Робінзон Крузо (1919)/XV
| ◀ Глава XIV | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XV |
Глава XVI ▶ |
|
——————
Другої днини скоро світ натягнув я капелюх і личаки, перевісив через плече торбу з пізанґами і кукурудзою, забрав у руки спису і так пустив ся на обзорини острова.
Простував в напрямі східнім здовж берегів, щоби не відбити ся від печери і мати все море на оцї.
Зразу дорога була дуже прикра: місцями лїс густїв незвичайно, а лїяни і другі пялуни спиняли в походї так, що приходило ся витинати їх ножем. Та по часови став лїс рідшати, і я пішов на простору леваду, вкриту травами, а сям і там густими кущами. Дивовижне якесь зїлє поклало ся по долинї. Била його узловаті, повзучі, попутані, сторчали від землї, що трохи на них не упав. Безлїч багряних цьвітів вкривало гиля. Щоби їм краще придивити ся, сїпнув я ростинку з землї, а ураз з нею вирвав кілька бульв, завбільшки доброго пястука. — Чи не пригожі они на їду! подумав собі. Трібую, бр! скус солодкаво-нудкий, відразливий — либонь отруя! Гарно угостив би я себе зараз у почину вандрівки. На щастє поганий скус остеріг мене заздалегідь.
Опісля довідав ся я, як мало вмію з ботанїки. Були се батати, ростини посвоячені з повійками. Їх бульв сирих їсти не можна, але по увареню чи спеченю визирають як бараболї, суть жовтаві і солодкаві, пригадують скусом печені каштани.
Відкинувши бульви спішив я дальше. На кінци долини побачив я кілька струнких пальм. Серце застукотїло в менї живійше, бо се були кокоси, котрих від часу побігу з Салє не доводилось менї нїде стрічати. Росли доволї високо, але для мене не було се нїчим; звик на кораблях спинати ся по найвисших щоглах і реях. Вмить був я вже на пальмі і скидав в низ великі кокосові оріхи. Добуток був гарний, та як дістати ся до середини до молока, заключеного в твердій шкаралупі? В Салє розбивали єї сокирою, але тепер даром сушив я собі голову, чого-б ужити. Ножа жалував, щоби не зломити. Наконець примістив я кокос на камени і гримнув по нїм другим здоровенним каменюкою. Шкаралупа пукла, але ураз і мязке ядро роздавило ся при ударі і скусний плинний білень розілляв по земли. Тим обережнїйше взяв ся я відтак до отвираня другого оріха. Зелену внїшну болонку легко було здоймати, та тяжше пішло з спідною лупиною. Почав я обертати оріхом на всї сторони, чи не найду де пригіднїйшого місця. І справдї — в горі, де зелень не зовсїм ще здеревіла, надскребтав я ножем і став вертїти. В сїм місци була шкаралупа мякша і, зробивши отвір, угостив я себе прегарним питвом.
Для самого кокосу вартало тільки сьвіта вандрувати. Кількадесять пальм росло побіч мого замку, вистарчало проте кокосів на цїлий рік. Та ураз і сумні гадки насунув менї їх вид. Були они прегарними ласощами, але по добрім обідї з мяса — о! коби хоч кусочок якого роздобути.
Пильно роззирав ся я довкола, чи не побачу де оленя або серни — дарма! На деревах видїв іно папуги та другі птахи, але не вдало ся менї нї одного вцїлити каменем. Що вартало впрочім сире їх мясо без огню!
На дворі настала тимчасом пекольна жарота, горячі лучі сонця палили голову, що трохи з болю не трісла. Завернув я тому до берегів морских, щоби скріпитись купелию і припочати в тїни дерев. У водї побачив сила риб, легко можна було їх наловити, іно чим? От і задумав я, вернувши домів, зробити сїть з волокон пізанґу — і вже наперед радїв, що закоштую бодай рибячого мяса, котре висушу на сонци, як роблять се Неґри.
Купіль і промачуванє голови не принесли ніякої пільги. Поклавши ся під корчем, терпів я несказаний біль і ледви спроможен був поповзти від часу до часу над беріг, щоби змочити розпалений череп. Наконець заснув так кріпко, що прокинув ся аж на другий день рано здоров і дужий на силах.
Чудне чувство заволодїло мною, коли побачив сходяче сонце. Не няв сам собі віри, що спав тягом пів дня і цїлу ніч. Аж похолов на гадку, що заснувши так небачно в корчах, міг стати добичию лютих зьвірюк. Та жах мій скоро проминув — на острові не було знать хищних животин, бо відкіля тут живу, не чув я ще нї разу зьвірячих голосів — до сего часу були би вже мене чей занюхали.
Навчений вчерашним досьвідом, не хотїв я нинї пускати ся в саму спеку. Треба було доконче злаштувати який парасоль. За сим вилїз я на кокосову пальму і нарізав споро листя, котре лискуче і тверде як-раз пригоже було до роботи. Відтак витяг грубий прут, привязав до єго кінцїв чотири довгі вітки навхрест, получив кінцї мотузком і таким чином мав вже сам кістяк парасоля. Положене на нїм і кільцями мяжнїв пришпилене листє кокосу заступило тканину, якої вживають до покриваня зверхи.
Ся робота забрала менї трохи часу, але зате парасоль був неоцїненим добутком. Сонце не доскулювало вже менї тепер так сильно, а легот попід прутя мило продував.
Охрестність представляла ся вельми ріжноманїтною. Тут темніли непроходимі лїси, там знов мінили ся зелению просторі рівнини і луги, вкриті запашним цьвітом, дальше мріли громади високих скель, або в иньших місцях кругляві горбки з шестистїнних правильних стовпнїв зложені[1]. Декуди шуміли струї так глубокі, що вода доходила у пояс. Саму середину острова займала високорівня вкрита лїсом, з стремлячими понад ним висшими шпилями. З кождого вершка споглядав я банно на океан, чи не побачу якого вітрила — та даром! як оком займити, простягло ся тільки одно гладке, непроглядне море ген — аж у недостижиму даль…
Опівднї пішов я опять скупати ся і при сїй нагодї задумав ще й випрати собі сорочку, бо ношена стільки часу в горячім підсоню нїчим не подабала на колись-то біле полотно. Скинув єї, виправ як вмів, відтак розпостер на сухім каміни до сонця, а сам скочив у воду. Замолоду вчив ся я плавати, тепер прийшла менї охота поплисти до вишибку суші, що тонким язиком вибігала далеко в море. Загадав — зробив. Моя плавба не була без успіху: запримітив я іменно, що вишиб сей у час приливу моря стояв під водою, а відтак коли знов відплив настав, полишала ся на нїм сила устриць та других морских животин.
Радіючи з сего відкритя, вийшов я на берег, де вже сорочка висохла. І не розказати, з яким чувством надягав я знов на себе чисте білє, але ураз і сумні думки напливати стали до голови: була се у мене одинока сорочка, — що дїяти-му, коли отся послїдня підре ся цїлковито? Та покищо годї було над сим довго розважати і я бігцем поспішив на вишиб суші, де бачив безлїч устриць, причіплених до скель. Втїшно кинув ся на них, а отвираючи одну за другою ножем, проковтував майже не переводячи духа. Сей нїби мясний пир скріпив мої сили, і я неначе на сьвіт народив ся.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._67.jpg)
Узбирав я в торбу припас тих з'їдомих мякунів, відтак припочав ще часочок і пустив ся в дальшу дорогу. В лїсї мав я зі своїм парасолем чимало грижі, бо раз у раз зачіпав о дерева. Знечевя прегарні пахощі розлили ся воздухом по лїсї — нї то яблока, нї грушки, нї полуницї. Гляджу довкола, нїчого не бачу, хоч сила цьвіток росте усюда, та даром притикаю ніс, жадна не видає отсеї душистої вонї. Нараз споміж листя майнув переді мною якийсь золотавий предмет. Продираю ся крізь гущу і бачу кільчасту ростину, нїби мяжень — а на ній великий золотаво-жовтий овоч, гей би з шишок зложений. Від него то несло тоту чудову воню. Підходжу, зрізую, трібую: скус величавий, з роду ще не їв я так добірного овоча. Був се — як опісля мене повчили — ананас[2] З'ївши оден, нарвав я ще кілька, щоби забрати на припас до дому.
Надходячий вечер приневолив мене шукати нічлїгу. На сей раз задумав я ночувати на дереві, над морем, де було безпечнїйше чим у лїсї. Глядячи за пригожим на ту цїль, натрапив я на цитринове дерево, під котрим лежало кільканайцять зрілих овочів. Вид сей зрадував мене несказано, бо прийшло менї на думку, що се полуднево-европейске дерево могло тутки лиш через Европейцїв дістати ся. Імовірно колись причалив корабель до сего острова, а моряки споживали на березі обід і розкинули зернята цитрини, з котрих тепер виросло таке ось гарне дерево. Під напором сих здогадів серце вдарило менї живійше: чи-ж не може небавки знов повторити ся такий случай?
Назбирав я цитрин у торбу і спішив вже дальше, коли ще друга ще гарнїйша несподїванка дожидала мене на березї.
На пісковатім вишибку острова виднїла невелика купина, дуже правильно немов-то руками людини висипана. Цїкавий, що оно таке, встромив я костур в середину, а добувши єго, побачив на кінци жовту теч в суміш з піском. Розгорнув купину і найшов в нїй трийцять яєць. Місто скаралупи мали они гейби перґамінову скірку — були се яйця морских черепах або шильдкретів. Хоч вже не голоден, захотїв я ще й тих ласощів стрібувати і випив три яйця.
Кілька кроків подальше натрапив я на живу черепаху. Знав єї добре з образків, які оглядав нераз в великій книжцї батька. Убив черепаху каменем, розрубав шкаралупу, мясо виймив, а череп забрав зі собою. — Принадобить ся замість миски до перехованя поживи — подумав.
Третьої днини не щастило ся вже менї так, як у починах вандрівки. Не відкрив нїчого нового, а зайшовши над море, натрапив на глубокий залив, врізуючий ся далеко в берег, в сїм місци дуже скалистий і не легкий до переходу. Щоби дібрати ся на другу сторону, треба було або переплисти залив, або обходити лїсом по скелях. Притомлений дорогою, залишив я гадку іти дальше і завернув до дому.
Сим разом не держав ся я берегів моря, а навпростець через лїс прямував до своєї печери, котрої шпиль здалека видний служив менї за провідну точку. Дорога вела раз гострим провалом, в котрім шумів, пінив ся ревучий потік — то знов густим лїсом або зеленими цьвітистими долинами. Мій остров був справдї прегарним, не ставало єму іно міст, сел і жителїв.
З полудня попалось менї на стрічу якесь зьвірятко. Подабало на заяця, тільки уха і стоячий на хребтї волос були у него дещо инакші[3]. Кинув я за ним списою, та схибив і на превелику мою журу зьвірок стрибнув у кущі.
Треба менї доконче луку і стріл! — закликав я в голос. Не така се либонь і штука їх зладнати. Бачив нераз в Салє вельми нескладні луки Неґрів, котрими одначе прегарно стріляли они добичу.
Обід попсував трохи мій веселий настрій; всї устрицї стухлявіли, кукурудза зісхла, а пізанґи привяли — тільки яйця черепах зберегли ся сьвіжо і кілька цитрин ще остало. Витиснені до води, надавали їй милий, холодячий вкус.
Геть вже з полудня увійшов я в лїс та мусїв зробити добру ще милю заки дібрав ся на другу сторону. Звідти по двох годинах походу і томлячого продираня крізь кущі побачив я наконець свою палату.
- ↑ Скелї того рода зовуть ся базальтовими. Видвигнула їх вульканїчна сила з нутра землї. Мають они звичайно вид величезних кертовин, инколи і до 300 м. високих. Сливе базальтова печера на острові Стафа на західнім побережу Шкоциї. В полудневій Франциї находить ся в однім департаментї цїлий гостинець базальтовий.
- ↑ Ананас є американською ростиною, котру тепер плекають всюда під зворотниками. Має листє густо совокуплене, мяске, тернисте. Цьвіти в густім колосю стоять вокруг била, між горішними а долїшними листками суть фіялкові, заглублені в било, котре в сїм місци мяснїє і творить овоч. У нас можна виплекати ананас в теплівнях — цвите в маю, дозріває в вересни.
- ↑ Був се сторох русявий (Aguti) з семейства копитчаків. Задні ноги довші від передних, короткий хвіст і скок нагадують заяця. Але волос в него грубий і насторошений на хребтї в видї гриви, а зуби як у морщака (морскої свинки). Лагідне се і трусливе зьвірятко кормить ся ростинами і хрущами. Мясо єго біле заносить пижмом. Живе в полудневій Америцї і на Антилях.