Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/I
| Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ПЕРША |
ГЛАВА ДРУГА ▶ |
|
Пісьля того, як замордовано Бруховецького, Дорошенко питав величезний натовп козаків і народу, що були на Опошнянському полї: „А з ким же тепер будемо єднати ся: чи з Москалями, чи з Поляками, чи з Турками?“ Невиразними і неясними криками відповідав натовп, але-ж з того Дорошенко міг зрозуміти, що народ більш схиляєть ся до поєднання з Турками. Українцї не коштували ще солодощів кормиги турецької, а проти воєвод і ратних людий московських були озьвірені, тим то й не висловили бажання, так як колись за Хмельницького, щоб лишити ся під рукою царя московського. Лїтописець український Величко повідає, що того дня, як вбито Бруховецького, війско обох гетьманів, що недавно ще ворогувало, тепер з'єднало ся; на мировій козаки перепили ся, загомонїли і почали на Дорошенка нарікати; чутно навіть було похвалки — замордувати єго. Дорошенко звелїв викотити ще кілька бочок горілки, щоб тим більше ще прихилити до себе козаків і перепоїти їх до безпамяти. Сам гетьман виїхав на другий кінець табору та там і перебував аж доти, доки колотнеча не втихомирилась. Другого дня він звелїв збирати ся в дорогу і рушив на Котельву, щоб Ромодановського звідтіля прогнати.
Та вже нїкого було проганяти, бо нїкого вже не було. Ромодановський й сам відступив. Тодї Дорошенко рушив на Гадяч і звелїв по околицї руйнувати маєтности Бруховецького. В Гадячі він забрав полонених Москалїв, жінку Бруховецького і опанував усе рухоме добро замордованого гетьмана. Ромодановський з Котельви прямував до Путивля; кажуть, що у Дорошенка було на думцї іти на вздогін єго; та не дала єму несподївана звістка з Чигирина, що жінка єго стала єму невірною, спізнала ся з кимсь „молодчим“, як каже лїтопись Самовидця: „Через пліт скочила з молодшим“. Дорошенко на швидку поїхав до Чигирина, а до свого возвороту, замісць себе — зробив наказним гетьманом над війском по лївому боцї Днїпра, Демяна Ігнатовича Многогрішного, колишнього полковника чернигівського, зробленого не що давно єнеральним осаулою. В Гадячі, що за Бруховецького став нїби столицею лївобережної України, Дорошенко лишив брата свого Андрія, нїби гетьманового намістника. Війску гетьман звелїв вкінець попроганяти царських воєвод і ратних людий, які ще були по трьох містах: у Переяславі, у Нїжинї і в Чернигові.
Перше Дорошенкови здавало ся, що по лївобережу народ любить єго. Така думка була і в декого інчого, але показало ся, що дїйсне не так воно було. Доки був живий Бруховецький — огидливість до него спонукала людий, пристати до кого будь інчого; отже коли осоружного Бруховецького спекали ся, так нї для старшини, нї для козаків, а для поспільства і поготів, той, хто вдатен був заступити Бруховецького, не був неодмінно вже тілько сам Дорошенко. Перш за всїх проти него були Запорожцї. На Сїчі був писарем Суховієнко, людина лукава і вдатна вабити до себе товариство. Коло него і скупили ся ті Запорожцї, що не волїли корити ся Дорошенкови. Прокинула ся думка, помстити ся за Бруховецького. Замордований гетьман раз у раз був до Запорожцїв прихильним; за те-ж і на Сїчі лишили ся у него прихильники і приятелї навіть тодї, коли вже скрізь по Українї єго зненавидїли. Ще з того часу, як Богдана Хмельницького Сїчовики обібрали на гетьмана, що́ утїк на Сїч перед пересьлїдованнєм Потоцького. Запорожцї показували замір вибирати гетьманів на цїлу Україну і не були вони прихильними до тих гетьманів, яких вибирала Україна без участи Сїчи. Суховієнко доводив товариству, що коли вже немає на Українї гетьмана, так настановити нового повинна славна Сїча. Товариство пристало до такої поради і обібрало на гетьмана Суховієнка. Він обіцяв ся Запорожцям, що йти ме сьлїдом Бруховецького, що за підмогою Татар та Турків проводити ме далї розпочату Бруховецьким справу визволення України зпід кормиги московської. Сїчовики вирядили Суховієнка до хана кримського і просили, щоб затвердив єго гетьманом. Ханови се лестило, бо з сего він нїби ставав меценатом і Запорожа і України. Хан ласкаво повитав Суховієнка, затвердив єго гетьманом; вирядив з ним двох солтанів з ордою і написав Дорошенкови наказ, щоб той з війском своїм рушив на лївобереже і пристав до Суховієнка. У Дорошенка й на думцї не було, поступати ся гетьманською властю Суховієнкови і корити ся ханови. Одначе звістка про Суховієнкові заходи до самого серця проняла честилюбного Дорошенка. Він вирядив брата свого Грицька на лївобережну Україну, а сам затаборував біля Сокирної: се дїяло ся на перших днях вересня. З Дорошенком були полки: уманський, черкаський, торговицький, білоцерківський, паволоцький, корсунський, чигиринський, кальницький, та полк з охочих наймитів, що звав ся серденецьким, або сердюками, (мабуть таке призвище дано єму через те, що першим полковником у него був Серденя). Через ченця з київо-кирилівського монастиря Єзекиіла, присланого київським воєводою Шереметєвим, Дорошенко листував ся з останним, виводив перед ним нещирість єпископа Методія і запевняв, що усе правобережне козацтво волїє пристати під руку царя московського. Тодї лишившись у своєму шатрі на самотї з Єзекиілом, Дорошенко, вихопивши з похви шаблю, мовив: „Зарікаю ся отсею шаблею, що переверну увесь Крим до гори ногами, отак як мій дїд з чотирма тисячами увесь Крим знївечив. Калга ще у мене в руках“. Отсе промовляючи, Дорошенко скреготїв зубами і далї казав: „Я піду за Днїпро війною, та не проти царських ратних людий, а на свого ворога нового Суховієнка, постановленого ханом на гетьманство. У него печатка, надїлена від хана кримського не така, яка була завсїди у Запорожцїв: там був чоловік з мушкетом, а у него на печатцї сагайдак та стріли. От я й піду, щоб знївечити отой сагайдак і стріли: за Суховієнком не всї Запорожцї — половина за ним, а друга за мною! Ті Запорожцї, що не хочуть, аби Суховієнко гетьманував, писали до мене, щоб я приходив до Днїпра; там збереть ся чорна рада, а вони Суховієнкови стріли і сагайдак поламлють“. Козаки переказували отцю Єзекиілу, буцїм Дорошенко так лютував на хана кримського за ласку єго до Суховієнка, що бив по тварі післанця салтана Калги, кажучи до него: „Скажи своєму солтанови чи шайтанови, що й єму отаке буде.“
Прикрі звістки приходили тодї до Дорошенка: нїби Суховієнко посилав до падишаха турецького просити, щоб затвердив вибір єго на гетьмана, гуторили навіть, що Суховієнко перейшов на мусульманство; але отсїх гутірок нїщо не запевняло.
Лївобережна Україна, зараз як тілько вийшов з неї Дорошенко, почала хилити ся до згоди з Москвою. Ромодановський довідавшись, що з Дорошенком не доводить ся єму бити ся, рушив на Нїжин. Тодї саме ті козаки, що ворогували проти Москви, добували нїжинський замок: там запершись сидїв воєвода Ржевський. Козаки, побачивши, що позад їх Ромодановський з війском, відступили, а у слїд їх порозбігала ся і людність нїжинська. Місто лишило ся без оборони. Московські ратні люди спалили місто. Тодї Ромодановський рушив на Чернигів, налягаючи на Многогрішного, котрого Дорошенко лишив наказним гетьманом.
А наказний гетьман що години сподївав ся запомоги, обіцяної Дорошенком і слав до него гонця за гонцем; на останку, вже тодї коли дійшов до Чернигова, прийшла до него, як се він сам казав, гетьманова відповідь: „Обороняйте ся самі.“
Тим часом Ромодановський прийшов в Чернигів: тут вже царські ратні люди спалили куток міста, так зване „Нове місто“ і турбували бомбами середину міста „Старе місто“. Тодї Демян Многогрішний післав до него сказати що годї їм бити ся, він віддасть Чернигів. Ромодановський послухав ся; випустив Многогрішного з єго козаками, а сам пішов в Чернигів і там з'єднав ся з Толстим. Таким чином визволив він Толстого з довгої облоги.
А Демян пішов до Седнїва. Тут він побачив ся з стародубським полковником Рославченком. Отут вони й кинули перше зерно згоди з Москвою. От яким робом зростало потім вже те зерно. Поміж тих Українцїв, що Бруховецький позамикав в тюрмі, сидїв Демянів рідний брат Василь; єго держали у Гадячі в острозї за те, що він так бив свою жінку, що загнав її в могилу. За тиждень до своєї смерти Бруховецький перегнав єго у місточко Веприк. Після Бруховецького правив Гадячем Андрій Дорошенко: він покликав до себе Василя Многогрішного і казав єму їхати до гетьмана Дорошенка, котрий тодї саме, зараз після замордовання Бруховецького, простував походом під Котельву. Василь митикував собі, що заднїпрянський гетьман рушив проти Московщини, але не подужає її і тодї не гаразд буде тим, про яких стане знати, що вони ворогували з Москвою. І от замісць того, щоб їхати до гетьмана, Василь Многогрішний повернув до Миколаївського монастиря, що стояв між Коропом а Сосницею. По дорозї в Коропі він зустрів ся з Матвієм Гвинтівкою; сей по наказу Бруховецького сидїв в острозї у Нїжинї, по замордованню Бруховецького єго випустили і він їхав до Коропа. Отож Многогрішний і Гвинтівка, порадившись собі вдвох, приміркували, що лїпше і безпечнїйше буде звернути на стару стежку і погодити ся з Москвою. Тодї вони поїхали до Демяна в Седнїв і довідали ся, що й Демян такої самої думки, як і вони. От взявши Демяна, подали ся вони з ним до Новгороду Сїверського. Сюди поприїздили ще дехто з лївобережної старшини. У Новгородї жив тодї архиєпископ Лазар Баранович, чоловік, котрого вельми шанували не то по Українї, але й по цїлій Московщинї.
Демян скликав раду. „Покинув нас Дорошенко, казав Демян до ради: обіцяв ся дати запомогу тай не прислав: ледві, мабуть, чи й можна покладати на него яку надїю. Нема що більш чинити, як вдати ся до ласки царя, а не то, Москалї увесь край наш зруйнують, знївечать; боронити нас нїхто не стане. Насамперед треба нам обібрати старшого, наказного гетьмана, щоб він від усїх нас завів з Москвою зносини“.
Лїтописець український повідає, що ся рада відбувала ся в зачиненому дворі, котрий вартувало товариство охочих, що служило у Демяна. (Того часу полковники козацькі почали власним коштом содержувати такі товариства, нарізно від козаків тих полків, в яких вони полковникували). Отся то умова, яка по думцї лїтописця сприяла тому, що старшина, яка була на радї, годила самому Демянови і почала прохати єго, щоб став він за старшого. Лїтописець додає, що Демян цурав ся і відмовляв так, як стара дївчина відмовляє гарному женихови. Демян згодив ся, буцїм то піддаючись під чужу волю, хоча тодї нїхто інчий як сам він правив усїма так, як сам того бажав.
Демян почав тодї титулувати ся гетьманом сїверським. Насамперед він вдав ся до Лазаря Барановича, прохаючи, щоб став за посередника між Україною а Москвою.
26 вересня Демян писав до архиєпископа Лазаря, що коли цар вибачить усе те, що скоїло ся через баламуцтво Бруховецького і забере своїх ратних людий з Переяслава, Нїжина і з Чернигова, то козаки цїлого лївобережа готові вклонити ся цареви і служити єму. Одержавши отсей лист, Баранович послав до царя Олексїя грамоту, незвичайно оздоблену квітками риторики, котрою видавали ся усї писання сего духовного мудреця свого часу. Архиєпископ прохав у царя пощади і прощення козакам і додав, що „рід сей (козаки) хоч і завзятий, але коли захоче кому служити, так робить щиро, не щадячи життя власного“. Се такий „рід“, що більш за все в сьвітї шанує волю і „без нужди не воює“. На доказ чого от хоч би Поляки: доки з ними працювали козаки, так вони і біля Хотина і по інчих місцях чинили славні подїї, а як війско запорожське відцурало ся від Поляків, тодї на Поляків злиднї напали.
Ласкава царська відповідь прийшла небавом: цар згожав ся знов приняти козаків під свою ласку. Демян Многогрішний діставши отаку відповідь через Барановича, знов писав до него, що війско козацьке дякує за ласку, але-ж під рукою царя хоче перебувати не інак, як по статях зложених за Богдана Хмельницького і щоб цар звелїв повиводити своє війско з міст українських. Тодї обіцяв ся Демян переманити під царя не тілько лївобережну Україну, але й правобереже.
Потім вирядили в Москву післанцями Демянового брата Василя і Матвія Гвинтівку. Мабуть навмисне обібрали таких, що зазнали кривди від Бруховецького.
Після того як ті післанцї висловили ся в Москві, прийшла до Лазаря Барановича царська грамота, писана 9 листопаду; цар вибачав козаків і все поспільство лївобережне і прощаючи провинність скоєну через баламуцтво зрадника Бруховецького, казав заприсягти на певну, не зрадливу покірливість „богохранимій“ державі царській.
Тимчасом Дорошенко, вирядивши за Днїпро свого брата Григорія, сам зупинив ся туди йти, бо прийшла до него звістка, що єго наказний гетьман Демян, пристає під царську руку. Виходило таке, що Дорошенкови треба обороняти ся і проти Суховієнка, котрого обібрали Запорожцї, і котрий здобув ся на підпору в Криму; і проти Многогрішного з усїма єго прихильниками, що тягли до Московщини. Мусїв Дорошенко відкручувати ся й перед Москвою й перед Польщею й перед Кримом. Він почав влещувати Москві і запевняти, що волїє пристати до царя: він написав до боярина Шереметєва, що бачачи приязнь між царем московським і королем польским, хоче поводити ся з Москалями в любові і згодї, ще лїпших нїж перш; він запевняв, що з Татарами вже розцурав ся і бє їх; а що ходив він за Днїпро, так то тому, що полковники вимагали, щоб визволив їх від зрадника Бруховецького. До Котельви ходив через те, що Ромодановський почав налягати на се місто; от він, Дорошенко, і визволив Котельву, але не стежив царського війска. А коли народ лївобережної України, скинувши з гетьманства зрадника Бруховецького, обібрав єго на гетьмана, так на те вже була така воля Божа. На останку Дорошенко прохав Шереметєва не посилати до Українських міст царського війска і тримати ся з ним, гетьманом, приязни і згоди. Шереметєв відписав до него на двоє: прикинув ся — нїби йме єму віри, але потроху доводив, що тямить єго викручування. Виряжений Дорошенком брат єго Григорій вибрав собі резиденцією Козелець. Шереметєв вирядив до єго ротмистра Рославлева, щоб напутав заприсягти цареви, що про се Григорій і сам писав до Шереметєва; одначе-ж коли Рославлев заходив ся про се балакати, Григорій мовив до него: „З якої неволї я присягати му? я людина вольна; як орел сизий лїтаю“.
— „А ти-ж писав про се до боярина?“ відповів єму Рославлев.
— „Я писав, мовив Григорій, щоб він з нами колотнечи не заводив. Чому у нас нема ладу? тому, що нас трудно зневолити, ми стоїмо за наші козацькі вольности. За них усї ми до останнього поляжемо; а от коли цар накаже повиводити з наших українських міст ратних людий єго, та воєвод, — ну тодї інча річ! ми раді слухати царя, а війско запорожське задля Московщинм — суща сьтїна мурована“.
Переписуючись з Дорошенками, Шереметєв листував ся і з Поляками, котрі вороже дихали до Дорошенка! Він покликав польского полковника Пиво-Запольского і вирядив єго з ратними людьми на ті українські міста, що поприставали до Дорошенка. Засилав Шереметєв листи і до білоцерківського коменданта: ті листи попали ся в руки Дорошенківських козаків. Гетьман за ті листи дорікав Шереметєву, що він шукає погибели єму і козакам єго. Отаким чином і Дорошенко і Шереметєв коїли оден одному капости, вдаючи в листах, нїби вони приятелюють. Митрополїта Осип Тукальский вдав тодї з себе посередника, запевняючи Шереметєва, що Дорошенкові вчинки — чисто вчинки сущого „раба“ обох монархів, бо він „визволяв християн від погуби, а царських ратних людий обороняв від орди“. Тукальский радив Шереметєву не віддати Київа Полякам, гнобителям віри православної, а віддати єго війську запорожському. Шереметєв на те відповів: „Київа ми не віддамо нїкому і не вийдемо з него, доки у нас душа в тїлї“.
У Дорошенка був перехоплений лист єпископа Методія до Бруховецького: з листу знати було, що єпископ не сприяє Москві і за одно з гетьманом-зрадником. Дорошенко переслав той лист до Шереметєва і він став одним з головнїйших доказів проти Методія. В листї тому було написано таке:
„Бога ради не піддавай ся. Бачу я, що річ іде не про ремінець, а про усю нашу шкуру. Знати, що отой чесний Нащокин — гне на те, щоб і вас, а вкупі з вами і нас, залигавши за шию віддати Полякам. Як вгадати: може чи не на те й присягав ся? Але бо чимало є таких ознак, що за нас торгують ся; вже-б лїпше було й не приманювати нас, нїж отак не щиро з нами чинити. Справдї вельми пильно треба тобі озирати ся; тай на Запорожцїв уважай! а коли скілько Запорожцїв вийшло, зміцняй ся; опріч того й по містах порубежних своїх людий постав, щоб більш їх Москва не забирала. Моя порада така: хто тоне, той і за бритву держить ся“. Далї в тому листї Методій радить Бруховецькому, нїби то за приводом якої справи війскової, вирядити Дворецького післанцем до царя, щоб там розвідав, що замишляє Нащокин і бояри московські. „І то не добра ознака, пише Методій, що Шереметєв найледачійших з Поляків ласкаво приймає й трактує їх; бідних людий мордує, а Поляків шанує, з гармат палячи, а козаків, хоч би які вони чесні були, гірш собак лядських вважають, та ще, як казав менї Дворецький, і похваляють ся на козаків не добре. І з Дорошенком вони зсилають ся, а ти нї про що проте не відаєш. Єсть чутка, що Тяпкин з Дорошенком десь мають з'їхати ся, а тебе, мабуть, про се не звіщають. Господь знає, до чого се все, мабуть що нам на лихо“. Далї Методій радить Бруховецькому стерегти ся Нащокина і не відважувати ся їздити до него, хоч би він і кликав гетьмана. Наказуючи своєму гонцеви, пану Романовському, висловити гетьманови подробицї важної справи, Методій вкінцї свого листу додає: „Я тобі свою думку виявлю, що мінї любий мій рідний край. Не приведи Господи, щоб, залигавши нас за шию, Полякам віддавати, або до Москви водити! лїпше смерть, нїж лихе життє. Отже ти стережись, щоб часом, Боже борони, не заходили ся і коло тебе, так як коло небіжчика Барабаша: на московський віз скинуть, тай відвезуть Полякам замісць подарунка“.
Посилаючи отсей лист, Дорошенко писав до Шереметєва: „Методій був головним привідцею усякого лиха: він підвів на зраду і небіжчика Бруховецького. Тепер він присягаєть ся, буцїм то не знав, не відав; кланяєть ся, бо сподїваєть ся, що проти него нема нї доказів, нї сьвідків, а отсе власноручне єго писаннє і видає єго. Нехай же правда неправедному соромить очи.“
Методій тодї був у Київі: ось чого він прибув туди.
Відаємо, що він жив у Нїжинї. Як розпочала ся ворохобня і дочули ся у Нїжинї, що в Прилуцї воєвода піддав ся козакам, так Методій гадав перекинути ся до Київа, щоб тим показати урядови московському, що він не причастен до ворохобнї, котрої добутків він ще не тямив. В Київ єго не пустили. Тодї він хотїв дістати ся до своєї маєтности — Ушнї. Козаки провели єго туди; він вдавав, що їде не з доброї волї, а корить ся лишень силї. Тодї саме як Методій виїздив з Нїжина, воєвода нїжинський Ржевський стояв на валу; єпископ попрощав ся з ним знаками. Ледві від'їхав Методій кілька верстов за Нїжин, як стало єму чутно гуркіт бою, що розпочав ся у Нїжинї.
Не довго просидів Методій в Ушнї. Демян Многогрішний забрав єго з дїтьми і відвіз в Чернигів. Тут єпископ пересидїв під вартою чотири тижднї. Того часу син єго з батьковими листами їздив до Тукальского і до Дорошенка. Коли няти віри Методію, так він тими листами усовіщував би-то, не давати Бруховецькому запомоги проти московського війска. Ледві дістав ся до Чигирина Методіїв син, як єго замкнено там в острог. В Чигиринї так само, як і по містах лївобережної України не любили сего єпископа.
З Чернигова Многогрішний випровадив єпископа до Седнева: тут він перебував доти, доки Дорошенко рушив походом на лївобережну Україну. Біля Пирятина[1] Дорошенко зупинив ся і заодно з Тукальским вирядив чигиринського ігумена з полковником Петрановським, щоб привезли Методія в табор до Дорошенка. Привезли і по приказу Дорошенка відвезли Методія до Чигирина: тут засадили єго під варту в манастир, а дїтий єго ченцї з своїми челядниками відвезли до митрополїти. На другий день зараз Тукальский післав до Методія, відобрати у него єпископську мантию. Посланий до него чернець мовив єму: „Митрополїта велїв тобі сказати, що ти не достоін бути єпископом; раз за те, що ти приняв посьвяченнє від московського патриярхи, а вдруге за те, що ти цареви московському служиш і не зичиш добра гетьману Дорошенкови і митрополїтї Осипу: ті, що бажають нам добра, давно вже пишуть до них, просячи у митрополїти благословення. Так чинить і архиєпископ Лазар Баранович і печерського монастиря архимандрита і всї ігумени київські; а ти сего не робиш, тому ти й сяна свого не достоін єси“. Так повідає сам Методій, але-ж єго сьвідченню не можна няти повної віри, найпаче там, де він видає з себе прихильника московського уряду і за ту прихильність на єго-б то нападають. Після невдачи замірів Бруховецького єпископови треба було прикидувати ся прихильником Москви.З чигиринського манастиря перевезли Методія до манастиря в Умань, щоб і там єго держали під вартою. Але чернець Митрофан, та архидіякон Лаврін, — Методієві прислужники, взявши у єпископового сина 30 червінцїв, доложили ще власних 40 руб., придбали на сї гроші коний і екипажі, та розпитавшись, якими об'їздками безпечнїйш дістати ся до Київа і заздалегідь умовившись з Методієм, під'їхали до того манастиря, де сидїв єпископ. Методій перепоїв тих ченцїв, що вартували єго. Коли пяна сторожа заснула, єпископ у ночі крадькома вийшов з манастиря, сїв на готовий вже екипаж і гаразд дістав ся до Київа. Він вдав ся до Шереметєва, яко безталанний бранець, що втїк з неволї, котру притерпів за вірність до царя. Щоб запевнити свою вірність, Методій першим дїлом оклепав київських духовних: печерського архимандриту Інокентія Ґізеля, ігуменів з манастирів: миколаївського Олексїя Тура; михайлівського Тедосія Сафоновича; кирилівського Мелетія Дзика; братського Варлаама Ясинського; видубицького Тедосія Углицького; межигорського Івана Станиславського, та ще київського війта і чимало міщан. На всїх на них Методій клепав, що вони мають зносини з Дорошенком і з Тукальским. Усї оклепані відкидали Методіїв оговір; духовні виясували, що вони мали зносини з Дорошенком єдине за приводом манастирських дібр, що були на правому боцї Днїпра, але-ж проте відав воєвода. Усї вони висловили, що навпаки: нелад і баламуцтво пішли по Українї з того часу, як Методій вернув ся з Москви і видав свою доню за гетьманового небожа. Таким чином випало так, що Методій з винуватця і докажчика мусїв опинити ся в становищі чоловіка, котрому треба стало виправдувати ся. Шереметєв взяв Методія на опит. Єпископ викручував ся, усякими заходами доводив, що не причастен до зради, а хоча він і зійшов ся з Бруховецьким, так тим він тілько вволив волю царя, бо цар велїв єму погодити ся з гетьманом. Опріч сего голова московських стрільцїв Лопатин, теж сьвідчив на Методія; ще тодї як був він, Лопатин, у Нїжинї, так укупі з воєводою нїжинським, чув від Методія недобрі речи. Шереметєв наміркував, що єму, яко мірянинови не годить ся зводити з Лопатиним око на око особу духовну. Тодї саме до Шереметєва прийшла відповідь Дорошенкова з наведеним вгорі листом Методія до Бруховецького, Шереметєв розгорів ся проти Методія, найпаче вичитавши в тому листї образливі речи про себе. Він віддав Методія під варту. Небавом після того вартові сотники і стрільцї доносили, що Методій гуторить, буцїм то король польский, під'южений Дорошенком, заборонив пропускати по Днїпру запас хлїба задля царського війска у Київі. Воєвода Шереметєв спитав про се у Методія: єпископ відповів, що навпаки; єму проте розповідав ще в Чернигові вартовий ротмістер Солнцев. Шереметєв тодї поміркував, що коли розійдеть ся по людях чутка про оті Методієві речи, то з того вийде „великое сумнительство“ і ратні люди не сподївати муть ся вже, що прийдуть їм харчі. Отож воєвода й став на тому, щоб випровадити єпископа в Москву і писав туди „в Малоросійскій приказъ“, що ігумени манастирів київських, київський війт і бурмістри сьвідчать, що ворохобня розпочала ся з того часу, як Методій зійшов ся з Бруховецьким; тим то він, Шереметєв, боїть ся, щоб єпископ у Київі не накоїв якої-будь ворохобнї, через те й виряжає єго до великого державця.
В Москву повіз Методія водою по Днїпру стрілецький голова Мещеринов. Коли він з своїм узником приплив до старого Бихова, так комендант бихівський, польский служивець, говорив єму: „Я служу однаково, що своєму королю, що твоєму цареви і мушу остерегти тебе, щоб ти не плив на Могилїв; там мужики своєвольні і єпископа у тебе відібють. За день до твого приїзду пробігло на двох конях двох ченцїв з Київа до Могилева, щоб там збаламутити і підняти народ, відняти у тебе єпископа“. Мещеринов звернув на Чауси.[2] Методій тодї мовив до него: „Бог до вас добрий! гаразд, що ви не поїхали на Могилїв, а то-б самі побачили, щоб там з вами стало ся“.
В Москві взяли Методія на опит. Він нїчогісенько на себе не сказав. Єго виправили до новоспаського манастиря на заточеннє. На сему й скінчили ся історичні вчинки сего чоловіка.