Робінзон Крузо (1919)/XXXIV
| ◀ Глава XXXIII | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXXIV |
Глава XXXV ▶ |
|
——————
Пережита трівога і гроза відобрали менї на якийсь час охоту до плавби. Одно лиш мулило мою душу, а іменно: що човен з усїма припасами остав на другим кінци острова і нїяк було його відти спровадити. На саму гадку про се дрож морозила цїле тїло, бо щоби перетягнути човен під замок, треба конче перебрати ся через течію, котра онодї так далеко занесла мене на море. На неминучу погибель не хотїв я пускати ся — і так судно, що стояло мене 14 місяцїв праці, було тепер зовсїм не пригоже.
Роздумавши усе те гаразд, залишив я гадку покидати остров. По невдачній плавбі і остраху, якого я зазнав, тим вартнїйшим і дорожшим став ся він менї теперечки. Правда, скучило ся самому без людий і товаришів, та коли розважив я, кільки болю і журби приходить ся інодї зазнати від людий ,і туга за ними розвіяла ся згодом. На моїм острові був я самостійним, независимим паном — мав усего доволї, Бог надїлив мене здоровлєм, можна було жити щасливо і безжурно.
В місяць якось по виправі на море закинув я рушницю на плече та вийшов з полудня, щоби побачити, що дїє ся з моїм човном — але, місто іти по східній стороні, взяв ся я сим разом на захід, бо сего кінця острова не оглянув ще як слїд.
Та ледви захопив я шпиль горбка, що знимав ся над рікою коли се побачив далеко на мори якусь чорну точку. Годї було голим оком розізнати, чи оно лодка, чи велика риба, — ще й як на те не мав я при собі далековиду. Предмет щез менї незабаром з очий і я пустив ся безжурний в дальшу путь. Але хто опише мій острах — як ось в місци, в котрім перед роками узрів я слїд людскої стопи — найшов я тепер множество порозкиданих кісток, кілька людских голов і недоїджені руки з закервавленими пальцями. Все те лежало в великій, круглій заглубинї, де слїдне ще було сьвіже, невигоріле огнище.
Негодованє, трівога, обмерзїнє, гнїв так і прикували мене до місця; мертвий як камінь, не в силї був я і ворохнути ся, кров ледом станула в жилах на вид отсеї пекольної жорстокости дикунів. Наконець переміг я себе і почав тїкати чим борше домів, а лють ще сильнїйше чим острах ворушила усїм моїм єством.
Дома став я розважати цїлу подїю. Так отже мерзкі Караіби не припливали на остров запасти ся єго плодами, а на те, щоби тут свої страшні пири відправити. По девяти лїтах самітного проживаня перша моя стріча з людьми замість потїхи і радощів принесла менї іно отеє гидке видовище. О який Бог милосерний, що встеріг мене від них — як-би вийшов я був кілька годин ранїйше з хати, попав би нехибно в їх руки, а тодї вбили-б мене без пощади і виправили собі з мого тїла бенкет.
Ся пригода збентежила мене наново. Немов який злодюга викрадав ся я тепер нишком з оселї, а про човен і закинув думати, зі страху — щоби не стрітити ся часом з дикими. Усї роботи на поли і в городї поладжував я потайки і завсїгди уоружений від стіп до голови. З рушницею не посьмів ходити на лови, бо дикі, почувши вистріл, можуть піти слїдом голосу, доглянути мене і вбити.
Небавки наспіла зима. Під ту пору був я безпечний від дикунів, бо розбурхане море не давало їх слабим човнам перебрати ся через пролив, що розмежував обі суші. Проте все таки держав я під рукою кілька готових рушниць, а оба фальконети наряджені дрібними кульками дожидали ворога, щоби понести між него смерть і погибель.
Вид останків кровавого пиру повернув мої гадки у другий бік. Через цілу зиму не думав я про нїщо друге, як тільки, щоби пімстити ся над людоїдами. Перебирав сотню способів покараня мерзких кровопийцїв — хотів заскочити їх у час страшного бенкету, строго заплатити пролиту ними кров і таким чином раз на завсїгди відогнати їх від мого острова.
Тільки як до сего забрати ся? Сам один не справлю ся з двайцяткою Караібів, уоружених в списи і стріли рівно влучні і небезпечні, як куля або шаблюка.
А коли-б так підмінувати місце, на котрім кладуть огонь і пекуть людскі тїла, а як жар дійде аж до пороху висадити у воздух усїх тих кровопийцїв? Та і ся гадка не була добра: по перше годї передвидїти, де саме займе ся порох — а й то наколи-б ранїйше або запізно загорів, так тільки змарную даром кількадесять кільоґрамів сего цінного материялу.
Відтак приходило знов на думку засїсти в якім безпечнім а не надто остороннім місци з кількома добре нарядженими рушницями, випалити з усїх нараз, а коли між дикунами счинить ся суєтня, впасти на осталих і порубати шаблею. Через довший час розважав я сей плян так, що бувало аж снить ся по ночах, немов то я з людоїдами зводжу кроваві борби. Ум, занятий тягом яркими картинами різнї, тільки й бачив повсюди трупи повбиваних ворогів.
Коли весна настала вийшов я виглядїти пригоже місце на засїдку. Внедовзї і подибав як раз добре: був се провал, що вів від вартівні на побереже, де дикі заходили ся коло своїх жертв. Густі хащі вкривали прегарно вхід до провалу. З вартівнї міг я стежити лоди Караібів і мав ще доволї часу заховати ся в криївцї, заки дикуни причалять до острова. Сидячи в великім порохнавім дереві, де мене не спосіб доглянути, зможу легко повбивати і кільканайцять з них, заки прочі очуняють з остраху.
Приладив я чотири рушницї, примістив їх в серединї дупла, а сам що рана з двома пістолями і шаблюкою виходив на побереже на обзорини. Та ось вже кілька тижнїв проминуло, а дикі не показували ся зовсїм. Се трохи охолодило мою завзятість, а згодом взяли мої думки иньший напрям.
Хочеш карати людоїдів — говорив я сам зі собою — а чи є в тебе на се право? Чи они в сїм виноваті, що непросьвіченї сьвітлом Христової віри роблять те, що й їх батьки робили, і що їм може навіть наказує їх релїґія. А твої брати, Европейцї — просьвічені, християни, як поводять ся? Кілько то неповинної крови пролили в зовсім злишних і неслушних війнах! Кілько міст понищили задля дрібної суперечки, які пустарі поробили з найпліднїйших земель! Згадай, з яким обмерзїнєм вимавляє кождий чесний чоловік імена Кортеза[1] Пізарра[2] та других іспаньских завойовників, котрі тисячами мордували Індиян і поводили ся з ними гірше чим з худобиною! Скажи-ж тепер, небоже, хто дав тобі дозвіл судити і карати Караібів, котрі може й несьвідомі сего, що зле роблять. Обміркуй, що хочеш чинити, бо може твоє дїло так само стане мерзке Богу, як тобі мерзка жарстокість дикунів.
Такі думки сильно на мене подїлали. Згодом залишив я намір воювати з Караібами, бо признав, що се не по правді карати людий, котрі мені самому нїякого лиха не заподїяли. Буду іно боронити ся на случай напасти, або коли прийде ся ратувати житє другій людинї, засудженій на смерть. За таким рішенєм промавляло ще й те, що в борбі міг я легко програти, — коли-б оден тільки Караіб утїк, то приведе зі собою тисячі других товаришів, а тоді й рушницї нїнащо менї не здадуть ся.
Покинувши думку зачіпати Караібів, вибрав ся я на нову прогульку, щоби перевезти човен з далекого заливу, де оставав безмаль три місяцї. Сим разом обминув я небезпечну течію, об’їхавши північно - західну часть острова, і вплинув у лїсний ріг, що лежав кільометр від замку по східній сторонї і був цїлковито захований в прибережній гущавинї.
Тепер був я вже зовсїм безжурний, бо пересьвідчив ся, що дикі виходять на остров тільки для пожираня людских тїл — а не запускають ся дальше від берегів — тим то і міг я безпечно проживати в своїм замку і по давному полагоджувати усї роботи.
Одна лиш недогода прикро доскулювала: з остраху, щоби Караіби не доміркували ся мого пробуваня на острові, мусїв я закинути рушницю а повернути до лука і стріл. І огню не зважив ся класти поза оселею. Кіз не потребував стріляти бо моя черідка числила вже звиш сорок штук і річно мож було сьміло десять з них собі присьвятити. Та й ще мій Аміґо так вправив ся в ловах на заяцї, що бувало приносить менї живі зьвірята з лїса.
Десяті роковини мого загощеня на остров проминули як переднїщі в молитві і постї. Коли глянув я позад себе на той шмат часу, коли згадав, що мені вже 33 лїт віку, важко якось стало на серци.
Милий Боже! закликав я — от так найкращі молоді лїта зійшли менї на самоті! Мої товариші в родиннім кружку серед дїточок проводять безжурне житє в дорогім, ріднім краю, коли я ось нещасний живу тутки одинокий і може вже й нїколи не побачу рідної землї. Та не нарікаю — да будет воля Твоя, Господи! хочби прийшло ся тут і віку доживати, з підданєм прийму Твій засуд і по всяк час хвалити-му імя Твоє сьвяте.
Дощиста пора проминула як звичайно. Не стану розповідати у сотий раз про сїйбу і жнива — скажу іно, що збіжа і других припасів було в мене подостатком, і нї на чім менї не збувало.
Одної ночи, а було се саме 24. марта 1666. р. не міг я заснути. Всілякі гадки шибали по голові, між иньшими і про дикунів — наконець, знеможений безсонностию, попав я над ранком в глубокий сон. І ось снить ся мені, нїби то я вийшов на прогульку в ту сторону, де дикі звичайно причалювали. Два човна приплили до берега, а з них висіло кільканайцять Караібів і привели зі собою кількох полонеників імовірно на заїдженє. Та ось оден з сих нещасних вирвав ся з громади і став тїкати в хащі, за котрими я заховав ся. Вибігаю проти него і веду сараку до своєї оселї. Тут припав він до моїх ніг і молив ратунку. Таким чином придбав я собі товариша і задумав знов при єго помочи пустити ся на своїм слабкім човнї шукати землї і людий.
В сім саме місци я прокинув ся — гляджу кругом себе: сон оно, чи ява? На жаль! се сонні тільки привиди. Але они насунули менї нові думки. А коли-б справдї так і стало ся? Чи не можна би часом визволити якого полоненика Караібів, засудженого на смерть? Стрібуймо! треба лиш пильно слїдити, коли дикі загостять на остров, і приладити оруже, а проче здати на Провидїнє. З тої пори вибігав я щоденно на вартівню і стежив за лодями на мори. Мої переднїщі постанови скріпили ся іно через те,._%D0%A1%D1%82%D1%80._162.jpg)