Робінзон Крузо (1919)/XXXVIII

by Данило Дефо

◀ Глава XXXVII

Робінзон Крузо Данило Дефо пер.: М. К. Глава XXXVIII

Глава XXXIX ▶

Вінніпеґ: «Руська книгарня», 1919

——————

Глава XXXVIII.

Істория Іспанця. Загадую спровадити єго земляків з сусїднього острова. Відкладаємо сей плян на пізнїйше. Спільна праця. Жнива. Договір. Від’їзд товаришів.

Другої днини скоро сьвіт позабирали ми заступи і пішли з Пятницею на боєвище, щоби погребете вбитих Караібів. За поворотом застали ми наших гостий, як прохожували ся внї загороди з опунций, котра за одинайцять лїт виросла в високу, густу, непроходиму, стінку. З Іспанцем бесїдував я по портуґальски, а знов Пятниця був товмачем між мною а своїм батьком. Оглянули ми сподом ціле ґаздівство; старий Караіб не бачив ще з роду европейских знарядів і раз - у - раз питав сина, на що се або друге пригоже. Іспанець також чудував ся уладженю замку і вельми зацїкавив ся істориєю мого житя. Відтак розповів менї і свої пригоди такими ось словами:

Зову ся Дон Хуан Кастільос — єсьм шляхтич, родом з Валядолїд в Іспанії. В дорозї з Гавани^[1] до Ріо де Ля Плята^[2] постигла нас страшенна буря і пригнала в отсї острови. В ночи почули ми ненадїйно при однім з сих островів пушочні вистріли, взиваючі помочи. Та крізь темряву годї було нам дібрати ся до погибаючого корабля. На суші горів вправдї огонь, але підводні скелї спиняли плисти ід берегам. Аж ось побачили ми наближаючу ся шалюпу, а в нїй керманича і чотирьох моряків. Приняли ми їх на поклад. Либонь походили з корабля, про котрого розбитє розказував ти менї передше. Та й нам не пощастило ся: вітер загнав нас на береги острова, відки родом отсей дикий. Шіснайцять Іспанцїв і двох Портуґальцїв причалили в лодї на силу до берега, всї прочі потонули. Страшно боялись ми жорстоких жителїв острова, бо хоч мали ми оруже й шаблюки, та не було в нас пороху. Але Караіби показали ся вельми гостинними і помістили нас в одній оселї. Незабавом оден з Портуґальцїв помер, бо не годен був звикнути до нужденного корму дикунів. Хотїли ми дібрати ся яким чином до іспаньских кольонїй, та задля недостачі потрібних знарядів не можна було злаштувати судна, а в слабких караібских човнах божевільством пускати ся на розбурханий океан.

Перед тижнем наїхали остров сусїдні ворожі племена, — усе, що жило, хопило за оруже. Прийшло ся і нам захищати себе й наших господарів. В зведеній борбі побідили ми вправдї, але послїдний Портуґалець погиб, а я з отсим старим попав в полон. Привезли нас тут на остров і були би певно заїли, коли би твоя поміч не зберегла нещасних від страшної смерти. Ось моя істория, Робінзоне.

— Знаєш, друже! — закликав я — маю думку ратувати твоїх земляків.

— О станеш ся нашим спасителем, котрому по вік не забудемо дяки — відказав Дон Хуан.

Послухай! треба нам вперед спровадити тут усїх твоїх братів. Тодї спільними силами збудуємо величезне судно, заосмотри мо єго в поживу, оруже, пушки і, хіснуючись трівалою погодою, попливемо на море шукати іспанських чи анґлїйских осель.

— Прегарна гадка!

— Одно лишень здержує мене від здїйсненя тих плянів.

— Що такого? — збентежив ся Іспанець.

— Бою ся, щоби на тім всїм зле не вийти.

— Як се? — допитував Дон Хуан.

— Знаєш, яка вражда дїлить наші народи, — тим то й лякаю ся, щоби в іспаньскій оселї не передали ви мене в руки власти сьвітскій чи духовній, котра Англичанина засудить безперечно яко єретика на смерть.

Мої слова прикро вразила Іспанця.

— Милий Боже! закликав — чи маєш вже нас за таких нелюдів! Тільки пережили ми усякої біди — а тепер малиби платити нашому добродїєви такою чорною невдякою.

— Саме те, відказав я, — люди звичайно добро забувають і вдяка тепер рідка птиця. Впрочім тобі повірю, та хто дасть менї запоруку за твоїх братів?

Коли таке, то позволь менї зі старим Караібом відплисти до них на остров. Заберу зі собою папір і усе пригоже, спишемо договір, що підчиняємо ся під твою власть і обіцюємо у всїм послух. Я зложу тобі перед від’їздом присягу, а того, котрий не додержить услівій, — покараємо смертию.

Обличе Іспанця сияло при сих словах такою щиростию, що я повірив єму зовсім і пристав до єго думки. Вже все було обговорене, і день і година від’їзду порішені, коли се він сам запримітив, що треба здержати ся з виправою хоч пів року, бо припаси поживи іменно збіжа не виживлять довго двайцятеро люда. Тим то урадили ми справити вперед великий шмат землї, обсїяти єго, а відтак аж по жнивах ладити задуману виправу.

Позаяк було нас тепер чотирьох і мали доволї оружа й амунїциї проти напасних дикунів, могла управа і сїйба відбути ся без найменьшої перепони. Щоби даром не вбивати освоєних кіз, полювали ми на лїсові; а що лишало ся мяса над потребу, те солили і вудили яко припаси поживи для будучих жителїв острова.

У той час виглядїв я кільканайцять дерев, пригожих до будови судна. Пятниця, старий Караіб і Іспанець стинали їх і обрабляли, а позаяк було в нас кілька великих пил, виставили ми руштованє, якого вживають трачі, і так порізали дерево на дошки а опісля повкладали ми їх в тїнисте місце, щоби висохли.

Надійшли наконець жнива. Полон випав сим разом прегарно; зібрали ми 70 кірцїв ячменю, 46 рижу, 14 жита і 8 пшеницї. Послїднї роди жита не вдавали ся якось, бо шкодила їм спека, і наколи-б довше прийшло ся менї на острові полишити, задумав закинути їх управу.

Робінзон оре своє поле козами.

Відтак заорали ми ще раз поля, щоби на случай відложеня виправи можна засївати зараз з весною.

З покінченєм тих робіт нїчо вже не спиняло нас заняти ся виправою. Дон Хуан і батько Пятницї з першим пригідним вітром мали відплисти для заключеня договору з Іспанцями. День перед від’їздом списав я умову в отсих словах:

1) у всїм підчинить ся єго волї і кождий єго приказ сповнить без найменьшого супротивленя; нїколи не зробить нічого на єго шкоду і кождої хвилі готов піти з ним там, де він зверне своє судно, і бороните-ме властивця і єго майна до послїдньої каплі крови.

2) буде вести чесне і трудяще житє, бо нї лїнтяй, нї злочинець не може бути на остров допущений;

3) закине усї сварки, а на случай якої суперечки шукати-ме порішеня єї у пана острова або в того, котрому він передасть власть судиї;

4) усї роботи, що мають на цїли добро громади, сповнить без наріканя;

5) всї постоять як оден проти того, що посьмів би зломати отсї застереженя, і або приневолять єго до послуху або проженуть з острова.

Най добре кождий розважить повисші услівя, а коли справді рішить ся по совісти їх сповнити, — з доброї волї заприсягне той договір на Сьвяте письмо і честь іспаньского народа; в противнім случаю не має доступу на остров Робінзона.

Підписав я з Дон Хуаном се письмо, а він таки зараз присяг і заручив менї, що і прочі єго земляки не спротивлять ся те саме вчинити.

Караібский човен заосмотрили ми в поживу і воду на вісїм днів, бо хоч погода була гарна, а плавба не могла потрівати довше над вісїм днїв, все-ж таки побоювали ся ми, щоби буря не заскочила наших подорожних. Дав я їм дві рушницї і по десять набоїв, приказавши, щоби даром не марнували вистрілів, а вжили їх лишень на случай стрічі з ворожими Караібами. Крім того забрали они ще й сокиру, сверлик і пачку цьвяхів, для направи старої шалюпи або зладженя нового судна, котре мало перевезти усїх Іспанцїв. Наконець подав я Дон Хуанови папір і флящину чорнила, щоби мали чим договір підписати.

Надійшла хвиля розлуки. Пятниця припав батькови до груди, засипав єго поцїлуями і пестощами, обіймав і плакав так жалко, що й менї слези повисли на віях. Ми з Дон Хуаном стиснули собі руки, а пращаючи ся, пожелали скорого побаченя. Відтак всїли наші други в човен, а пригідний вітер пігнав їх як раз у ту сторону, куди мали плисти. Довго, довго глядїли ми за ними, докіля ще бодай чорну точку добачити мож було на мори. Пятниця плакав, аж заходив ся, немов вже батька не надїяв ся нїколи увидїти.

Коли човен щез нам з очий, пішли ми оба до сьвятинї, там клякнули у стін хреста і молили Бога за добру дорогу і щасливий поворот наших товаришів.

---

1. Гавана, столиця Куби, острова Антильского на Атлянтийскім океанї.
2. Ріо де Ля Плята зове ся усте трех рік в полудн. Америцї до Атлянтийского океану: Парани, Параґвай і Уруґвай. Ріо де Ля Плята значить: срібна ріка.