Робінзон Крузо (1919)/XL
| ◀ Глава XXXIX | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XL |
Глава XLI ▶ |
|
За той час шалюпа підплила до берегів. Семеро люда вискочило на сушу, трох остало в судні. Заховані в гущаві лїска, що окружав замок, могли ми за ними стежити, хоч они нас не бачили. Поперед усего побігли до першої шалюпи, та як-же счудували ся, коли і єї найшли продїравленою наскрізь, без щогли, вітрил та весла.
На мить станули мов вкопані, відтак закричали голосно, а не діждавши ся відклику, стрілили усї разом. Та і тепер мертва тишина залягла довкола, лиш луна протяжним відгомоном понесла лїсами гук їх рушниць.
Здає ся та могильна глуша не була їм по нутру, бо по короткій нарадї всїли в човен і відчалили від берега. Се знов не було менї до вподоби — сейчас повернув ся в противну сторону і закричав глухим голосом, щоби єго почули, але не вміли розізнати, відки він несе ся.
На мій крик шалюпа опять стала плисти ід берегови. Побачивши се, приказав я Пятници піти в густо зарослий яр і голосами манити моряків, а коли вже їх далеко відведуть, най до нас мерщій манівцями повертають.
Мій плян вдав ся прегарно. Ледви моряки почули крики в лїсї, сейчас відгукнули ся і поспішили в гущавину. Сего нам було треба — міркуючи по голосах, були вже моряки далеко, тим то порішили ми ударити на осталих.
Наші товариші також справили ся добре: вийшовши з дебри, ішли все лїсом і вели за собою матросів з горбка на горбок все дальше і дальше — аж напослїдок голоси їх і бунтарів розплили ся у далині.
Тепер завернули ми на беріг. В шалюпі був оден лишень матрос, другий купав ся в мори, а третий спав в кущах. Капітан розізнав в нїм одного з проводирів бунту і кольбою сторощив єму голову. Другі два покорили ся самі, бо тільки силоміць втягнено їх у бунт і вже передше каяли ся, що пішли на підмову. Оба признали свою вину і покляли ся капітанови з усїх сил пособляти.
Коли-б так захотїли ми — казав оден — супротивитись їм, то були би нас повбивали. Житє жертвуємо тепер за пана, наколи іно схочете нам ласкаво простити.
Капітан заручив менї за них, тим то роздав я і їм оруже.
Межи шести полонениками запертими в печері було чотирьох таких, котрим поручник і капітан довіряли, а що і два матроси про них добре думали, приказав я їх привести і уоружити. Таким чином зросла наша армія до 11 мужа.
Ніч вже западала, як Пятниця і поручник повернули з виправи. — Сполученими силами витягнули ми човен і продїравили єго, відтак попоївши і припочавши, дожидали, коли надійдуть заманені в лїс матроси.
В годину якось надтягнув ворог. Цїла громада кляла препогано: оден жалував ся на голод, другий на спрагу, а всі разом на безуспішне скитанє, котре їх сильно втомило. Блукаючи у темрявах, наближали ся до шалюпи. Годї описати їх острах і зачудоване, коли найшли єї знищену як і першу. Вартало послухати глупих їх заміток: одні приписували се дїло диким, другі казали, що се нїхто, тільки злі духи, котрі певно живуть на сїм клятім острові.
Чи не говорив я вже вам у лїсї — доказав керманич — що лихий водить нас по манівцях, де постовкав я собі ноги. Таж голос їх зовсім не похожий на чоловічий, а ви дураки обставали за тим, що се клич наших товаришів. Волочили ся
даремнїсенько по лїсї, а за той час чорт подїравив нам човен і ще трем поскручував голови. І що тут тепер дїяти?
Капітан так і горів ударити на бунтарів, але я єго здержав, бо у темрявах могла борба зле покінчити ся для нас, і міг котрий з наших від рушницї полягти.
Коли ми так тихцем розговорювали, керманич, головний проводир бунту, попав у велику трівогу: кликав раз по раз товариців бунту, попав у велику трівогу, став рвати на собі волосє, плакав і ломив руки.
Вже довше ніяк було вгамувати капітана, тим то і поручив я єму підповзти з поручником до керманича і з сим наперед покінчити. Небавки найшли ся они трицять кроків від гільтая. Серед нічної глуші залунали нараз два сильні вистріли. Від першого погиб керманич, другого з бунтарів зранив поручник так тяжко, що в годину і сей дух спустив.
Гук стрільнї і стогін ранених були кличем до бійки — всі разом вдарили ми тепер на стрівожену голоту. У темряві не мав ворог спромоги почислити наших сил, а луна, що широким відгомоном кріпила наші голоси, обманула єго зовсїм. Хіснуючись хвилевим острахом ворохобників, приказав я матросови Робертсонови, щоби наклонив своїх товаришів піддати ся нам на ласку - неласку.
Тома Сміс! — крикнув моряк — здайте ся сейчас, а то град куль засипле вас, сараки!
Чи се ти, Робертсоне? — спитав стрівожений Сміс.
Я, старий драбе! твій товариш з душею і тілом, спутаний як ворот якора. Ті чесні панки, (чорт би їм голови поскручував!) держать мене мов у клїщах. Кажу вам, злодюги, відкиньте оруже, бо за часок і так попустите їх з рук, як вам кулї голови розчереплять.
Поплескав я Робертсона по плечи за таку розумну річ, а для підбадьореня подав ему флящину руму.
Кому маємо піддати ся? — почув ся знов дрожачий голос Сміса.
Кому? ще питає кому! Випули баньки, слїпцуне! Чи не бачиш пядесять стрільцїв, котрих ґубернатор острова віддав під начальство капітана? Далї! ниць до землі, драбуги! керманич вже пішов до кума люцифера. Уіль Фрай саме віддає єму свою чорну душу — чи хочете, щоби і ваші помандрували за ним до пекла?
А чи дарують нам житє? — промовив якийсь.
Мовчи, Еткінсе! — зверещав Робертсон — хоч ти не відзивай ся, причино усеї халепи! Ти зворохобив отсих нещасних своїм безбожним язиком, так позволь їм бодай тепер ратувати житє.
Всїм буде прощено! — закликав капітан, чейже пізнаєте мій голос.
Се голос капітана! — крикнув Сміс.
Всї доступлять помилованя крім Уіля Еткінса.
Про милий Біг! капітане, прости! — молив Еткінс — чи то я вже такий гільтай, що й поправити ся не можу?
Ти перший кинув ся на мене і звязав — відрік капітан — для тебе нема опрощеня.
Ласки! ласки! — просили другі.
Віддайте вперед оружа, ворохобники! — гукнув капітан, опісля поговоримо зі собою.
Митю зложили бунтарі рушницї, а коли ми їх спутали і завели у лісок, промовив до них капітан строгими словами, представив усю гидь їх злочину, який сповнили, і сумні наслїдки такого поведеня.
Ви хотїли мене полишити на пустім острові — казав, та справедливий Бог инакше судив. Остров сей остає під властию анґлїйского ґубернатора, у него просїть помилуваня, бо я не маю права тут приказувати, переходите тепер під єго засуд.
Бунтарі покірними словами обіцювали поправу і молили капітана, щоби за ними промовив у ґубернатора. Очевидно, тим ґубернатором був я — але поки-що станув осторонь і не мішав ся до лїла. Вислухавши усього, виправив я до капітана поручника; сей приступив до него і каже:
Пане! Єго ексцелєнция ґубернатор бажає з вами говорити.
Скажіть єго ексцелєнції, що сейчас буду на прикази — відповів живо капітан.
Моряки, почувши сї слова, кріпко повірили, що ґубернатор справді стоїть з війском недалеко і ще раз просили капітана не судити їх надто строго.
Ми тимчасом стали радити ся нишком і порішили: відвести Еткінса іще двох найгірших до печери — а до осталих промовити і дарувати їм провину під услівєм, що поможуть нам добути корабель.
Пятниця з подорожним і одним з вірнїйших моряків повели вязнів, забравши зі собою поживи для них і запертих передше, — ми знов взяли ся придумувати, яким то чином заволодїли судном.
Поперед усего треба було зміркувати духа опрощених моряків, чи схочуть нам пособити в дїлї.
Приказав я їх мерщій привести. Темрява сповила усе кругом так густо, що годї було пізнати, яка скількість війска стоїть під моїм начальством.
— Слухайте і вважайте, що вам скажу! Можу вас всїх сейчас казати розстрілити а залогу корабельну вивішати, але капітан вставляє ся за вами. Один є лиш спосіб доступити опрощеня, а іменно: наколи самі добудете корабель, то дарую вам провину, як-же нї, прикажу моїм пушкам сипнути градом куль на судно, вишлю човна, щоб єго добули, а тоді ви всї повисните на шпилях щогол.
Ексцелєнциє! — закликав Сміс — кленемо ся бороти вірно до послїдної каплі крови, щоби привернути собі честь і добру славу і доказати капітанови, що нас іно силоміць затягнено у зраду.
Сили, з якими могли ми тепер вдарити на корабель, складали ся з чотирьох матросів, полонених в лїсї у час борби, (оден ранений в бік не спроможен був воювати), відтак було ще двох зі сторожи човна, пятьох — коттрі нам тепер вірність заприсягли, крім того капітан, поручник і подорожний — загалом всїх 13 люда. Я з Пяницею мали остати, щоби стерегти замку і шістьох драбів, запертих в печері.
Сейчас приступили ми до направи подїравлених суден, з чим поладнали доволі борзо. Заложено відтак назад щоглу, вітрила і керму. В шалюпу всїв капітан, подорожний і пятьох матросів, в другій мав плисти поручник і пятьох иньших моряків. Заки відчалили від берега, промовив я ще раз до залоги:
Їдьте з Богом і справте ся як слїд, а провину вашу пущу в непамять. На се вам моє ґубернаторське слово! Але коли за двігодини не почую вистрілу на знак, що корабель добутий, сеичас сиплю на вас кулї з моїх пушок. — Відтак, звертаючи ся до Пятницї, приказав я строго:
Най поручник Дікбай і Мексуель сядуть сейчас в канонєрки[1] і перетнуть дорогу кораблеви. На кождий човен по 20 люда! Плисти в противну сторону, а наколи бунт ме продовжати ся, нїкому не пропустити.
Єс[2], мільорд — відповів Пятниця — і пішов, буцїм то сповнити мій приказ.
Наконець судно відчалило. Послїднї мої слова мусїли нагнати чимало боя матросам і загріти їх до ревного пособлюваня капітанови, бо инакше смерть ждала їх з пушок ґубернаторских і шалюп канонєрских. Тепер, рішала ся моя судьба: від кращого або гіршого успіху виправи капітана залежало, чи остану тут на віки, чи поверну дорідного краю. Зворушений дожиданєм, не годен був я всидїти на місци: то заходив в печеру, то знову вибігав на горбок і глядїв на море і наслухував, чи не пронесе ся відки який звук. Непевність давила мою душу важким каменем. Та ось прийшли мені на думку слова, котрі я так часто говорив Пятници: „В хвилях сумнїву готов ся на найгірше, але і сподїй ся найлїпшого! Наколи зло не прийде, тим краще — противнім случаю не буде оно для тебе новиною, і єго удар не відбере тобі сили духа.”
Ті розумні слова покріпили мене, і тепер і я здав ся з усїм на Провидїнє.
В годину опісля коло самої півночи залунали три вистріли пушочні з корабля, звіщаючи, що все повело ся щасливо. Щоби залогу впевнити, що дїйсно суть батериї на острові, випалив і я з моєї шестифунтівки на вартівни. Се — як розказував менї відтак капітан — сильно на усїх подїлало і добуло менї слїпий послух а навіть і любов матросів, бо показав ся я великодушним, не караючи ворохобників, хоч міг се (по їх гадцї) вчинити.
Вражіня дня сильно мене - втомили, а таки не годен був я цїлу ніч заснути. І як тут спати, коли ось за кілька годин сповнить ся найдужше моє бажанє, мрія довгих лїт самітного засланя — за кілька годин буду в дорозї до Европи. Павши навколїшки, зі слезами в очех дякував я Богу за ту безмежну ласку, то знову обіймав на радощах Пятницю і ладив річи до від’їзду.
Ранним ранком надягнув я парадний мундур, капелюх і шпаду, що все найшов на портуґальскім корабли, і вибіг — ще темно було — на беріг в ту сторону, де корабель стояв на якори. З першим сонїшним лучем хотїв я єго повитати. Сьвіт настав — гляджу на море і... ввесь похолов! З корабля нї слїду. Безмежний біль і розпука здавили мою душу, не в силї був я і словечка промовити і, колиб не вірний Пятниця, так і повалив би ся був на землю. Довго стояли ми мовчки, роздумуючи, що стало ся зі судном: чи побідили бунтарі? чи невдячний капітан позабув на обітницю і поплив у свою путь? Коли ось нараз чуємо шорох кроків за собою — озираємо ся: се капітан збігає з противної сторони горбка. В мить усе стало менї ясно; корабель стояв по противний бік острова в затишній пристани, капітан, побачивши мене, кинув ся мені на шию і промовив:
Спасителю мій! друже! ось твій корабель з усїм, що тамки находить ся.
Так отже наконець по чотирнайцяти роках засланя поверну я в рідну землю! Бог вказав милосердіє наді мною і положив кінець довгим мукам. Ся гадка витискала слези з моїх очий — не в силї довше вгамувати ся і вдарив у голосний плач.
Коли трохи отямив ся я зі зворушеня, розповів менї капітан подрібно, як добував корабель:
Підопливши до нього, приказав я Смісови повідомити сторожу, що відшукані товариші вертають. Серед темряви ночі годї було зпізнати, кілько люда прибуває. Спущено драбину і ми вдерли ся на поміст. В мить схоплено і спутано сторожу так борзо, що і крикнути не мали часу. На постелї побачив я корабельного теслю, найзавзятїйшого бунтаря; щоби не робити гуку, пробив я єго шаблею. Поручник з чотирма другими зійшов до кухнї, де схопив кухаря, головного агітатора бунту — а я знову з подорожним і шістьома матросами поскочив до каюти капітана, котрого собі бунтарі на моє місце обібрали. Двері були з середини заперті, прийшло ся їх висадити. Почувши ломіт, зірвав ся гільтай з ліжка, та заки мав час найти оруже, сторощив я єму голову кулею.
Вистріл принадив решту матросів в числі 12 мужа. Коли узріли мене і вбитого ворохобника, одні відкинули рушницї і просили пощади — другі стали втїкати, але поручник зі своєю дружиною прихопив їх і звязав. Тодї велїв я спокійнїйшим заприсягти собі вірність, що і радо вчинили. Також розкази Робертсона про могучість ґубернатора і вислані ним човна нагнали їм чимало страху. Твої вистріли доказали правду єго слів, і так я добув судно. Тїло вбитого проводиря ворохобників приказав я повісити на реї головної щогли.
Скінчивши свій розказ, просив мене капітан, щоби я пішов з ним на корабель в характері офіцера, котрому буцїм то ґубернатор припоручив покарати виновників і провести судно до Анґлїї.
В цїли ліпшого збаламученя осади — додав — розповів я їм, що ґубернатор велить менї справити корабель до противного берега, бо не хоче видїти бунтарів, анї сам їх судити, щоби засуд не випав надто строго. Поручив я отже Пятници, які річи має відложити на перевіз до Европи, а сам став радити ся з капітаном, що робити з запертими в печері вязнями. Еткінс і два другі були се драбуги над драбугами. Коли заберемо їх зі собою, треба держати усїх трех в оковах а в найблизшій анґлїйскій кольонїї віддати під суд. Капітан, покаравши вже кількох бунтарів смертию, не хотїв більше проливати крови.
На мій приказ приведено звязаних бунтівників, а я промовив:
Єго ексцелєнция ґубернатор присилає мене вас судити.
Помилованя! — сказали всї разом.
Помилуваня, повторив я глумливо — тепер просите помилуваня, а ось перед недавним часом піднесли зухвало руку на капітана і заграбили корабель, щоби пустити ся з ним на морске розбишацтво. Єго ексцелєнция звернув судно властивцеви і простив деяким каючим ся, що допомогли самі єго добути. Та провина не могла одначе обійти ся і без кари: ось капітан ворохобників повис на реї, говорив я дальше, вказуючи на корабель, — керманич, тесля, Уіль Фрай і трех иньших вже не жиють, тепер черга на Еткінса, кухаря і Гаррого. Ґубернатор засудив вас на смерть, а кара для постраху других зістане вимірена на корабли.
Усї три засуджені вдарили у голосний плач. Тодї капітан і поручник взяли мене просити, щоби я дарував виновникам. І другі моряки вступали ся за товаришами.
Зразу я буцїм то противив ся, відтак кажу: Гаразд! позаяк сам капітан за вами просить, дарую вам житє, але останете на одній з пустих околиць сего острова і не посьмієте переступити зачеркненої межі — инакше наші вояки схоплять вас і розстріляють.
Помиловані пали менї до ніг і дякували за ласку. Я задумав дати їм на житло хутір, а тому заборонив опускати визначених місць, щоби не заграбили оружа, призначеного для Іспанцїв, і не дізнали ся що крім них нїкого більше нема на острові.
Міркував я, що стрівожені могучостию казочного ґубернатора не посьміють вийти з оселї, докіля тамті не надпливуть. Поки-що полишив я їм кілька кірцїв збіжа, сокиру, ніж, трохи гвіздя, лук і стріли добуті на людоїдах — бо рушницї не хотїв давати до рук таким людям.
В два днї опісля зібрав я усе, що сам власними руками зладив на острові: одїж і постїль з козячих скір, дещо з горщків, лямпку, стіл, крісла, парасоль. Взяв також гроші, заховані в печері, котрих властитель потонув підчас розбитя портуґальского корабля, а нї оден з товаришів вже не жив. Відтак порішили ми піднести якор.
Одно лиш мучило мою душу, а іменно, що Іспанцї прибувши не застануть вже мене на острові. Як-же радо забрав би я їх всіх зі собою! Та капітан не міг довше ждати, тим більше що і передвидїти не можна було, чи они справдї надпливуть, чи нї. А ту вже і пора гураґанів надходила, крайний час у дорогу. Хоч з болем в душі, а мусїв я свою гадку залишити і їхати. Пятниця так щиро привязав ся до мене, що просив також забрати єго зі собою.
При входї до замку полишив я лист до Дон Хуана по портуґальски писаний, щоби Еткінс, як єго найде, не порозумів. В листі тім розказав я єму про все, що склало ся про замурований склад амунїциї в печері і поручив Іспанцям стеречи засуджених Англичан і вважати їх підчиненими своїй власти.
——————