Русалка Днѣстровая/Жулин и Калина
| ◀ Сумрак вечерний | Русалка Днѣстровая Жулин и Калина (Іван Вагилевич) |
Олена ▶ |
|
|
Глухо, тихо до окола
Всьо в темку счезає,
По над Днѣстром по над бистрим
Сив туман лягає,
Лиш далеко в густих корчох
Тлют воўчі зірницѣ
Лиш далеко очаретом
Сверкают лучницѣ. —
Жулин блуден самооден
Обманцями ходит,
Чероз густе хащє дреся,
Болотами бродит,
Ходит, гонит, не тямит-ся,
Облудом, піть мою,
Шум и закрут у головѣ,
Шибає-сь собою. —
И спиниў-ся на березѣ,
Головочку склониў
И тяженько задумаў-ся,
И сльози не врониў…
Румяноє лице зблѣдло.
И губи зівяли
Серце єго в горованю,
И душа в печали;
И кленучи сам собою
Взяў-ся нарѣкати:
„Проклятая розлучнице!
На що свѣт вязати!?
Розігнала-сь дрібні дѣти…
На що-сь мя зводила?!
Через тебе лишиў милу.
Ти мя спечалила —
Буў-ѣм тобѣ все вѣрненькій
Згадуваў гадочки —
Все пропало, минуло-ся,
Заростут стежочки.
Ти не була менѣ щира
К собѣ-сь принаџала,
Як роздаў-ѣм срѣбло, злото,
З мене-сь ся смѣяла. —
У грудь нинѣ роспукою
Печаль ся копає,
Ах змарнѣў-єм, почорнѣў-єм
Серце ми ся крає! — —
Чи я хоџу, чи я ляжу
Житьом проклинаю,
Бѣдне серце зайшло кровю
Сльози проливаю!
Щастє знило мир розбиў-ся
Лиш менѣ тужити
Лутче гнити в сирѣй земли,
Як під сонцем жити! —
А по Днѣстру бют воўноньки
В крутім береженьку
Ватра верх воўнь розляла-ся
Скрізь пітьму темненьку
Сині тумани димять-ся,
А з ватри хилит-ся
Гарна дѣва, круглолиця
Єй свита ряснит-ся…
Красне личко блѣденькоє
И очи чорненькі —
Розсипают-ся густенько
Косоньки жоўтенькі —
Клекотят воўноньки бистрі,
Глухо тихо бют-ся
По верх воўнь тумани синѣ
Ватроў зливают-ся…
Жулин руки звѣў злегонька,
Лице ростлѣває,
К гарній призтупиў Калинѣ
С тиха промовляє:
Чо ти туда блудна ходишь,
Люба красавице?
Чого глядят чорні очи
Блѣдне круглолице?
Чи близькій дім чи далекій,
Дорога бріднява
Як гляну на тя марнѣю
Миленька бѣлява!
Темна нічка бистра рѣчка,
Студен вихорь вѣє.
Занесу тя до домоньку
Грудь моя загрѣє.
Поглядає вѣдьма ўкосом,
Кплячи-сь посмѣхає
Очи вугльом ярим тлѣют…
К ньому промовляє:
„Горе тобѣ невдячнику!..
Загинешь марненько!
За про тебе клялам житьом
Кзісхло серденько,
Дни и ночи сльози лялам,
А за вѣрность мою
Мене-сь забиваў нещире
Лишиў сиротою!..
Присягаў передомною
А другую-сь любиў,
Я в сльозах ся розпливала
Ти з неў ся голубиў,
Лутше було не любити
Ниж любовь зраџати! —
Горе тобѣ невдячнику
Марне загибати! —
В бистрім Днѣстру глухо тихо
Пѣсочок дрібненькій
На днѣ двір мій з воўнь прозристих
Ясний, студененькій,
Пѣсок очи виѣдає
В синій колобанѣ
Скучно там є и сумненько
Тяжкє горуванє;
Свѣтличенька без оконец,
Сонце не загрѣє
Сама журю-ся собою
Вѣтер не завѣє.
Заведу тя мій миленькій
В тую свѣтличеньку,
Обійму тя, поцюлую,
Пригорну к серденьку,
Постелю ти ладно гладко
Пѣсочок дрібненькій,
Покладу ти під головку
Та рѣнець бѣленькій.“ —
Вѣдьма чорними очами
Скрізь серце прошила,
Свита рѣсно провѣвала
Вся ватрою тлѣла,
Під неў земля ся рознала..
И щезла клинучи; —
По верх поломѣнь палала
Сина клекотючи. —
Закрутиў-ся буйний вѣтер
На роздорожищи,
Клубит пѣску туманами
И кипит и свище,
И луч синий ясно сверкне,
Счезне, знов затлѣє,
Серед вихра забѣлѣє,
Ниє, маячѣє…
Глухий гомін до окола
Хащѣ ся згинают,
И трѣскучий гром удариў
Граньцѣ-сь розсипают. —
Жулинови проканули
Слозоньки дрібненьки,
Стигло серце спечалене,
В роспуцѣ лютенькій —
Бє-ся в груди бѣлоў рукоў
И клине собою,
И серденько промерзало,
Заплило крьвою.
„Ах Калино красавице,
Щире-сь мя любила!…
Гореж менѣ, вже-сь не моя
На що-сь мя лишила!
Куда знила-сь в вир безвѣсти,
Де твоѣ слѣдоньки?
Там студено вельми темно,
Шептят червачоньки.
Ще зажди, на стиг верни-ся!.
Най вѣчне спращаю,
Ах возьми мене з собою
Най ся не лишаю!..
Та вже-ж я тя не прикличу,
За мене недбаєшь —
Та вже-ж я тя не приплачу, —
О менѣ не знаєшь —
Ніжки твоѣ скоропадні
Вже ледом застигли
Ручки твоѣ бѣленькіи
Вже угльом згорѣли,
Очка твоѣ чорненькіи
Вже пополовѣли
Губи твоѣ румяненьки
Уже посинѣли. —
Не будешь дрібними слови
К менѣ промовляти,
Нѣ бѣлими рученьками
К собѣ пригортати.
И Жулин замоўк… думає,
Дрожџ го пронимає
Нич не видит, нич не чує,
Жяльом прозябає. —
И роспука хапле ледом
Серце закрьвлене,
В головѣ ся зкрутило
Оченьками жене,
Розсмѣяў-ся глухо, дико
Схитаў головою..
Верг-ся в синий вир глубокій
В рѣку бистренькую.
И вир під ним роступиў-ся
До дна играючи,
И закипѣў пак по верха
Сильно воўнюючи —
Котили-ся каламутні
Воўнѣ берегами,
И вихорь гнаў споловѣле
Листє туманами —
А далеко черленіи
Луни розляли-ся,
А далеко чорнявіи
Хмари котили-ся
На розсвѣтѣ красит зоря
Та небо ясноє,
Котит-ся з за хмар золотих
Сонце черленоє,
И вже синий туман счезаў
З очеретів густих,
Буйний вѣтер проганяў-ся
По остепах пустих,
А по Днѣстру та два тѣла
В воўньох ся крутили
Разом Жулин и Калина
За руки-ся держѣли —
Внўнѣ верх них коломутні
Красні сукнѣ дерли
Виючи-ся баранами
Бѣлі боки терли. —
У Калини в рѣчи чясом
Усмѣх озіркаў-ся
Гарна була журна була,
Волос розсипаў-ся,
У Жулина лице сине,
Печаль скопала-ся,
Зуби твердо ся затяли
И грудь надула-ся —
И винесли води тѣла
На рѣнець дрібненькій,
Замулені бѣлоў пѣноў
Як снѣжок бѣленькі.
Тут злетѣли ворон тучи
Лобами схитали. —
Тѣло зьобали Калини
Очи випивали. —
А Жулина не торкнули-ся,
З далека кружали —
Як над него надлетѣли
Падали, здихали, —
Бо закляла го Калина
Словами твердими
В ужа с свѣту не тиряти-ся
Вѣками вѣчними. —
Ворони го приодѣли
Чорними крилами
Вихрове го обкитили
Пѣску туманами
Аж верх него насипали
Могилу круглую
Що морогом не ўрастає
На память вѣчнўю. —
Далибор Вагилевичь.