Ромео та Джульєта/Акт четвертий
◀ Акт третїй | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт четвертий |
Акт пятий ▶ |
|
А я його не буду зупиняти.
Нерівний шлях менї не до вподоби.
Нам не дає поговорити з нею.
В домі журби Венера не сьмієть ся.
Тим панотець її боїть ся вельми,
Щоб надто вже вона не побивалась,
І, як розумний чоловік, він хоче
Весїллє справити як найскоріще,
Щоб зупинити повідь слїз весїнню.
Печаль, що шарпає самітню душу,
Розсїєть ся у беседї веселій.
Тепер ви знаєте причину спіху.
Добродїю, отсе ж іде і панна.
Сказати, нїж у вічі вам самим.
Було змивати красоти сльозами.
І правду сю собі кажу я в очи.
Чи маєте ви час, сьвятий мій отче,
Чи може я прийду після вечернї?
Мій пане, мусимо на самотї.
Джульєто, у четвер збуджу вас рано.
Прощайте і прийміть сьвяте витаннє. (Виходить.)
Оплачемо надїю, працю й щастє.
Вона мій розум в нївець обертає.
В четвер отсе, і то вже без ратунку,
Ти мусиш повінчати ся з Парісом.
Скажи, як нам нещастю запобігти.
Коли-ж твій розум нам не допоможе,
Назви мою одвагу мудрим дїлом:
Я сим ножем допоможу недолї.
Господь злучив моє й Ромеа серце,
Ти руки нам звязав, сьвятий мій отче.
Закіль же ся рука підпише зраду
А щире серце иншому оддасть ся,
Я вбю їх заразом обох невірних.
То ти, як досьвідом заможний старець,
Порадь мене тепер, або диви ся:
Між мною і моїм великим горем
Посредником візьму сього кинджала;
Нехай розсудить нас, коли нї старість,
Нї мудрість честь мою не боронили.
Не говори багато. Жду я смерти,
Коли менї не знайдеш ти ратунку.
Одчаянний скажу тобі я спосіб,
Бо ти в одчаяннї ратунку просиш.
Щоб не вінчати ся тобі з Парісом,
Готова смерть собі ти заподїять:
То лучче вдїй таке, що на ню схоже,
На смерть; щоб сорома тобі позбутись,
Для сього ти із смертю накладала,
То може зважиш ся й на инші лїки.
Аби менї з Парісом не вінчать ся;
Звели ходить розбійними шляхами,
Або повзти в печеру між гадюки.
Прикуй мене серед ведмедїв диких,
Або ввіпхни мене у склеп мертвецький,
Закиданий стукучими кістками,
Та куксами, та мертвоголовами.
Або звели лягти з мерцем у ямі
І вкрити ся одним з ним простиралом.
Що я тремтїла, слухаючи тілько,
Тепер зроблю без остраху й вагання,
Аби не сплямитись перед Ромеом.
Весела, тиха, згоджуй ся вінчатись.
Се завтра середа в нас. Отже завтра
Гледи, щоб ти одна лягала спати.
Нехай не спить в кімнатї в тебе мамка.
Візьми пуздерко се і лїгши в ліжко,
Ти випєш плин отсей увесь до каплї.
І зараз же по тїлу пійде холод
І лєтарґічна млявість, і почезне
Тепло й диханнє; все в тобі зомлїє,
І кожда тїла часть, втерявши мягкість,
Заклякне так зовсїм неначе мертва.
У тій подобі престрашної смерти
Ти пролежиш аж сорок дві годинї,
Прокинеш ся-ж здорова і весела.
Ото-ж як прийде твій жених у ранцї
Тебе будить, ти будеш наче мертва.
Тодї (як звичай сей у нас ведеть ся)
Тебе в нарядї пишному, на марах,
Одкриту принесуть в сей склеп старинний,
Де Капулєти здавна спочивають.
Тим часом, докіль ти ізнов проснеш ся,
Ромео знатиме про нашу штуку,
І зараз прилетить. І ми обидва
Чигатимем, аж докіль ти проснеш ся.
Тієї-ж ночи одвезе тебе
Ромео в Мантую, і сим то робом
Ослободить од сорома тяжкого,
Аби ти, з нестаточности чи страху
Жіночого, в сїм дїлї не схибила.
В твоїй одвазї. Я пошлю ченця
У Мантую з листом до твого пана.
Прощай, мій любий отче! (Відходять.)
(Виходить слуга.)
Ти кухарів найми десятків зо два.
Другий слуга. Ледачих не найму, добродїю: бо подивлюсь, чи лизатимуть пучки.
Капулєт. Щож із сього, що придивиш ся?
Другий слуга. Ге, ге, добродїю! То в мене ледачий кухарь, що не лиже пучок.
Про сей случай не все ще в нас готове.
Була Джульєта ув отця Лаврентія?
Невстрійливу сороку своєвільну.
Що не корилась перед вами я
І вашими велїннями. Сьвятий
Лаврентій наказав менї до ніг
Упасти вам, благаючи простити.
Благаю-ж вас, простїте і звинїте.
Од нинї буду у всьому слухняна.
Я хочу завтра рано все скінчити.
І всю любов свою йому явила,
Не перейшовши меж учтивої подоби.
Так і повинно буть. Сьогоднї ще
Я хочу з ґрафом бачитись. Ідїте-ж
Та позовіть його. Їй Богу, се
Чернець сьвятий і прешановний. Всї
У городї завдячені йому.
Поможеш ти менї прибрать одежу,
Яка тобі на завтра краща здасть ся.
Вже скоро й ніч.
То буде все гаразд. Спустись на мене.
Іди та поможи дочцї зрядитись.
Не спатиму всю ніч. Зостав мене:
Я буду господинею сьогоднї.
Гей, хто там? Розійшлись усї. Дарма,
Пійду вже сам та сповіщу Паріса,
Щоб лагодивсь на завтра. Дивно серце
Моє повеселїщало, як се
Дївча надумало ся вередливе. (Відходить.)
Кохана, ти мене сю ніч зостав
Саму. Я мушу добре помолитись,
Щоб небеса до мене осьміхнулись.
Бо знаєш добре, чим я провинила.
Про церемонїю ік завтрьому.
Дозвольте тут самій менї зостатись,
А мамка сю ніч вам нехай поможе.
Бо знаю, в вас тепер роботи повно
Про спішний сей случай.
Лягай та відпочинь. Тобі се треба.
А коли побачимось,
Бог знає. Страх якийсь мене холодний
Проймає всю, аж серце в мене вяне.
Покличу їх, нехай мене розважять.
Верни ся, мамко! — Що їй тут робити?
Страшне граннє менї самій кінчати…
Ану, пуздерко!…
Ну, що, як ся мікстура не поможе?
То і вінчаю ся отсе я завтра?
Нї, нї… Він не дозволить… Ляж оттут!
(Кладе кинджала.)
А що, як ce оттута, що чернець
Менї приправив хитро, щоб умерла,
І він весїллєм сим не обезчестивсь,
Бо він звінчав уже мене з Ромеом?…
Боюсь, що так. Та нї, се неможливе:
Бо він усе сьвятим був чоловіком…
А як мене положять у склепу,
І я прокинусь, аж нема Ромеа,
Ще не прибув? Страшенна річ тодї!
Чи я не задихнусь у тім житлї мертвецькім,
Которого смердючії уста
Так рідко воздухом здоровим дишуть?
Та чи не вмру, закіль прийде Ромео?
Або-ж, хоч і не вмру, то смерти страх
І ніч в такому страховиннім місцї…
Се з давніх лїт містилище гробове,
Де кістяки всїх наших предків тлїють.
Там і Тибальт крівавий лїг недавно,
І тілько що ще гнити починає…
Там, кажуть, у ночі мерцї блукають…
Ой леле, леле! що, як я прокинусь
Ще до пори? Кругом смердючі кости;
А тут застогне щось, мов мандраґора,
Як рвуть з землї, що, кажуть, як почує
Жива душа, з ума ізійде зараз.[1]
Чи не зійду і я з ума проснувшись
Одним одна серед гидких страховин?
Що, як зачну я гратись кістяками
Прапращурів моїх? або зірву
З крівавого Тибальта простирало,
І без ума важку вхопивши кість
Великого якого предка, лоб
Сама собі я розібю скажений?
Що се? Менї здаєть ся, се Тибальт
Женеть ся за Ромеом, що проткнув
Рапірою… Ой стій, Тибальте, стій!…
Ромео! о Ромео! пю до тебе!
На лаґомини треба.
Ви не лягали? Годї, годї! Що се?
В огняний дзвін давно вже продзвонили;
Вже три години вдарило. Догледь
Печеного, кохана Анджелїко,
Та не щади нїчого.
В огняний дзвін дзвонити вам самому.
Ідїте спать. Їй Богу, ви на завтра
Нездужатимете через отсю турботу!
Задля річей пустих, та й не хворів.
Та вже тепер не допущу блукання.
Козаче, дров сухих!
Гукни Петра: він знає де набрати.
На що Петра про се нам турбувати? (Виходить.)
Ха, ха! Ти в мене дровяний отаман.
Ого, вже й день! Отсе вже зараз ґраф
З музиками до нас прибуде бучно:
Бо мислив так зробити… (Чути музики.)
О, вже й тут!
Гей, мамко! жінко! чуєте? Гей мамко!
А я поговорю з Парісом. Миттю!
Швиденько! Вже прибув і жде жених.
Боржій, кажу! (Виходить.)
Ручаюсь, твердо спить. Ягничечко!
Вставайте, панї! Фі, яка лежнюга!
Та годї-ж бо, кажу! Мадам! коханко!
От молода!… Що-ж се? Анї словечка?
Ви одсипаєте своє за тиждень:
Бо знаю добре, що вам ґраф Паріс
Сю ніч не дасть багато висипатись.
О, Господи прости (їй Богу і амінь),
Як твердо спить вона! Збуджу її.
Мадам, мадам! Мадам, та ну, вставайте!
Ато вас ґраФ з постелї взяти мусить…
Він розштовхає вас! ще й як! їй Богу!
Чи вже-б то?… Як! одягнена? і знов?
Уже-ж збуджу вас. Панї! шанї! панї!…
Ой лишечко! Ратуйте! ой ратуйте!
Умерла, вмерла! О, колиб менї
Було й на сьвіт не народити ся!
Гей, aqua vitae! Пане мій! ой, панї!
Устань, споглянь, ато умру і я!
Ратуйте! о ратуйте! кличте пробі!
Давно прибув жених і жде-скучає.
Застигла кров, позаклякали руцї.
Сї губи з жизню вже давно в розлуцї.
Окрила смерть її, мов раннїй снїг
Найкраще поле, все в квітках роскішних.
Скувала мій язик, не дозволяє мови.
О сину мій! перед веселим днем
Смерть ізляглась з супругою твоєю…
Ось твій цьвіток: вона його звялила.
Тепер вона і зять мій і наслїдник:
Вона пошлюбила мою єдину.
Умру, й все кину їй, життє й остатки!
Щоб він таку явив менї картину!
Лиха годинонько! о ще нїколи
Не бачила такої трудна хвиля!
Одно дитя, одно коханнє в мене,
Одна моя потїха і одрада,
А люта смерть взяла її від мене.
Такого я не бачила нїколи!
О день! о день! о день! поганий день!
Не видано такого дня нїколи!
О чорний день! о день гіркий! гіркий день!
Обманщице, паскудна люта смерте!
Зовсїм мене ти, злюко, зруйнувала.
О милая! о жизне! нї, не жизне,
Ти мертвая любов моя нещасна!
Годино мук! до нас ти завитала,
Щоб знївечить, згубити наше сьвято.
Дитино, нї, душе, а не дитино!…
Ти мертва! Ох, умерла ти дитино!
З тобою й радощі мої померли!
Одчаяння не лїчять. З вами
Дїлилось небо чадом сим прекрасним;
Тепер зовсїм взяло: для неї лучче.
Ви не сховаєте свого від смерти,
Воно-ж своє сховає в вічній жизнї.
Бажали ви їй висоти земної:
Ся висота у вас мов рай блаженний,
І плачете, що Бог її возвисив
Над облаки на висоту небесну?
Ви любите дитя своє химерне,
І сходите з ума, що їй предобре.
Жить довго ще не єсть щасливо жити.
Найкраща жизнь в первоцьвітї вмирати.
Утріте сльози, а сим розмарином
Прекрасне тїло се до гробу заквітчайте,
І так як звичай сей у нас ведеть ся,
В найлуччій о́дежі до церкви однесїте.
Бо хоч природа всїм дала нам сльози,
Та з наших слїз сьмієть ся висший розум.
Та мусим чорний похорон справляти.
Музики наші — погребові дзвони;
Наш пир весїльний — коливо понуре;
Піснї весїльні наші, — вічна память,
А кільця наші — мертвої квітчаннє.
Усе, усе на жаль нам обернулось.
І ви, добродїю Парісе, йдїте,
Готуйтесь провести се гарне тїло.
Прогнївав ся за щось на вас Всевишнїй,
Не прогнївіть його ще наріканнєм.
Бо бачите, яка пригода сталась. (Виходить.)
Петро. Музики, о музики! „Чого менї журити ся!“
Первий музика. „Чого менї журити ся? На що?Петро. Ой музики! бо моє серце само грає: „Горе менї, біда менї“! Уріжте-ж якої веселої, щоб мене розважити.
Другий музика. Не до веселощів тепер. Не та пора. Не та пора, щоб різати веселої.
Петро. Дак ви не хочете?
Музики. Нї.
Петро. Ну, дак я вам дам брязкача.
Первий музика. Якого брязкача?
Петро. А вже-ж не мідяного, а такого, що бряжчять зуби. Я вас навчу бряжчати!
Первий музика. А чи не хочеш панського блюдолиза?
Петро. А чи не хочете від панського блюдолиза здачі мечем по кучмі? Я не ношу нїяких карлючок, а вам дам такого ре, фа, та ще й соль, що буде вам солоно.
Первий музика. Як даси нам ре, фа, соль, то й будеш нотоношею.
Другий музика. Сховай, спасибі тобі, свого меча, та виймай свій розум.
Петро. Обороняйте ся-ж! Сховавши залїзного меча, наступлю на вас із залїзним розумом. Відкажіте менї по людзьки!
Струни мої, струни,
Струни золотиї,
Ой заграйте-ж менї стиха!
А чей козак нетяжище
Поздубудеть ся лиха…[3]
Чого тут „золоті струни“? Що ти про се скажеш, Симоне Бараняча Струно?
Первий музика. Ге, чого! Того, мосьпане, що голосно дзвінять.
Петро. А ти що скажеш, Симоне Рево?Другий музика. Що-ж я скажу? „Золоті струни“, се от проти чого: музики грають за золото.
Петро. І ce не згірш. Ти що скажеш, Якове Гудимо?
Третїй музика. Далебі не знаю, що й сказати.
Петро. А, дак ви, бачу, вибачайте в цїм слові, лобуряки, не співаки![4] Скажу-ж я за вас. „Золоті струни“ тим, що музикам не платять золотом.
Ой скажіте, струни,
Струни золотії,
Де пасуть ся панські
Конї воронії?[5] (Виходить співаючи.)
Первий музика. Що се за проклятущий гайдамака такий?
Другий музика. Щоб він тобі завісив ся, Якове! Зайдїмо в господу та підождїмо плакальщиків, то пообідаємо. (Виходять)——————
- ↑ Натяк на народнє віруванє, що мандраґора, чародїйське зїлє з коренем подібним до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє.
- ↑ В оріґіналї ся реплїка виглядає зовсїм инакше: Ay, by my troth, the case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба-б було направити — се значить: слїд би було зробити так, щоб справа стояла лїпше, не так лихо, як стоїть ось тут.
- ↑ Своїм звичаєм замісь анґлїйської піснї, якої перший куплєт співає у Шекспіра пяненький Петро, Кулїш поклав тут і далї дві строфи української піснї, зовсїм не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплєта, запозиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „In Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною:
Коли жура кістлява
Кіхтями в серце впєсь,
І туга мов та лява
Твій дух придавить весь,
Тодї музики срібний звук
Тебе ратує від тих злюк. - ↑ Сю гру слів додав Кулїш із власного дотепу, не зрозумівши гаразд тексту, в якому сказано по просту: „О, прошу вас, вибачайте, ви співак“ — значить, не музика, а через те й питанє про „срібний звук“ музики до нього не стосуєть ся.
- ↑ У Шекспіра тут лише два остатнї рядки висше поданого куплєта:
Тодї музики срібний звук
Тебе ратує від тих злюк.