Робінзон Крузо
Данило Дефо
пер.: М. К.

Глава IV
Вінніпеґ: «Руська книгарня», 1919
ГЛАВА IV.
 
Подорож до Ґвінеї. Лїтаючі риби. Пожежа на мори. Торговля з Неґрами. Поворот до Анґлїї.
 

З Льондону виплили ми Тамізою на Північне море, з відти звертаючи на захід, проливом Калє (Calais) поміж Анґлїєю а Франциєю дістали ся у канал Ля Манш (La Manche). Густї мраки, які нас тут заскочили, вкривали такою пітьмою все довкруги, що трохи не вдарили ми о другий корабель, котрий проти нас надпливав. Але на океанї Атлянтийскім тумани уступили і прегарна погода засияла на небі. Милий легот подував об вітрила, граючи бандерою, води океану надили око чудовим блакитом, якого на брудних филях моря Нїмецкого не доводилось нам бачити. Посуваючи ся все на полудне, причалили ми до Мадейри[1], де закинули якор, щоби направити судно. Я за той час перебігав прегарний остров і заїдав солодкі ягоди винні в ростучих тут буйно виноградниках. Відтак прийшло ся нам плисти попри острови Канарийскі. На однім з них, Тенеріфі[2], побачили ми з далека димлячий ся вулькан. Опісля вже тільки рівна площа водна простирала ся весь час перед нашими очима. В прозорім єї зеркалї бачив я мілїони риб всїлякої величини і краски. Инколи промчала попри нас громада дельфінів[3], що грали ся весело у сонци й пускали з нїздр високі стріли води нїби срібні фонтани. Раз показав менї керманич в мори великого рекіна[4]. Матроси мали охоту зловити його, але капітан не позволив, щоб не тратити часу.

Минувши поворотник Рака, наближив ся наш корабель до остовів Капведрийских[5]. Небо стало прибирати темнїйшу краску, але воздух дишав все ще чудовою сьвіжостию. Недуга морска покинула мене, якесь веселе, розкішне чувство грало у душі, а радість, що побачу небавом нові прегарні землї, відбирала в ночи сон. Жаль, постанови поправи, згадка про родичів вилетїли менї з голови.

Одної днини перед полуднем громада риб порхнула з моря у воздух і мов мотилї замаяла у лучах сонця. Зразу думав я, що се птахи, але коли кілька з них в перелетї упало менї до ніг, побачив я, що се риби[6]. Були довгі і на чверть метра, хребет мали синявий, а спід тїла сїро-білий; — довгі і широкі грудні плавцї заступали їм крила, і при їх помочи могли риби якийсь час удержати ся в воздусї, втїкаючи перед другими пажерливими морскими животинами. Ласі на мясо моряки назбирали їх чимало, а кухар приладив нам смачну страву.

Внедовзї якось після того, пізним вечером, коли вже забирав ся я спати, впав капітан до мене і прикидаючись наляканим, закликав: — Живо, хлопче, сюда! Дивне диво! пожежа на мори, филї палають!

З часу моєї першої плавби став я дуже трівожливим зза чогонебудь і тепер серце вдарило в менї сильнїйше. Вискочив духом з ліжка і вибіг за капітаном на поміст. Незвичайний вид розікрив ся моїм очам. Цїле море сияло чудним сьвітлом: з филюючих валів морских пирскали струї огня, — неначе лискавка вилїтала з глубини вод; гладка площа моря мілїонами іскорок горіла. Снопи сьвітла то рожеві то синї показували ся чергою, а за кораблем вздовж єго дороги жаристим шляхам палала широка сьвітляна пасмуга.

Що се? поспитав я капітана.

Сей здвиг іно плечима. — В теплїйших підсонях, сказав, бачив я нераз на мори таке диво, але причини єго не знаю. Тілько відомо менї, що сьвітло отеє анї пече, анї гріє[7].

Довго ще подивляли ми прегарне з'явище, а кілько раз риба хлюпнула у водї, вилїтав з моря в гору чудовий огнистий водограй. Пізна ніч аж загнала мене на супочинок.

В часї плавби не давав менї капітан дармувати. Ходив зі мною по всїх частях корабля, учив назв і приміненя кождіської линви, кождого приладу — то знов казав мірити висоту неба, обчисляти довжину і ширину ґеоґрафічну[8], вести дневник подорожи, записувати щоденний стан воздуха і компасу — словом познакомив мене зі всїм, що морякови потрібне. Нераз мусїв я сторожити в ночи або стояти довгі години при кермі, щоби навчити ся правити кораблем. На рівнї з матрозами спинав ся по шнурових драбинах на реї, стягав і розпускав вітрила, або вартував в бузьковім гнїздї[9]. Тим то і не дивниця, що за час нашої двомісячної подорожи до берегів Африки, придбав я собі основні, необходимі відомости з обрію штуки моряцкої. Спершу недоконче були менї по нутру такі роботи на корабли, але коли побачив, що капітан, хоч привітливий і людяний, нїкому не потурав і строго карав непослушних і лїнивих, став я точно сповняти його прикази, щоби свого добродїя не прогнївати. А треба було пильне на все мати око, бо капітан не лиш мене вчив, а і відпитував з того, що навчив. Небавком пересьвідчив ся я, що житє на корабли не таке то свобідне, як менї моряки захвалювали, що і там не можна даром хлїба їсти, а треба тяжко нераз працювати.

Наконець побачили ми береги Африки. Нїхто либонь не банував за ними більше від мене, бо плавба скучною уже ставала. Через сїм тижнїв не видїти нїчого крім моря і неба, не їсти нїчого тільки сухарі, солоне мясо і пити теплу та й ще несьвіжу воду, не таке се добро, як може хто думає. Тим то, коли причалив наш корабель до берегів, з радости трохи не уцїлував я сьвятої землї. Закинувши якор неподалеки Сєра Лєону[10] почали ми торговлю з Неґрами.

Чорні жителї зносили нам золотий пісок, кість слоневу, ґуму арабску і другі плоди своєї країни, а за те діставали від нас сокири, пили, ножі, зеркальця, пацьорки і бавовняні вироби. Капітан перевів продаж дуже щасливо і я заробив при тім тілько, що мав спромогу не лиш віддати свому добродїєви пожичені гроші, але ще, погостивши добре товаришів матросів, привіз до Льондону 5 фунтів чистого золота в порошку, за котрий заплачено менї в менницї[11] 300 фунтів штерлїнґів новісїнькими ґвінеями.

Так отже в сїй подорожи пощастило ся нам незвичайно гарно. В С'єра Лєоне слабував я вправдї ізза гнилого тамошнього воздуха на пропасницю, але вже з поворотом до Анґлїї подужав хутенько.

 

——————

  1. Мадейра, остров на океанї Атлянтийскім на захід від Марокка. Належить до Портуґальцїв. Має дуже милий климат і землю плодющу. Давнїйше були тут буйні виноградники, котрі одначе в послїдних часах знищила мшиця виноградна (Phylloxera).
  2. Тенеріфа, найбільший з островів Канарийских, на полудне від Мадейри положених. Вульканїчного характеру — приналежить Іспанцям.
  3. Дельфіни — морскі зьвірята ссучі, похожі на риби. В голові мають отвір, через котрий, як кит, випорскують воду. Скіра на них чорняво біла. Жиють громадами і пливуть за кораблями, чатуючи на добичу. Суть хищні — полюють на них задля трану.
  4. Рекін — нажор людоїд, незвичайно нажерлива риба. Рот у неї на спідній сторонї голови як у осетра, наїжений острими зубами. Вганяючись за кораблями, з'їдає усе, що єму моряки викинуть. Небезпечний для купаючих ся в мори — бо одним потиском сильних зубів втинає ногу і перегризе найгрубше дерево.
  5. На полудне від Канарийских островів — посїлість портуґальска.
  6. Криляк журатень (Pterois volintas).
  7. Ся проява називає ся сьвіченє або фосфоризованє моря, а причиною єго суть животини морскі, мікроскопійно дрібні так, що їх голим оком не добачиш, доперва через мікроскоп, се-б то сильно побільшаюче шкло. Сьвіченє їх похоже, хоч сто раз красше і сильнїйше, до сьвітла фосфорового або до сьвітла червачків купавок. Чим здоровші і живійші ті животини морскі, тим красше і яснїйше они сьвітять.
  8. Моряки мають ріжні прибори до означеня місця, де находять ся на мори. З висоти сонця се є з напряму єго лучів, можна обчислити, як далеко корабель від (екватора) рівника на північ чи на полудне. Те віддаленє зове ся шириною ґеоґрафічною. Віддаленє якогось місця від головного полуденника на всхід або захід, зове ся довжиною ґеґрафічною. За головний полуденник приняли Французи той, що переходить через Париж, Англичани той, що іде через Ґрінїч (Greenwich), иньші народи той, що перетинає остров Канарийский Ферро.
  9. Бузьковим гнїздом зове ся кіш, поміщений у шпиля великої щогли, з котрого моряк глядить через люнету (далекоглядне скло) довкруги і дає знати про все, що на мори побачить. Недогідне се і небезпечне місце, тому часто за кару висилає там капітан ворохобних матросів.
  10. Sierra Leone, анґлїйска посїлість на побережу горішньої Ґвінеї.
  11. менниця де чеканять гроші.