. — Як нападе на него що будь непевне, зараз він поїде полювати і про всякі справи там собі міркує.“
Все отсе піддячий Савин переказав „Малороссійскому приказу“, вернувшись в Москву. Він привіз звістку про те, який переполох підняв ся з того, що до Дорошенка прийшли Татари, розповів і про їдливість польских жовнїрів. В Москві зрозуміли, що на Українї захожуєть ся на нову колотнечу.
27 сїчня р. 1672 з Москви вирядили нового гонця вже в Батурин просто до гетьмана. Гонцем тим був стрілецький „полу-голова“ Олександер Танєєв з „піддячим“ Дементиєм Івановим. Вони прибули до Батурина 6 лютого і на другий день ставили ся перед гетьманом. Іменем царя Танєєв спитав гетьмана про здоровє єго, усїх полковників і всего війска запорожського. На останку Танєєв висловив, що цар приязен до гетьмана і ласкаво похваляє єго за єго вірну службу. Гетьман, вислухавши таке привитаннє, поклонив ся до землї. Післанець доручив єму грамоту. Гетьман поцюлував печатку на тій грамотї, знов поклонив ся, тодї спитав ся про здоровя царя і знов поклонив ся. Отся урядова церемония засьвідчала про найприязнїйші відносини і не давала гадати, що небавом підниметь ся завируха.
Гетьман звелїв вичитати грамоту. Там було затвержено, щоб Українцї по межах з Польщею і Литвою орудували всякими землями, якими орудували під час андрусівської умови, аж доки не з'їдуть ся на межу межеві суддї і положать певні межі. Далї в грамотї стояло, що з польскими післанцями роблять ся умови, що післанцю Многогрішного, Костянтину Солонинї, в Москві показують ласку і є надїя, що небавом дійде дїло до вічної згоди з Поляками. Вкупі з тим було приписано, що слова гетьмана, промовлені до Савина, нїби то цар роздає їх землї Полякам, були не до речи. Гетьман, вислухавши грамоту, промовив: „Те, що я говорив Михайлови Савину про роздаваннє наших земель Полякам, так говорив через те, що добре тямлю польску встійність і правду: нїколи вони не додержать того, на чому умовлять ся. От і тепер самовільно приїздять і за Днїпро, і за Сож та й заподївають нашим людям руіну і шкоду. Я щиро бажаю, щоб у короля польского з царем стало ся на згоду, тільки нехай же цар зглянеть ся й на нас, на всїх людий грецької віри і сьвяте наше місто Київ, де спочивають чудотворні мощі, визволить зпід іновірцїв і не віддавав би Києва королю. А ми по всяк час постоїмо і головами поляжемо за царя і за єго наступників.“
Потім гетьман так говорив до післанця про сучасні обставиви:
— „Дорошенка Поляки підбивають єднати ся з королем, посилають до него подарунки і обіцяють єму усе, чого він хоче. Отже нехай би тільки Дорошенко поєднав ся з ними; так вони зараз рушать воювати лївобереже; та тільки Дорошенко нїколи з Поляками не з'єднаєть ся, не відкинеть ся від турецького султана і на нас війною не піде. Він раз-у-раз засилає до мене і присягаєть ся, що сварити ся з нами не буде, сам не піде воювати проти нас і другим того не дасть. Дехто з ординцїв, що були при нему, заходились було показуватись на лївобережі та коїти Українцям лихо: Дорошенко зараз велїв знайти виноватих, роздягти їх, як мати родила, та й бити батогами, водячи по всему табору, а потім строго-престрого наказав, щоб нїхто нї з Татар, нї з козаків не посьмів би до нас переходити за Днїпро і робити шкоди.“
Гетьман радив цареви прилучити до себе Гомель, бо інакше будуть Українцям утиски. Він говорив: „Коли між Московщиною і Польщею не дійде до згоди, так Поляки насадять своїх людий в Гомель і тодї не буде проїзду нї до Києва, нї до Остра, нї до Нїжина, нї до Чернигіва. Гомель тепер покинули люди і повиходили на слободу; нехай би цар звелїв забрати Гомель і вернути туди отих людий, так вони не пускати муть до нас Поляків. Тепер у Гомелї людий чи буде з сотню та й вони раз-у-раз просять, щоб цар укупі з Гомелем взяв їх під свою руку.“
Перебувши кілька день в Батуринї Танєєв розбалакав ся якось з Григориєм Неєловим, що був тодї начальником московських стрільцїв, які перебували стало при особі гетьмана, і довідав ся від него про гетьмана Демяна ось такі речи:
— „Вельми він заметушив ся, прочувши, буцїм то цар хоче єго зсадити, а натомісць гетьманом посадити Солонину. Там якось приїхав до него з Нїжина протопопа; гетьман почав балакати з ним про Солонину, а протопопа єму на те й каже: „Не йміте віри отаким поголоскам; цар тебе шанує і не зсадить.“ Се не подобало ся гетьманови і він мовив до протопопа: „Ти заодно з Москалями торгуєш мною“. Слово по слові дійшло у них до того, що гетьман вилаяв протопопа і похваляв ся відтяти єму голову шаблею в сьвітлицї. Протопоп розповів менї отсе нишком в церкві, а підходити до него при гетьманї не велїв, щоб не скоїло ся чого лихого. Коли гетьман тверезий, так у него тодї усе йде розважно, а як напєть ся — так біда! і приступу тодї до него нема! Уся старшина і погляду єго боїть ся, не сьміє говорити з ним про справи, безмірно він жорстокий. Як прочув, нїби цар хоче зробити гетьманом Солонину, так без міри пив і довго лютував; мене до себе не кликав і не говорив зі мною; а з старшиною — аби тілько що не по єго — зараз за шаблю! Думитрашка-Райчу покарбував шаблею у себе в сьвітлицї і той поранений і тепер лежить недужий; суддю Івана Домонтовича пяний бив по щоках і стосував колїнами, і хотїв порубати єго шаблею та вже я відняв у него шаблю і не дав рубати; він мене за те лаяв і назвав Москалем. Брата Констянтина Солонини — Якова, наказного київського полковника, звелїв привезти до себе в Батурин і закованого посадив під арешт; жінку Констянтина Солонини теж звелїв привезти в Батурин. Сказати єму, що козелецькі козаки базїкають, що цар хоче гетьманом зробити Солонину; гетьман звелїв тих козаків знайти і закинути в острог; нїжинський полковник Гвинтівка, великий приятель гетьмана, не пішов на обід до воєводи Ржевського і сказав: „Як вже нам з вами хлїб-сіль вести, коли ви проти нас лукавнуєте; он цар, замісць Демяна, хоче зробити гетьманом Солонину і попереміняти старшину. А як вернув ся з Москви Ігнат Кальницький і розказав, як шанували в Москві Солонину, так гетьман звелїв випустити Якова зпід арешту. Стародубського полковника Рославченка гетьман засадив в тюрму, в Батуринї нїхто не знає й за що, а полковником в Стародубі зробив Шумейку і нїхто не відважить ся спитати у него про се. З Дорошенком зносить ся раз-у-раз потайно, на бенкетах пє за єго здоровє та ще й мене примусив пити. І каже: „Добре-б було, коли-б цар звелїв приняти Дорошенка під свою руку: Дорошенко-б гетьманував на тім боцї, а я на сїм; була-б у нас згода і жили-б ми тихо.“ Писав до него Дорошенко, нїби він перед Різдвом чув би то від польско післанця, що цар погодив ся вже з королем і віддав єму Київ. На те Демян говорив: „Коли се правда, так ми покинемо своїх жінок, дїтий і всї підемо до Поляків, а Києва і печерського манастиря не віддамо. Підданими короля нам не можна бути нїколи.“ Раз-у-раз він пяний і коли він так і далї поводити меть ся, так я сподїваю ся всякого лиха. Ключі міські в мене, а коли хто приїде до міста, так гетьман посилає до мене по них.“
Скоро такі звістки дійшли до Москви, з „Малороссійского приказа“ 28 лютого 1680 р. післали до гетьмана царську грамоту, в котрій стояло: „Ти, гетьмане, Демяне Ігнатовичу! через якихсь там зрадників непевен єси, буцїм то по нашому приказу велено київському полковнику Солонинї бути гетьманом; отже такого приказу від нас не було і ми без волї війска запорожського і без війскової ради нїкого гетьманом не зробимо, навіть і тодї, коли ти помреш, а не то що за життя Твого. Ви, гетьман і все війско, небезпечні через те, що стрілецький голова Нейолов написав до нас, буцїм ти, гетьмане, став на тім, яким був, все отсе простає якийсь брехун; вам базїкають, нїби то ми хочемо польскому королю поступити ся Києвом, а сего зовсїм і на думцї у нас нема.“ Далї в грамотї було написано, що Солонина задержав ся в Москві через пораду бояр з польскими післанцями.Сю грамоту повіз до гетьмана той самий Танєєв з піддячим Семеном Щоголевим. Тимчасом гетьман 29 лютого вирядив до царя в Москву нових післанцїв: нїжинського протопопу з ґенеральним осаулою Грибовичем і товаришами. Гетьман знов писав в приказ про непорозуміння з Поляками за межі. Андрусівська умова клала якусь стару межу, а Поляки вважали в тій старій межі і Стародуб, і Чернигів і інші міста по той бік Десни. Гетьманові післанцї розминули ся з московськими, що їхали від царя до гетьмана.
Танєєв приїхав в Батурин 7 березоля, того-ж дня ставив ся перед гетьманом і доручив єму царську грамоту. Гетьман в той день був трохи збентежений і здаєть ся під чаркою. Звелївши вичитати грамоту і постерігши, що цар велить єму бути безпечним, гетьман мовив:
— „Як нам усїм не бояти ся, коли цар нишком поступаєть ся польскому королю своєю віковічною вітчиною — преславним містом Києвом з українськими містами і усїм війском запорожським! Були в Москві договори польских післанцїв з царськими боярами; по статтям глухівським треба було, щоб з польскими післанцями сидїли й наші від війска запорожського, отже наших то післанцїв і не пустили на раду, щоб почути їх вольного голосу; наших післанцїв держать в Москві наче невольників тих, та ще й виправдують ся тим, буцїм то польскі післанцї та комісарі їх не пустили. Нї, не так воно є; не польскі післанцї з комісарями, а царські бояри з радними людьми заподїяли усе те, щоб війско запорожське не відало, що Київ з українськими містами цар віддає Полякам. Отсїм ви вчинили війску запорожському навіки безчестє, а у Поляків собі на глум заробили. От як польскі комісарі вернуть ся до свого короля, так він вишле на Україну грамоти свої і напише в тих грамотах: „Дивіть ся, що вам Москва зробила“. Через се буде велика колотнеча в народї. Та і в лїтописи своїй Поляки запишуть, що Москва наших післанцїв на раду не пустила. Вже-ж кому на лобі буде зроблена рана, то хоч вона й загоїть ся, а шрам з неї до віку лишить ся. От так і наше війско запорожське: до віку не забуде вам того безчестя. Наш православний Київ і наші українські міста ваш цар не шаблею добув, ми з доброї волї пристали під єго руку, єдине про те, щоб він обороняв нас від ворогів. А коли єму нашого Києва, і наших міст, і нашого війска запорожського не треба, так нехай він позабирає від нас своїх воєвод і ратних людий, а ми собі й іншого царя знайдемо. Бруховецький довго терпів московську неправду та більше терпіти не стало сили і хоч головою полїг, а на своєму поставив. Отже і я бачу ваші кривди і звелїв у Чернигові велике місто відгородити від малого, а що з того вийде, про те Бог знає. Мабуть пристиг час, щоб ми пошукали собі іншого царя, тільки-ж не во віки короля польского. Він би то який радий був, коли-б ми захотїли перейти під єго руку; ба! він то й тепер уже підмовляє нас до себе і поступаєть ся нам з своїх королївських земель по Слуцк, по Березу річку з усїма містами, землями, аби тілько ми не займали єго королївських, сенаторських і шляхотських маєтностий. Але ми не ймемо Полякам віри нї в чому та й народ наш не захоче йти під польску руку, усї до останньої дитини головами поляжуть, а не підуть під польску руку. Знаємо ми і про те, що Поляки вимовили собі у Москви або 30.000 війска, або кошту на таке-ж війско, щоб втихомирити Дорошенка; знаємо, що московські бояри прирадили дати їм гроший на 30 тисячів війска. Воно й перше по андрусівській умові переслано вже з Москви в Польщу скількось тисячів гроший. І не сказати, як то хитро та розумно чинять Поляки: продають те, чого у їх нема і чого до віку не буде. А ми — козаки не продані і не куплені. Коли Поляки набравши в Москві гроший, підуть на Дорошенка, щоб потім забрати собі Київ з українськими містами, так ми з'єднаємось з війском турецьким та татарським і підемо на Поляків; хоч всї головами поляжемо, а Києва і українських міст Полякам не дамо. Ми не будемо дожидатись, доки Поляки зберуть ся з силами, а зараз після Великодня рушимо на польскі землї з великим війском. Міста одно за одним до нас приставати муть, бо там скрізь багацько людий православних. Стояти ме проти нас хіба тільки Камянець Подільский та й то не на довгий час. Нїже єдиного Поляка у нас не буде, зістануть ся самі тілько люди благочестивої віри та й ті будуть під рукою турецького султана. Тепер уже інші часи настають: що минуло, того не буде. А коли з польскою державою що заподїєть ся, то вже-ж і кому іншому так воно не минеть ся“.Така сьмілива річ, промовлена в вічи московському післанцеви, по звичаям того часу була вже приводом стерегти ся зради. В ту годину гетьман показав усю свою вдачу. Він говорив теж саме, що говорив колись Киселеви Богдан Хмельницький. Але він показав своєю промовою більше за Хмельницького відваги, прямоти і хоробрости. Після сеї сьміливої промови Танєєв розмовляв з гетьманом про інші речи, між іншим мовив, що цар через Солонину перешле до гетьмана список з тої умови, яку зроблять московські бояри з польскими післанцями.
Гетьман на те мовив: „Жадним вашим спискам ми не ймемо віру: чого наші очи не бачили, а уши не чули, тому ми й не віримо. Багацько до нас писаного присилають з Москви, тілько папером та ласкавими словами влещують нас, а щирого нїчого нема. З польскими післанцями там собі толкують ся, а межі не проводять, тимчасом Поляки повагом захопляють наші землї: найбільше капостить нам полковник Пиво: біля Києва все спустошив, людий мордує, а царський воєвода Козловський нїчого єму не робить і горопашних людий не обороняє.
Зняли річ про Гомель. Гетьман казав:
— „Не можна менї не принята Гомельцїв, війско запорожське нїкого від себе не проганяє; коли й інші міста приставати муть до нас, ми не будемо цурати ся їх. Прийшов час, щоб я жив власною головою“.
— „На те, що ти, гетьмане, писав про Дорошенка, про Запорожцїв, небавом привезе до тебе царську відповідь стрілецький голова Михайло Колупаїв“, — сказав післанець московський.
— „Знаю я, знаю, — мовив гетьман, — чого приїде той Колупаїв. Нехай собі здоров їде!“
Танєєв почав запевняти, що Колупаїв приїде не про яку там потайну мету, але гетьман перебив єго та й мовив:
— „Усї ви навчили ся у Поляків їх лукавим звичаєм! От — і ти, Олександро! коли ще раз приїдеш до мене з якою неправдою, так опиниш ся в Криму.“
Побачив ся Танєєв з Неєловим. Неєлов сказав єму: „Гетьман зробив ся зовсїм не тим, яким був; певне, що він поєднав ся з Дорошенком: і до мене, і до моїх сотників, і до стрільцїв він не той: то було на вартї біля брами становить стрільцїв чоловіка сотню або й більш, а тепер каже становити чоловіка тридцят. Старшина: обозний, суддя і Думитрашко-Райча служать нашому цареви вірно і про все подають менї звістки, тільки стережуть ся в день, бачити ся зо мною, бо гетьман звелїв своїм челядникам сочити за ними, щоб вони не згодились нї зо мною, нї з тобою, нї з ким іншим з наших московських людий, а коли що прочують таке, так переказують менї у ночі. Вони дали присягу і передомною цюлували образ Спаса, що будуть нестеменно під рукою нашого великого державця. Та вони самі тобі запевнять, про все розкажуть“. В ночі проти 7 березіля Танєєв, Неєлов і Щоголев, перебравшись стрільцями, пішли до обозного Петра Забіли; там вони застали ґенеральних судий Домонтовича й Самійловича та Думитрашка-Райчу. Думитрашко кілька лїт був переяславським полковником, але під кінець 1671 р. гетьман скинув єго з полковництва за те, що він, скликавши своїх полчан на раду в Баришівцї, підмовляв їх пристати до Ханенка. Переяславські козаки не послухались єго і дали про те звістку гетьманови. Гетьман, взявши війска, сам рушив, привести до покірливости Думитрашка. З цїлого переяславського полку сама лишень баришівська сотня стояла за свого полковника, але, коли підійшов Многогрішний, вона прогнала Думитрашку і повинила ся перед гетьманом. Думитрашко в місточку Басанї[1] лазив у ногах у гетьмана. Многогрішний звелїв закувати єго і відвезти в Батурин; дві сотнї товариства єго розіслати по полках, а замісць Думитрашка правити переяславським полком велїв ґенеральному бунчужному Стриєвському. З того часу Думитрашко перебував в Батуринї; гетьман простив єго і поводив ся з ним, як з усею старшиною, але Думитрашко зробив ся заклятим єго ворогом. І от у Забіли українська старшина промовила до Москалїв так:
— „Ох, велика біда, печаль тяжка і слези гіркі! З напучування дияволового гетьман наш забув страх Божий, зрадив великому цареви, з'єднав ся з Дорошенком і пристає до Туреччини. Наш гетьман посилав до Дорошенка якогось ченця. Перед тим ченцем Дорошенко заприсяг ся, а чернець заприсяг ся перед ним за гетьмана. Потім Дорошенко прислав своїх післанцїв до нашого гетьмана у Батурин з образом Спаса; на тому образї наш гетьман заприсяг ся перед Дорошенківцями, а вони заприсягли ся перед ним за Дорошенка, Демян дав Дорошенкови запомоги на війско 24.000 ефимків. 15 сего місяця хоче Демян з жінкою і дїтьми їхати в Лубни, а поголоску пускає, що їде до Києва Богу молити ся. Коли він і справдї буде в Києві, так тілько за тим, щоб побачити ся з Дорошенком в печерському манастирі. Коли він з Батурина виїде, так вже назад не вернеть ся. Брат єго Василь, по єго-ж таки приказу, відгородив у Чернигові велике місто від малого, в котрому перебувають ратні люди царські, а гетьманське добро перевозять з Чернигова в Седнїв.“
Обозний Забіла додав: „Вже коли він з Батурина поїде, так і нам, старшинї, скаже їхати з собою, а потім і звелить нас повбивати, або в воду потопити, або по острогам позамикати за те, що ми не захочемо укупі з ним зраджувати. Знов же небезпечно й те: коли він поїде з Батурина і звелить після себе мужикам на брамі стояти, а стрільцї їх не пускати муть, — от з того й почнеть ся колотнеча і станеть ся привід до війни. Стрільцїв у Батуринї не багато та й ті аби-які; покладати ся на батуринських стрільцїв нїчого. А тебе, Грицю Неєлов! коли-б він, виманивши за місто, не звязав та не відіслав до Криму. Коли-б не ми оберегали, так він би давно якесь лихо скоїв з Неєловим і з стрільцями. І тебе, Олександро! і тебе, Семене, ледве чи відпустить він, а коли відпустить, так ви їдьте на Путивль,[2] а то в Кролевцї[3] і Глухові вас трусити муть, шукати муть у вас листів: боязко, щоб вас не придержали.“
Тодї хтось із старшин мовив:
— „От Степана Гречаного, що був з Солониною у Москві, гетьман покликав до себе в сьвітлицю, казав єму заприсягти, що буде заодно з ним і звелїв єму про московські справи понаписувати такого, чого в Москві зовсїм не було. І все ото на те, щоб відвернути Україну від царя. Потім покликав він нас, старшину, і каже нам: „От пише до мене цар та вже й не в перше, щоб усю старшину післав я у Москву. А він з Москви хоче вас запроторити на Сібір.“ Ми одначе не поняли віри гетьманови, бо добре тямили, що такого царського приказу нїколи не було, а се все вигадки самого гетьмана. Отже й тепер, як приїде в Лубни або в Сосницю,[4] скличе там усю старшину, духовенство, вичитає їм вигадки Степана Гречаного, настрашить їх Сібіром та й говорити ме:
— „От, бачите, яка Москва зрадлива! Чого вам доброго з неї сподївати ся?“
Думитрашко-Райча додав:
— „Мене самого раз покликав гетьман у ночі, повів у сьвітлицю і звелїв поклясти ся на образї Спаса, що я буду з ним заодно, і повбивати царських ратних людий, які є в Батуринї і по інших містах. Але-ж я такої присяги не вважаю за присягу, бо я присягав не з доброї волї і не по правдї, а боячись смерти. Як колись я кляв ся, так і тепер готов вмирати для великого царя, хоч би гетьман звелїв мене на шматки порубати, а ви, Олександро і Семене, наші слова спишіть собі та й подайте їх до Артамона Матвієва, нехай він над нами і над усею українською землею покаже свою ласку, мудро заступить ся за нас, щоб цар не попустив свою вітчину на руіну злолукавому вовкови, а щоб прислав до Путивля добірних кінних людий чотири чи пять сотень до обозного і до всїх нас тай убезпечив нас своєю грамотою. Скоро ті ратні люди прийдуть до Путивля, нехай би до нас царську грамоту нишечком принесли, а до Неєлова нехай буде указ, щоб нас не видавав. Тодї ми з Неєловим дамо звістку ратним людям, щоб вони з Путивля сюди швидше йшли. З Путивля до Батурина на конях за одну ніч можна поспіти. А ми тимчасом вовка звяжемо, віддамо єго Неєлову та з ратними людьми і вирядимо єго до Путивля, а потім спишемо єго провинности і самі повеземо єго в Москву до царя. А заким се все станеть ся, нехай би цар звелїв післанцїв гетьманських — нїжинського протопопу Семена, осаулу Грибовича, Миклашевського і батуринського сотника Ярему придержати в Москві. Інакше-ж, коли їх відпустять з Москви ще до твого, Олександро, приїзду, так у гетьмана лихо прискорить ся. Усе лихо коїть ся з отих єго післанцїв та ще з привідцїв усего — з нїжинського полковника Гвинтівки. У Демяна велика надїя на сего Гвинтівку, а протопопа Семен Адамович великий баламут, де треба що провідать, туди гетьман єго посилає. Ото-ж він, вернувшись до гетьмана, щоб підхлїбити єго, почне єму вигадувати таке, чого й не бувало.“
Обозний Забіла мовив:
— „Статтї глухівські складав я, а там прописано, щоб духовних післанцями не виряжати, а найпаче протопопу Семена Адамовича. Гетьман посилав ще максаківського ігумена Ширкевича до Варшави і до Вильна — та не знаємо про що“.
— „Ми не безпечні ще й про те, — промовив, ще хтось інший, що коли гетьман виїде з Батурина, тодї скоїть ся велике лихо і поллєть ся кров. У нас тільки й надїї, що на митрополїту призренського, що живе в Батуринї. Він затримає гетьмана, нїби-то для гоїння, гетьман лишить ся тут, а тимчасом настигнуть ратні люди. Нас, старшини, гетьман не послухаєть ся та він з нами мало про що й розмовляє. Без міри став він до нас жорсткий, не дасть слова вимовити, зараз лаєть ся або бєть ся шаблею. Скрізь по полках понадавав своїх зятїв, братів та приятелїв“.
Обозний Петро Забіла розмовляв потім з Танєєвим на самотї і говорив уже так, як не відважив ся говорити при товаришах. Він вихваляв сам себе, казав, що він певний приятель Москві і давав таку пораду, яка по єго думцї повинна була припасти Москві до смаку. Він казав:
— „Відколи Богдан Хмельницький пристав під руку царя московського, з того часу я почав вірно служити і служу цареви і за мою правду Бог зберіг, що я ще й досї живу. Усе лихо з гетьманів, а не з старшини. Але Господь Бог за їх зраду не потерпів, всї вони оден по одному пропадають. Шкода тілько, що й невинних людий за собою гублять. Коли й від сего зрадника Господь Бог відступив ся і віддасть єго в наші руки, так нехай би цар звелїв, щоб за гетьмана в нас був хто з царських бояр, тодї в нас добре буде, а доки гетьманувати хто буде з наших людий, доти нїчого доброго не можна сподївати ся.
Бачившись в останнє з Танєєвим, щирий але необачний гетьман дав московському післанцеви привід гадати, що донос старшин не єсть непевний. Про Дорошенка Многогрішний говорив тепер зовсїм не так, як говорив про єго тодї, як вважав єго за свого ворога. Тепер він говорив, що Татаре не посьміють прийти на лївобереже тому, що Дорошенко їх не пустить. Хоче Дорошенко, — говорив гетьман, — післати до царя своїх післанцїв, а з ними ті санджаки, що прислав до него цар турецький; ті післанцї просити муть у царя, щоб приняв Дорошенка під свою руку і замісць турецьких санджаків прислав єму свої клейноди.
— „А що, як за се турецький султан на Дорошенка війско пішле?“ спитав ся Танєєв.
— „Дорошенко просити ме царя, — відповів гетьман, — щоб цар обороняв єго своїм війском.“
Вельми було прикро гетьманови Многогрішному те, що, як дійшла до него чутка, московський уряд давав Полякам гроші наймати війско, гетьман не побояв ся промовити до Танєєва такі слова:
— „Коли польскі післанцї з комісарями, набравши у вас у Москві гроший, вертали ся в Польщу через Київ та через наші українські міста, — от би було добре. Тодї-б з тих гроший і нам що небудь перепало.“
Танєєву здало ся, що се пряма похвалка пограбити польских післанцїв.
10 березоля Танєєв з своїм товариством рушив з Батурина.
Тодї саме в Москві перебували гетьманові післанцї — нїжинський протопопа Семен, ґенеральний осаула Грибович і війсковий товариш Михайло Миклашевський, що потім став стародубським полковником. Семен давно вже був потайним ворогом Многогрішному, але влещував ся до него: через дразливу вдачу Многогрішного Семен часто сварив ся з ним, але завсїди потім мирив ся і Демянові вороги гадали, що протопопа заодно з гетьманом. Перебуваючи в Москві, протопопа не відважував ся вельми гостро здіймати голос проти гетьмана, бо попереднї лнсти єго з поклїпами на гетьмана і на Лазаря Барановича не пошкодили нї тому, нї сему. Він в розмові з боярином Матвієвим, що правив тодї „Малороссійскимъ приказомъ“, здалека тільки натякав проти гетьмана. Він говорив:
— „Я, скілько спроможу ся, служу і піклую ся вірно великому державцеви; от, тілько гетьмана нїяк не спроможу ся вигоїти з тої туги, що напала на него. Хтось набрехав єму, буцїм то великий державець хоче гетьманом зробити Солонину. Гетьман з того вельми тужить. Сумує він і через те, що Пиво з Поляками біля Києва манастирські маєтности спустошив, а гірш за все вболїває гетьман про Київ, щоб Києва і інших українських міст цар не віддавав Полякам, та все питає у мене: „Де у нас з Поляками межа буде?“ А менї як про те знати? Я єму заприсягаю ся душею і своїм саном, що у царя нема на думцї віддавати Київ, а він гнїваєть ся на мене і каже: „Ось як тілько я дочую ся, що Москва захожуєть ся коло чого лихого, так я звелю тебе лютою смертю замордувати“. А я єму на те й кажу: „Готов смерть приняти за правду і за великого царя та тілько усе оте, що тобі верзуть і чим тебе страхають, — все те брехня“. Попильнуйте-ж ви, пішлїть до него розумного чоловіка з царською грамотою, щоб обнадежив єго цар, що Києва Полякам не віддасть і Солонини гетьманом не зробить. Утїште ви єго, ради Бога.“
Більш сьміливо протопопа не відважував ся говорити в Москві про свого гетьмана, доки гетьман був ще у царя в ласцї.
1-го березоля р. 1672 гетьманових післанцїв відпустили з Москви і вирядили з ними до гетьмана царськими гонцями стрілецького голову Михайла Колупаєва і піддячого „Малороссійского приказу“ Максима Алексєєва. Не доїздячи 20 верстов до Сївска,[5] почули вони чудну і несподївану звістку: з Путивля прибіг до Сївска від путивльского воєводи Волконського стрілецький сотник Ушаков з вісткою, що ґенеральний писар Карпо Мокриєвич, стародубський полковник Петро Рославець та переяславський полковник Думитрашко-Райча привезли в Путивль закованого гетьмана Демяна Многогрішного.15 березоля гетьманські післанцї, що вертали ся з Москви, приїхали до Сївска. Тутешнїй воєвода Вердеревський, кажучи, що нїби-то в Сївску всї підводи розібрано і треба посилати на села шукати підвод, задержав протопопу Семена. На такий вчинок підмовив Вердеревського стрілецький голова Колупаєв. Почувши про пригоду з гетьманом, Грибович і Миклашевський говорили до своїх московських проводирів:
— „Від свого гетьмана ми нїчого лихого не сподїваємось; вже-ж коли б що лихе було у єго на думцї, так не посилав би він нас в Москву. Та й потім, як ми вже були в Москві, гетьман прислав глухівського сотника з кіньми, що подарував цареви.“
Інакше гадав протопопа. Коли Грибович і Миклашевський пішли до себе на кватиру, Семен лишив ся з Колупаєвим та з піддячим і говорив до них:
— „Давно вже я спостерегаю, що гетьман вже не той став: недобрі речи він говорить і мене кільки разів ганив лихими словами, і стрілецького голову Неєлова безчестив. Обозний і суддя кілька разів остерегали Неєлова, що у гетьмана щось не добре на думцї. Суддї і Думитрашко служать цареви вірно. Вони, сидячи в Батуринї, написали нишком лист в Нїжин, до воєводи Ржевського про гетьманові кривди. А Ржевський післав той лист в Москву, а коли гетьман мене виряжав в Москву, так казав менї: „Коли запевне довідаєш ся, що цар хоче віддати Полякам Київ і Україну, так я зараз пішлю своїх людий забрати Гомель.“ Я єму на те сказав, що без царського приказу не личить посилати людий в Гомель. „Ти на сьвятій євангелиї кляв ся, без царського приказу нїякої справи не розпочинати; на кого-ж ти сподїваєш ся?“ „Сподїваю ся я, — відповів гетьман, — на того, на кого сподїваєть ся й Дорошенко. Бруховецький погиб за правду, — оттак і я загину. В Переяславі московських ратних людий не багацько, а Чернигів я здобуду своїми людьми.“ На Сїчу післав він 6000 талярів, щоб Запорожцї були до єго слухняні. А тепер ось чую, що везуть єго закованого в Москву. Коли так, то й менї вже нїчого буде жити в Нїжинї. Благати му царя, щоб не боронив менї жити в Москві і призначив менї, з чого жити, щоб не голодувати.“— „А, живи лучше в Нїжинї, як жив, і служи цареви по правдї, як служив“, — відповів єму Колупаєв.
Протопопа мовив на те:
— „Я й за зраду Бруховецького багато перемучив ся і добра свого позбув ся. Ми з Думитрашкою-Райчем на образї Спаса покляли ся, що коли гетьман Демян зрадить, так нам зовсїм перебрати ся до Путивля. Не було в мене часу, як був я в Москві, побалакати про се з Матвієвим, бо він раз-у-раз сидить в „приказї“ за царським дїлом“.