Робінзон Крузо (1930)/8
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ 7. Я оглядаю цілий остров. — Будую ліпшу оселю. — Сію збіжа і печу хліб. — Страшні сліди на піску. — Друга печера | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 8. Я занедбую господарку. — Бачу пир людоїдів. — Ратую чоловіка, що стає мені товаришем |
9. Мій Пятась — добрий учень. — Наша спроба поплисти за море. — Розбитий корабель і що ми на нім знайшли ▶ |
|
Всіми способами старався я забути про те страшне відкриття на піску. Я старався не думати про це, — але думки самі тиснулися мені до голови і недавали спокою. Я не міг про ніщо инше й думати, тільки про диких людоїдів, що їх сліди знайшов на піску, і про небезпеку, яка мені грозить. Не диво, що я вже й не прикладався так до праці і моя господарка стала підупадати. В першій хвилі перестраху я таки навмисне знищив свої засіви і свою літну оселю, щоби дикуни не догадалися, що на острові живе якась людина. Я дбав тільки з дня на день і не робив ніяких припасів, бо втратив надію на спокійне життя, а з тим і охоту до праці.
Але минали дні за днями, дикі не появлялися, було спокійно. Ба, минали місяці і нарешті прийшла слотлива пора року, яка не давала мені вийти з печери. Я терпів голод, бо не мав припасів їжі. Вже тоді я пересвідчився, що ніколи не треба попадати в надмірну розпуку, а найважніше: ніколи не тратити віри в Боже милосердя і не переставати працювати.Минали довгі роки за роками — я що дня дивився на море, нічого та нікого не бачив. Я почав поволі успокоюватися і братися до праці. Відбудував літну оселю, засіяв знову лан збіжа, присвоїв більше кіз, придбав собі багато мяся, яке вудив на припас, тай чимало всяких овочів. Головно любив я сушений виноград — його в мене були завжди повні коші.
І так уже забув я майже зовсім про сліди, заперті давно дощами; забув про всі небезпеки і думав спокійно доживати з Богом свойого віку. — Коли це раптом знову, як грім з ясного неба, трапилася несподівана пригода, яка дуже змінила моє дотеперішне життя.
Ішов уже двайцять третий рік мойого побуту на цім острові. Був місяць грудень, а цего місяця на моїм острові найбільша спека. А того року панувала ще особливша жара, так, що я показувався з печери тільки ранком на дві, три години.
Одного такого досвітку я зібрався і, як звичайно, підліз по своій драбині, подивитися, що чувати на морі й на острові. Виставивши голову зза огорожі, я мало не захитався з переляку. На березі моря побачив велике огнище, а біля нього девятеро диких людей. Вони скакали довкола ватри, наче виводили якийсь танок. Та видно, я трапив уже на кінець їхньої забави, бо за хвилю, як море приплило, вони посідали в два човни, що ждали на них в затоці і відплили з великим галасом. Коли вже зникли далеко на обрію, я побіг хильцем на беріг і побачив останки кровавого пиру. Біля горіючого огнища валялися кроваві голови й инші части убитих і зїджених людей. Я пізнав, що це були голови таких-же диких, як і ті, що пирували.
Мій спокій знову був заколочений. Але, що я вже був старший і більше зрівноважений, як тому 11 літ, то вже не попав у таку розпуку, як колись, лише рішився бути обережним і здатися на Бога, бо розпука доводить до нерозважних діл, а нерозвага губить чоловіка. Про це я незабаром переконався.
Міг минути місяць від тих страшних відвідин, коли я одного досвідку вийшов, зібраний в дорогу на свою скелю і глянувши на море, ахнув з дива! До берега причалило пять човнів, а з них повисідало трицять дикунів. Вони вийшли на беріг і тягнули зі собою двох звязаних, тахих-же як вони, призначених собі на обід. Я ляг на скелі і крізь далековид почав дивитися, що робитимуть дикуни.
Вони розложили огнище і почали голосно кричати і танцювати довкола огню. Нарешті один приступив до звязаних, що лежали на піску, розвязав обох і вдарив одного з них довбнею по голові. Той упав, а тоді всі кинулися на нього і почали дертися за кращі шматки його мяса. Я хотів уже відвернутися від сего осоружного виду і втікти в свою печеру, бо нападати на трицять диких, я не мав відваги, хоча дуже хотілося вратувати бодай того одного нещасного, що ждав своєї смерти. Та в тій хвилині сталося щось таке, що примусило мене доглядіти на те видовище. Той другий нещасний, з якого перед хвилиною зняли мотузя скористав з хвилевої неуваги своїх катів, що роздирали першу жертву, і раптом пустився втікати. З жахом побачив, що він летить простісенько в сторону моєї печери-твердині, а за ним пустилася гнати вся товпа розюшених дикунів.
— »Аж тепер буде мені кінець!« — подумав собі я і поручив себе Богови. Та за хвилю трохи вспокоївся, бо товпа пробігла кусень дороги й завернула до огнища, а за втікачем гналися далі лише три дикуни.
Та втікач біг, як олень і ті не могли його, дігнати. Я збоявся, що доженуть його над затокою недалеко моєї печери, бо цю затоку треба було йому конечно перейти, як хотів утікати далі. Але я побачив, що він кинувся у воду і наче риба поплив на цей бік. Два кинулися за ним у плав, а третий видно не вмів плавати, бо від затоки завернув назад до своїх.
Бідний утікач летів просто до моєї скелі і це я вважав за знак Божий, що мушу його вратувати. Я кинувся з гори і за хвилину спинився перед утікаючим. Він перестрашився мене, мабуть ще більше, як своїх катів із заду, бо справді виглядав я страшно. Одітий в шкіри лям, на плечі рушниця, за поясом ніж, при боці шабля без похви, з вусами і з бородою, — це невидане для нього чудо! І справді він став, мов укопаний, і не знав, що з собою робити. Я став показувати йому знаками, щоби не боявся мене і щоби підбіг ближче. Та він не важився на це. А тут уже надбігали два дикуни з луками і сильними довбнями. Тоді я скочив між нього й них і першого з них повалив ударом рушниці на землю. Тоді другий змірився до мене з лука, та я прицілився з рушниці і вистрілив тай він упав трупом.
Аж тепер утікач набрав до мене деякого довіря, бо дивувався, що я і його не кладу на землю. Тож він на мої приязні знаки, зігнутий в двоє, підійшов до мене і впавши на коліна, взяв мою ногу і поклав її собі на спину, певно на знак, що вважає себе моїм невільником.
Я казав йому встати і йти за собою. Та в тій хвилі ми оба побачили, що приголомшений мною перший дикун піднявся, сів і пробував встати. Тоді мій уратований показав на мою шаблю і зробив знак, щоби я дав йому шаблі, а він добє того, бо якби дикий утік до своїх і повідомив про все, то було би нам горе. Я дав йому шаблю. Він підбіг до сидячого одним махом відтяв йому голову і взявши її в руку, приніс і положив мені під ноги голову і шаблю. При тім він став показувати, що добре було би зїсти тих трупів — видно і він був людоїд. Та я строго поглянув на нього і всякими знаками давав йому пізнати, що їсти людське мясо, це бридко, і що трупів треба закопати. Він і зробив це зараз — викопавши дуже зручно глибоку яму, вкинув у неї обох мерців і закопав їх.
Тимчасом дикуни, очевидно налякані вистрілом з рушниці, похапцем посідали на човна і поплили з острова. Коли вже були далеко, я пустився в глиб острова і показав уратованому, щоби йшов за мною. Він ішов, дивлячись боязко на мене й мою стрільбу, наче на які божества.
Це був молодий, гарний, високий молодець, здоровий і сильний. Смагляве обличча не виявляло такої суворости, як в инших дикунів. Коли усміхнувся, віддаючи мені мою шаблю, то лице його мало дуже лагідний і щирий вираз.
Я не повів його просто до твердині, але до другої печери. Там дав йому зїсти кілька помаранч і кусень хліба та свіжої води, а потім казав йому лягти спати, бо знав, що він втомлений смертельно. Він зараз заснув. Я дав йому одяг, який мав у запасі в скрині, що дуже припав йому до вподоби.
Аж над вечір він пробудився, вибіг з печери і підбігши до мене, як я доїв ляму, став усякими привітами, поклонами і вихилясами оказувати мені свою вдячність і своє віддання. Я добре поглянув йому у вічі і моє серце сказало мені, що ця дика людина стане мені найкращим приятелем і помічником.