Рай і поступ (1899)/Думки християн про царство боже і царство небесне

by Михайло Драгоманов

◀ Думки старих Жидів про йіх будуще райське царство

Рай і поступ Михайло Драгоманов Думки християн про царство боже і царство небесне

Зворот европейськоі думки до житя на землі ▶

Львів: 1899

4. Думки християн про царство боже і царство небесне.

По мірі того, як палестинським Жидам ставало все тяжче жити в римськім підданстві, серед них зростали два напрямки відповідні до пророцьких думок про будуще велике жидівське царство. Перший напрямок ішов до того, аби повстати против Римлян з надією на поміч божу, а другий переміняв самі основи думок про будуще царство жидівського Помазанника (Мессіі, Христа). С першого напрямку вийшло скілька жидівських повстань, остатнє з них скінчило ся руіною Єрусалима у 70 р., після Різдва Христового. Другий напрямок привів до новоі віри — християнськоі.

Ще в пророцьких книгах лучають ся наріканя не на чужинців, що тиснуть Жидів, а на самих Жидів: попів, царів, судиів, богатирів, що кривдять бідних, вдів, сиріт. Окрім того декуди в пророцьких книгах нарікає на Жидів, що у них служба богови лише в празниках та службах церковних, у жертвах, постах та инчих обрядах, а не в тім, аби бути милосерними та справедливими людьми. В кількох місцях пророцьких книг, напримір у книзі пророка Ісаіі, бог каже навіть, що він не хоче тих празників, тих служб, тих постів; що він навіть ніколи не наказував того, а хоче милости та правди. В першій голові книги того пророка бог каже, що він відвертає очи від приносів єму, від церковних служб, а замісь них домагає ся: „вчіть ся робити добро, шукайте справедливости, помагайте придавленому, давайте право сироті, бороніть вдову“! А в голові 58 бог каже, який піст єму любий: „розвязуй ціпи, що наклала злість, роспутуй посторонки неволі, увільняй придавлених і ломи усяке ярмо (на людях), діли ся хлібом із голодним, пускай у хату твою нещасливих, безпритульних; коли бачиш голого, накрий єго і не відвертай ся від людини, подібноі тобі“.

Певно, що ближчі стосунки Жидів із чужими народами вменчили у розумніщих із них стару пошану до обрядових приписів попівського закону, а висунули на перед такі нові думки про те, що богови треба не жертви, приносу і посту, але милости і правди до всіх людей, своіх і чужих.

Із таких нових думок про службу богови мусіли виростати і нові думки про царство Давидово, або царство боже. Звісно, в світі людськім ніщо різко не ділить ся одно від одного, то і в Жидів старі й нові думки про царство Давидово жили довго побіч себе і перемішували ся одні з одними.

Можна сказати, що рішучо нові думки появили ся в словах Івана Хрестителя, що був трохи старший від Ісуса Христа. На лихо, ми мало знаємо про сего мужа, бо і в жидівських книгах і в християнських євангеліях говорить ся про него не богато. В тих книгах сказано головно, що він проповідував Жидам, що наближило ся царство боже та аби вони покаялися за гріхи і на знак того, що вони житимуть по новому, він хрестив йіх у ріці Іордані, то є казав йім поринати у воду. (Грецьке слово баптідзейн, котре у нас перекладає ся словом хрестити, не має нічого спільного с хрестом, а значить просто поринати у воду). Через се Івана і назвали Хрестителем. У євангеліях сказано, що він навчав людей, котрі питали єго, що́ йім робити, так: „Хто має дві одежині, нехай дасть тому, хто не має, а хто має харч, нехай робить так само" (Євангеліє Луки, голова 3, стихи 10–11). Але попри се Іван Хреститель і єго ученики виповняли всі старі приписи жидівського закону, особливо пости; через те в євангеліях сказано, що Ісус, хоть дуже шанував Івана так що навіть буцім то хрестив ся у него, але мав проповідь Івана за „нові латки на старій одежині“ та за „вливанє нового вина у старі мішки“. (Жиди держали вино у шкіряних мішках). Із сего вже можна виводити, що сам Ісус, коли почав після смерти Івана, (котрому царь Ирод Менчий казав утяти голову) проповідати теж про „царство боже, що наблизило ся", то мав новіщі думки про се царство і про те, як до него ладити ся.

В євангеліях росказує ся, що з усіх заповідей жидівського закону Ісус уважав потрібними, аби ввійти у царство боже, лише дві: люби Бога і люби ближнього. (Словом ближній перекладає ся звичайно жидівське слово раєху, котре по нашому значить власне сусіда, земляк. Спершу жидівський закон велів Жидам бути справедливими лише для Жидів і любити лише Жидів, земляків. Потому в жидівській мові те слово почало вживати ся в розуміню кождого, с ким Жид мав діло, а нарешті стало значити кожду людину. Християне так і розуміли се слово і товмачать єго так, що треба любити кожду людину). Все инче, особливо приписи про обряди, пости і так далі, Ісус лехковажив.

Найліпше се видно з оповіданя в євангелію Марка, найстаршому і найдокладнішому з усіх. З оповіданя сего видно найліпше й те, який вплив мала проповідь Ісуса на людей:

„Один книжник приступив до Ісуса і спитав єго: яка перша з усіх заповідей? Ісус відповів єму: перша з усіх заповідей така: слухай Ізраелю (народе жидівський): Пан Бог наш є пан єдиний, то ж полюби пана Бога твоєго всім серцем твоім і всею душею твоєю і всім розумом твоім і всею силою твоєю; се перша заповідь. (Второзаконіє голова 6, стихи 4–5). Друга подібна йій: „полюби ближнього твоєго, як самого себе. Другоі більшоі від сих заповідей нема“. (Левити, гол. 18, ст. 18).

„Книжник сказав єму: добре, Учителю! правду ти сказав, що один є бог і нема другого, окрім него. Тай любити єго всім серцем і всім розумом і всею душею і всею силою, і любити ближнього, як самого себе — се більше (важніще) від усяких всеспалювань і жертв (Жиди приносили в свій храм худобу і домашні птахи, в дарунок або жертву богови; і там попи або спалювали мнясо йіх зовсім, або частину, і як палили всю худобу, то се звало ся: всеспалінє). Ісус бачучи, що він розумно відповів, сказав єму: ти не далекий від царства божого“. (Євангеліє Марка, гол. 12, ст. 28–34).

Чуючи від Ісуса, що наближає ся царство боже, богато Жидів мусіло зрозуміти се по старому, що скоро мусить обновити ся царство Давидово, і самого Ісуса вважати за Мессію Христа, Помазанника, жидівського царя, котрого тоді богато Жидів ждали. Євангелія росказують, що богато людей звало Ісуса в лице „син Давидів,“ і що сам Ісус мав себе за Христа. З того, що римський намістник написав над шибеницею, на котрій роспято Ісуса, вину єго: Жидівський царь, можна бачити, що справді римський уряд налякав ся жидівського бунту за приводом Ісуса.

Але тепер дуже тяжко говорити зовсім докладно про житє й науку самого Ісуса, бо в тодішніх римських книгах записано лише про єго кару на смерть, а християнські євангелія написані були аж у кількадесять років після єго смерти, вже після того, як Римляне зруйнували Єрусалим і християне розійшли ся по других місцях і вже в людській памяти забуло ся і перемішало ся богато с того, що́ було дійсно в Єрусалимі і в жидівській землі.^[1] Через те чотири євангелія, котрі тепер християне вважають за певні росказують житє і слова Ісусові не однаково. По ним не можна довідати ся докладно навіть про те, в якім році родив ся Ісус.

Треба, знати, що тоді в Римській державі, котрій була піддана і жидівська земля, роки лічили від збудованя Риму, а ми тепер лічимо власне від Ісусового Різдва. Один учений монах уже в 600 р. після Христа вирахував, що буцім то Ісус Христос родив ся у 754 році від збудованя Риму, і сей рахунок приняли християне, так що і ми тепер кажемо, що Рим збудований був у 753 році перед Христовим Різдвом, що цісар Август, за котрого родив ся Ісус, почав правити Римом у 30 р. перед Хр. Р. а вмер у 14 році після Хр. Р. Отже в євангеліях від Луки та Матвія говорить ся, що Ісус родив ся при царі Ироді небогато перед єго смертю. А с певних жерел ми знаємо, що Ирод умер у 750 р. після збудованя Риму, значило би, що Ісус мусів родити ся коло 748 р. після збудованя Риму, то є на пять років скорше ніж у нас звичайно рахує ся. А побіч того в євангелію Луки говорить ся, що Ісус родив ся тоді, коли римський начальник Квірін списував усіх Жидів. А с певних римських жерел ми знаємо тепер, що той спис був роблений у 760 р. після збудованя Риму. Таким чином, межи двома євангельськими звістками про Ісусове Різдво, навіть межи звістками одного євангелиста, виходить ріжниця на цілих 14 років. Подібні незгоди найдемо не раз, коли будемо пильно рівнати звістки євангелій про Ісуса, бо кождий євангелист писав по споминам та переказам, які дійшли до него, а окрім того зовсім не мав на ціли написати докладно житє Ісусове, лише хотів примірами с того житя доказати своі думки про віру. Окрім того в списки євангелій пізніщі переписувачі довго приписували і своє. Найстарші християнські писаня се перші чотири листи с тих, що означені яко листи апостола Павла, котрі певно писав таки він сам (Лист до Римлян, два до Коринтян, один до Галатів; инчі ледви писав сам апостол Павло, бо в них лучають ся инакші думки ніж у перших чотирьох). В тих перших чотирьох листах ми бачимо, що́ думав апостол Павло та єго ученики перед 69 р. по Р. Хр., коли приймають, що апостол Павло, був замучений у Римі. Апостол Павло часто говорить про воскресеніє мертвих і про царство боже. Він думав так як фарисеі, то є ті Жиди, що вірили в воскресеніє мертвих. (В Діях апостольских, гол. 23, ст. 6–9, апостол Павло говорить навіть перед Жидами: „я фарисей, син фарисея, — за віру в воскресеніє мертвих мене судять,“ — і фарисеі боронили єго). Апостол Павло лише додає до сеі фарисейськоі віри таку, що Ісус, „син Давидів по тілу, син божий по духу, вмер за гріхи наші, але бог воскресив єго,“ і тим дав знак, що і всі мертві „воскреснуть нетлінні, а живі стануть нетлінними“. Апостол Павло навчав далі, що се стане ся, коли Христос знов прийде на землю і „буде царствувати, поки не покладе під ноги своі всіх ворогів, — послідний же ворог знищить ся смерть, а потім буде конець, коли Христос передасть царство богови й вітцеви, коли перемінить усякий уряд і всяку власть і силу“. (Дивіть ся у першім Листі до Коринтян, гол. 15, стихи 42, 51, 52, 23–28). Побіч сего апостол Павло навчав, що „буде день гніву і суду праведного від бога, котрий дасть кождому по ділам єго: тим, що постійністю в добрім долі шукають слави, чести і безсмертя, дасть житє вічне; а тим, що впирають ся і не покоряють ся правді, а віддають ся неправді, дасть ярість і гнів (Лист до Римлян, гол. 2, ст. 2, 5–8). Апостол Павло думав, що Христос повинен знов прийти дуже швидко (перший Лист до Коринтян, гол. 7, ст. 29). Апостол Павло ще говорив про те, що „наш земний дім ся халупка, розвалить ся, та що ми маємо від бога дім на небі, дім нерукотворений, вічний“ (другий Лист до Коринтян, гол. 5, ст. 1) і що він знав чоловіка, „котрий був піднятий до третього неба — чи в тілі, чи без тіла, не знаю, каже, бог знає, — що, він був піднятий у рай і чув незреченні слова, котрих людині не можна переповісти.“ (Другий Лист до Коринтян, гол. 12, ст. 2–5). В инчім місці апостол Павло говорить про „вишній Єрусалим, в котрім ми будемо жити яко вільні сини, і котрий всім нам матір“ (Лист до Галатів, гол. 4, ст. 22–26).

Певно, для апостола Павла дім небесний, рай на третім небі і вишній Єрусалим було все одно, — місце, де житимуть праведні християне після царства Христового і суду божого.

В євангеліях говорить ся часто устами Ісуса про „царство боже“, або „царство небесне“, як воно зве ся в євангелію Матвія, — котре „наближає ся до людей“ і для котрого люде мусять покаяти ся, але в ріжних місцях говорить ся про те царство не однаково. Так в євангелію Луки росказує ся, що як фарисеі спитали Ісуса, коли прийде царство боже, то він відповів йім: „не прийде царство боже примітним способом і не скажуть: ось, воно тут, або он там, бо царство боже в середині вас“ (Євангеліє Луки, гол. 17, ст. 20–21). Сі слова мусять значити, що царство боже в серці праведного. Так тепер дехто і розуміє сю справу. До такоі думки приводять і такі слова Ісуса в євангеліях як напр. що царство боже росте немов дерево з зерна, або немов хліб заквашений у діжці (Євангеліє Луки, гол. 13, ст. 18–21). Але побіч таких слів находимо й инчі, в котрих царство боже то осібне місце, де „живуть Авраам, Ісаак і Яков, і всі прироки і куди прийдуть праведні з усіх кінців світа і там ляжуть,“ як на пирі, і куди „господар не пустить неправедних, прогнавши йіх у друге місце, де буде плач і скрегіт зубів“ (Євангеліє Луки, гол. 13, ст. 21–29).

За те зовсім виразно говорять євангелія про воскресеніє мертвих і про те, як Ісус Христос, котрого вони звуть словами Син чоловічий, взятими с книги пророка Данила, де так звав ся образ жидівського народу, — прийде, після мук, смерти і воскресенія, знов на землю судити людей.

Найдокладніще росказує ся про такий суд в євангелію від Матвія:

„Як блискавка виходить зі сходу та сияє аж до заходу, такий буде і прихід Сина чоловічого. Зразу сонце померкне і місяць не даватиме свого світла, і зорі попадають із неба і сили небесні захитають ся. Тоді явить ся ознака Сина чоловічого на небі, і заголосять усі народи землі і побачать Сина чоловічого на небі, що йтиме на хмарах із великою силою та славою. І пішле небесних він ангелів своіх з голосним гуком трубним і позбирають вони вибраних ним (праведних) від чотирох вітрів, від кінців неба до кінців єго (Євангеліє Матвія, гол. 24, ст. 27–31).

„Як же прийде Син чоловічий у славі своій і всі святі ангели з ним, тоді сяде він на престолі слави своєі. І зберуть ся перед ним усі народи і відлучить він одних від одних, як пастух відлучує вівці від козлів, і поставить вівці по правиці в себе, а козлів по лівиці. Тоді скаже цар (Син чоловічий) тим, що по правиці: „Прийдіть, благословенні Вітцем моім, осягніть царство, приготовлене вам від основаня світа: бо я голодував, і ви дали мені йісти, був жаден, і ви напойіли мене; був чуженицею, і ви приняли мене; був голий, і ви одягли мене; хорував, і ви відвідали мене; був у темниці, і ви прийшли до мене“. Обізвуть ся тоді до него праведні, кажучи: „Пане, коли ми бачили тебе голодного і нагодували, або жадно́го і напойіли? коли ми бачили тебе чуженицею і приняли? або голого і одягли? Коли ми бачили тебе недужого, або в темниці, і прийшли до тебе?“ І обізвавши ся цар, промовить до них: „Правду кажу вам: кілько раз се робили ви одному з моіх найменчих братів (то є простим людям), мені робилисте“.

„Тоді скаже він і до тих, що по лівиці: идіть від мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений діяволови і слугам єго! — бо я голодував, і ви не дали мені йісти; був жаден і ви не напойіли мене; був чуженицею, і ви не приняли мене; був голий, і ви не одягли мене; був недужий і в темниці, і ви не відвідали мене“. Тоді обізвуть ся до него і сі: „Пане, коли ми бачили тебе голодного, або жадного, або чуженицею, або голого, або недужого, або в темниці, і не послужили тобі?“ Обізве ся тоді (Син чоловічий) до них і промовить, кажучи: „Правду кажу вам: кілько раз сего ви не робили одному з сих найменчих, мені не робилисте!“

„І підуть сі на вічні муки, а праведні на житє вічне“ (Євангеліє від Матвія, гол. 25, ст. 31–46).

Осібна апостольська книга, що зве ся „Обява святого Івана Богослова“, описує подрібно остатні війни межи ангелами божими та діяволом і єго післанцями перед тим, як діявол буде поборений до решти, — і росказує про те яке буде пекло та описує подрібно який буде рай для праведних. Ось слова тоі книги, що говорять від імени апостола Івана:

„Діявол вкинений в озеро вогненне і сірчане, де звір і лжепророк (післанці єго, побіджені перед тим) і будуть мучити ся день і ніч во віки віків.

„І побачив я великий білий престіл і сидячого на нім (бога), від котрого бігло небо і земля, і не найшло ся для них місця. І бачив я мертвих, малих і великих, що стояли перед богом, і отворено книги; отворено ще инчу книгу, книгу житя, і суджено мертвих с того, що написано в тих книгах, по ділам йіх. І дало море мертвих, що в нім, і смерть і ад дали мертвих, що в них, і суджено йіх, кождого по ділам єго. А смерть і ад вкинено в озеро вогненне. А коли кого не найдено написаного у книзі житя, то вкинено єго в озеро вогненне. (Адом або Плютоном звали старі Греки підземного бога, що царював над підземною печерою с помершими, котру звали Тартаром. Християне стали і самий Тартар звати Адом).

„І бачив я нове небо і нову землю; бо перше небо і перша земля пропали, а моря вже більше не було. А я, Іван, бачив то святе місто, Єрусалим, що сходило від бога з неба. І чув я голос великий з неба, що говорив: „ось оселя бога з людьми, і домуватиме (він) з ними, а вони будуть єго люде, і сам бог буде з ними, бог йіх. І обітре бог усяку сльозу з очей йіх і смерти вже не буде, ані смутку, ані крику, ані труду не буде вже, бо перше (старе) минуло.“ І говорить той, що сидить на престолі: „ось усе нове роблю“. І каже мені: „напиши, бо сі слова правдиві і вірні.“ І каже мені: „Стало ся. Я Альфа й Омеґа (перша буква й остатня у грецькій азбуці), початок і кінець. Я дам жадно́му із жерела води житя за дурно. Хто побідить, той посяде все, і я єму буду бог, а він мені буде син. А боязливим і невірним, і огидним, і душегубцям, і чужоложцям, і чарівникам, і ідольським служителям, і всім брехунам частка йіх ув озері, що палає вогнем і сіркою.“

„І приступив до мене один ангел і поніс мене духом на гору велику та високу і показав мені місто велике, святий Єрусалим, що сходило з неба від бога і мало божу славу. А сяєво єго подібне до найдорожчого яспісового каміня, блискучого як кришталь. А мало воно мур великий та високий, мало дванацять воріт, а на воротіх дванацять ангелів. А мур міста мав дванацять підвалин. А той, що говорив зо мною (ангел) мав золоту очеретину, аби зміряти місто і ворота єго і мур єго. А місто четверо-кутне, а довжина єго така-ж як і ширина. І змірив (ангел) місто очеретиною, на дванацять тисяч стадій (стадія, грецька міра, рівнала ся нашим 90 сяжням), довжина, ширина і вишина єго однакі. І змірив мур єго на 140 ліктів людськоі міри. А був мур той збудований з яспісу, а місто с чистого золота, подібного до чистого скла. А підвалини міського муру вкрашені всяким дорогим камінєм. Перша підвалина яспіс, друга сафір, третя халкидон, четверта смараґд, пята сардонік, шеста сард, сема хрізоліт, осьма берія, девята топаз, десята хрізопаз, одинадцята гіякинт, дванадцята аметист. А дванацять воріт то дванацять перел. Кожді ворота з одноі перлини. А вулиця міста то золото чисте, прос'яйне, як скло.

„А храма я не бачив у нім, бо Пан Бог Вседержитель єго храм і Ягня (Христос, бо єго вбито, як ягня, принесено в жертву богу), і не потребує то місто сонця, ні місяця, аби світили в нім, бо слава божа освітила єго, а світильник єго Ягня. А народи, що будуть спасені, ходити муть у світлі єго, а царі земні принесуть славу і честь свою до него. А ворота єго не будуть запирати ся днями, бо ночи там не буде. І принесуть славу і честь народів до него. І не ввійде в него ніщо погане, ані той, хто робить гидоту і неправду, а лишень (увійдуть) ті, що записані в книзі житя.

„І показав мені (ангел) ріку води житя, чисту та ясну як кришталь, що виходила с престола божого та Ягняти. А посеред вулиці єго (міста), тай по сім і по тім боці ріки є по дереву житя, що родить овочі дванадцять (-раз у рік) і що місяця дає свій плід, а листє з дерева на лік народам. І вже більше не буде ніякого проклону, а престол Бога й Ягняти буде в нім (тім місті) і слуги єго (бога) служити муть єму. І побачать лице єго і імя єго буде на чолах йіх. І царювати муть на віки вічні. (Об'ява св. Івана Богослова, голова 20, ст. 10–15; гол. 21; гол. 22, ст. 1–15).

Не ма чого богато говорити про те, в чім отсе оповіданє, небесний Єрусалим, подібне до персидських оповідань про Вар і до жидівських про будущий Єрусалим на землі, а в чім відміняє ся від них. Се видно від разу, коли хто пильно прочитає всі ті оповіданя. Ми завважаємо тілько, що й оповіданє християнськоі книги ще не дуже відійшло від грубих (матеріяльних) старожидівських думок: небесний Єрусалим збудований з дорогих каменів та металів, праведні в нім усе таки будуть йісти і навіть лічити ся листєм із дерева житя, так мов би то бог інакше не може піддержати йіх вічне житє.

Аби добре порозуміти такі християнські думки про кінець сего світа, треба завважати, що християне поділяли думки греко-римські, подібні до індійських, про те, що світ у певні доби мусить бути зруйнований, аби обновити ся. Так у християнськім письмі, що зве ся Соборним Листом апостола Петра, читаємо такі слова: „в початку словом божим небеса і земля зложені були з води і водою, через те тодішній світ пропав, потоплений водою. А теперішні небеса і земля, що вдержують ся тим же словом, зберігають ся для вогню на день суду і погибели нечестивих людей. Прийде-ж день божий, як злодій у ночи, і тоді небеса з гуком розвалять ся, а стихіі, розгорівши ся, знищать ся, земля і всі річи на ній згорять… А в тім, ми по обіцянці божій, ждемо нового неба і новоі землі, на котрій живе правда“. (Другий Лист Петра, голова 3, ст. 1–13).

Такі обіцянки царства небесного праведним і пекла неправедним служили поступови людей тим, що навчали йіх бути милостивими до других. Се впливало добре особливо на людей грубіщих і менче просвічених, бо люде делікатніщоі натури і більше просвічені роблять добре не для надгороди і не зо страху перед карою, а тому, що инакше й не можуть робити. Такі люде були і перед Христом, бо ще в одній дуже старій індійській книзі росказує ся, як раз жінка, бачучи нещастє свого праведного чоловіка а щастє єго неправедних ворогів, сказала єму, що вона не бачить правди в суді божім; чоловік відповів йій на те: „я роблю, не оглядаючи ся на плід від моіх учинків. Чи буде мені надгорода, чи ні, я все одно сповняю з усіх сил моіх свій обовязок. Моя душа по природі обертає ся до правди“. І серед Греків та Римлян учителі, котрих звали філософами (то є такими, що люблять мудрість, науку) думали так само, що люде мусять робити по правді вже з самоі людськоі гідности. Один такий філософ, цісарь Марк Аврелій (що царював межи 161 і 180 роком після Христа) писав про себе: „що́ би там ні робили (зо мною), а треба, аби я був людиною доброю, так само як камінь смараґд може сказати: що́ би там ні казали, що́ би ні робили, а треба, аби я був смараґдом і вдержував свою барву.“

Філософи вважали, що людей треба так виховувати, аби вони робили по правді і відвертали ся від неправди, що́ би там з ними ні було на сім, чи на тім світі. Але філософська наука, котра опирала ся лише на розум, росходила ся межи людьми помалу. А наука християнська, котра опирала ся на проповідь про пекло і рай, була приступна і для найменче просвічених, для найгрубіщих людей.

Християнські думки про рай і пекло прислужили ся до здержуваня людей від злих учинків особливо серед дикших народів, котрі нападали на просвіченіщі греко-римські християнські царства, і котрі, чуючи про віру християнську, найперше зацікавлювали ся оповіданями про рай і пекло. Так росказують, що і наш руський князь Володимир навернув ся до віри християнськоі, коли єму показали образ раю та пекла, і вихрестивши ся став уже милостивим.

Алеж розважна людина спитає: чому-ж за тілько часу, як проповідає ся віра християнська, то є майже за дві тисячі років, все таки правда і милость не запанували серед християн? На се треба відповісти так, що були тай є недогляди в самій науці християнській про правду і милость. Наука та не звертає ніякоі уваги на громадські порядки в людськім житю, а обертає ся лише до кождоі особи окремо, обіцяючи йій царство небесне за милость і пекло за немилость. Але що-ж робити, як хто не хоче слухати подібноі намови? На се християнська проповідь дає навіть таку заповідь:

„Ви чули, що сказано (в старім жидівськім законі): „око за око і зуб за зуб“, а я (Ісус) кажу вам: „не против ся злому, але як хто тебе вдарить у праве лице то настав єму і ліве, а як хто схоче судити ся с тобою і взяти в тебе сорочку, віддай єму і верхню одежу, а як хто присилує тебе іти з ним одну милю, іди з ним і дві“.

Звістно, така заповідь милостива і ліпша ніж старий закон про пімсту, але вона не кладе ніякоі границі против злого. Дехто каже, що злий, що вдарить людину в лице, сам почує сором, коли та людина наставить єму і друге лице. Добре, як почує, — а як ні? Окрім того є такі кривди межи людьми, що виходять зовсім не від злоі волі поодиноких осіб, а від цілих громадських порядків, або від настрою цілих народів. І таких кривд мабуть чи не більше як тих, що виходять із волі поодиноких осіб. Така напр. війна, або в загалі служба вояка, що мусить іти і проти батька й матери, коли єму наказано. Або напр. за податки з бідних людей часто беруть одежу урядники, котрим часто самим до сліз жаль те робити, і котрі раді були би самі заплатити за бідного, та не мають чим. Що́-ж буде, коли всі люде будуть не противитися злу, не будуть старати ся перемінити такі порядки, при котрих у бідного здирають остатну одежу? — А вже-ж, що зло буде панувати до віку.

Подібних примірів можна навести тисячі.

Очевидно, що тут не поможе особиста милость, а надто непротивенство злу, а треба перемінити громадські порядки. Але-ж про сі порядки євангельська наука навіть і не згадує. А в инчих християнських книгах проповідує ся навіть повна зневага до всякоі людськоі громади, бо християнин, мовляв, живе на землі лише короткий час і мусить думати лише про житє в божій громаді, в царстві небеснім, де він буде жити вічно, то нехай собі буде в людській громаді всяка немилость та неправда: християнинови до того байдуже, або ще навіть більша єму буде надгорода на небі, як він більше намучить ся на землі.

Межи євангельськими проповідями про те, як добути царство небесне, є такі, що знищили би всяке громадське житє, як би всі люде йіх сповняли. Такі напримір отсі слова:

„Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа перейідає, де злодіі підкопують ся і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні міль ні ржа не перейідає і де злодіі не підкопують ся і не крадуть, бо де ваш скарб, там буде і серце ваше.

„Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а другого любити, або одному стане щиро служити, а про другого недбати. Не можете служити богови і богацтву.

„То-ж кажу вам: не турбуйте ся для душі вашоі про те, що́ вам йісти і що́ вам пити, ані для тіла вашого, в що́ вам одягнути ся. Хиба душа не важніща від страви, а тіло від одежі? Подивіть ся на птиці небесні: вони ані сіють, ані жнуть, ані збирають у комори, а батько ваш небесний годує йіх. А ви хиба не ліпші від них?… І про одежу чого турбувати ся? Подивіть ся на польові ліліі, як вони ростуть! Вони не працюють, ані прядуть. Але, кажу вам, що і Соломон в усій своій славі не одягав ся так, як кожда з них. Коли ж траву польову, що сегодня є, а завтра єі кинено в піч, так одягає бог, то на скілько ліпше вас одягне, маловіри!

„То-ж не турбуйте ся і не кажіть: що́ нам йісти? або що́ пити? або в що́ одягнути ся? Бо сего всего шукають поганці, і бо батько ваш небесний знає, що вам треба сего всего. Шукайте найперше царства божого і правди, а се все додасть ся вам!“ (Євангеліє від Матвія, гол. 7, ст. 19–34).

З усіх сих слів пожиточні і дуже для громади такі, аби не дбати кождому про своє осібне богацтво, та аби дбати найперше про правду. Але, аби всі люде могли прожити, зовсім не думаючи про страву та одежу, взявши собі за примір птиць та трави, то річ неможлива, бо хто би справді дав йім те? Очевидно, ще коли не кожда осібна людина, то громада мусить дбати про те, аби всіх виживити, бо навіть на милостині всі прожити не можуть тай хто буде єі давати, коли ніхто не буде нічого збирати на землі, думаючи лише про небо? Тоді люде мусять просто вимерти. Може хто скаже: так і ліпше буде! На се можна сказати, що як би се було й справді, то все одно всі люде не схотять умирати, то-ж треба, значить, пригадати такі заповіди, котрі би піддержували йіх житє, а такі заповіди можна помирити с правдою тоді, коли сказати людям, аби вони дбали все про громадське добро, то будуть тим самим служити і собі самим. А без думки про громадське добро лишає ся одно з двох: або дбати кождому про богацтво, або жебрати і помирати. Справді виходило так, що благочестивші християне, котрі взяли собі до серця заповідь жити як птиці та трави, увесь вік жебрали, тим часом як инчі, хитріщі дбали про своє осібне богацтво, а вся середня людська громада стояла ні сяк ні так.

Ось головні причини, чому поступ милости та правди у християнських громадах ішов дуже помалу, хоть усе таки йшов.

А в тім, християнська милость не була вже така широка, як можна би було подумати по таким євангельським словам, як отсі: „любіть ворогів ваших, благословіть тих, хто вас проклинає, робіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліть ся за тих, що вас ображають та переслідують“ (Євангеліє від Матвія, гол. 6, ст. 44). Коли порівнати сі слова з другими, то виходить, що християнин повинен бути такий милостивий лише в тих випадках, що не мають нічого спільного з вірою. А там, де йде діло про віру, там учителі християнські починають говорити зовсім немилостиво. Напримір, у другім листі апостола Павла до Коринтян (гол. 6, ст. 14–17) читаємо ось що: „Не натинайте ся під чуже ярмо з невірними (то є не товаришуйте з ними), бо яке може бути товариство праведности з беззаконством? що́ спільного у світла с темрявою? яка згода межи Христом і діяволом? То-ж відділіть ся від невірних і не доторкайте ся до нечистого“. В євангеліях Ісус, посилаючи дванадцять апостолів проповідати свою віру, говорить йім таке: „коли вас хто не прийме і не слухатиме вас, то виходючи відти, обтрясіть порох із ніг ваших у свідоцтво на них. Правду кажу вам: радісніще буде Содомі й Гоморрі в день суду, ніж тому містови“ (Євангеліє Марка, гол. 6, ст. 11). Содома і Гоморра були міста в Палестині, про котрі в старих книгах росказано, й гидкі гріхи. Тепер, по словам євангельським що бог спалив йіх огнем за великі виходило, що не приймати віри християнськоі ще більший гріх, котрий ще більше буде покараний.

Та инакше християне й не могли думати, будучи певними, що віра найголовніща річ на світі і що йіх віра просто йде від бога, а всі незгоди з нею від діявола. Спершу, поки християне були слабі, то самі терпіли за віру і ждали, що невірних покарає бог. А коли вони стали дужчими, коли й римські цісарі стали християнами, то незабаром християнські учителі почали казати, що й світське начальство повинно карати не-християн та примушувати йіх, аби приступали до церкви християнськоі. С часом серед самих християн вийшли незгоди в думках про віру, про церковні порядки та обряди, то і всіх тих, що не згоджували ся с пануючими серед епіскопів думками, почали вважати за невірних, котрі мають своі думки від діявола. Християнські учителі, особливо епіскопи почали казати, що таких людей треба карати вогнем і мечем більше як злочинців, бо вони можуть украсти у людей, що йіх послухають, найдорожче добро — царство небесне. З сего виходили великі мученя на людей і навіть війни, що пустошили цілі краіни. По правді кажучи, ніхто тілько не пролив крови людськоі за незгоди в справах віри, як християне. І так тягло ся аж до нових часів, коли вже вільна світська наука привчила просвічених людей і уряди думати, що ніхто не може сказати, що єго думки ідуть просто від бога і єдино правдиві, та що в справі віри, як і в загалі в справах думки, кождому мусить бути признана вільність.

---

Таке то вийшло з думки християнськоі про царство небесне: одним боком та думка посувала людський поступ, а другим спиняла єго. Подібний вплив мала вона і на зріст думок загальних про житє на світі.

Християнська віра появила ся серед Жидів усе таки яко новина проти старого жидівського церковного закону, та ще й незабаром звернула ся і до Греків і інчих не-жидівських народів і схотіла бути вірою не одного якого народу, а всесвітньою, або по грецькому католицькою, а не язичеською, то є не вірою одного народу, або одноі мови. (В церковно-славянській мові слово языкъ значить мова і нарід).

Се був величезний поступ у порівнаню зо старими вірами, с котрих лиш одна віра буддійська хотіла бути теж вірою світовою. Буддійська віра, богато де в чім подібна до християнськоі, почала ся поверх 500 років перед Христом в Індіі й ширила ся по східній Азіі, то є по сторонах дуже далеких від наших, европейських, куди доходили про неі тілько неясні чутки, хоть усе таки доходили, так що дещо з буддійських переказів присвоіли собі й християне.

Аби оправдати свою віру перед нападами Жидів, котрі докоряли християнам, що вони відпадали від староі, предківськоі віри, християнські учителі, особливо письменніщі, казали, що віра поступає на перед в міру того, як люде виходять із первістноі грубости, — що і сам бог не від разу відкрив усю правдиву віру навіть найлюбійщому єму народови, Жидам: а через Мойсея відкрив одно, що могли порозуміти ще занадто грубі Жиди; через пророків відкрив більше, а вже нарешті через сина своєго, Ісуса Христа відкрив усю віру всім народам і навіть увільнив самих Жидів від застарілих і грубих приписів Мойсеєвого закону.

Ті християнські учителі, що вийшли не з Жидів, а з Греків та Римлян, і добре знали книги своіх старих учителів, філософів, бачили, що і в тих філософів іще перед Христом були думки подібні до християнських: напримір, що бог є дух, що не має ні кінця, ні форми, що через те він один на ввесь світ; що люде повинні любити одні одних; що всі люде по природі рівні і повинні жити як братя й таке инче. То ті християнські учителі, що самі вчили ся у грецьких та римських писателів, казали, що бог постепенно приготовляв до християнства не самих Жидів, через пророків, але й инчих людей, через філософів. Образи деяких таких філософів навіть малювали иноді в християнських церквах.

Так письменніщі християнські учителі наближали ся до думки, що в світовім людськім житю є поступ до ліпшого, то є до думки зовсім противноі старим думкам, мов би то від початку світа чим раз далі іде до гіршого. Але ж у християнських думках про поступ була та хиба, що поступ признавав ся лише до часів Ісуса і перших учителів християн, а далі вже ні, бо ті учителі вже буцім то сказали остатню правду божу, а далі все, що хоть трохи незгідне з нею, уже від діявола! Окрім того, в самих християнських думках про поступ не признавало ся, аби люде могли поступати на перед самі, своім розумом та працею, а лише за підмогою осібних божих післанців.

Між инчими через се християнським учителям сучасне людське житє уявляло ся все таки в чорних барвах, як і старим, що складали оповіданя про залізний вік. Ось напр. як говорить про людей перед другим приходом Христа письмо, котре зве ся Другий Лист апостола Павла до Тимофія:

„Знайте, що в остатні дни настануть часи тяжкі, бо люде будуть самолюбці, сріблолюбці, пишні, горді, лайливі, родителям непокірні, невдячні, безбожні, нелюбовні, непримірливі, осудливі, невдержливі, люті, вороги доброму, зрадники, напастники, гордівники, що люблять більше роскоші, ніж Бога, що мають лице благочестивих, а від сили єго (божоі) відцурали ся (Другий Лист до Тимофія, гол. 3, ст. 1–5).

Треба нагадати, що такі достатні дни“, по апостольським писаням, були власне часи, коли жили самі перші християне, бо в листах апостола Павла і в євангеліях усе говорить ся, що кінець віку, коли Ісус Христос знов прийде на землю, буде так швидко, що не встигнуть навіть померти всі ті, що жили в часи єго першого приходу (Перший Лист апостола Павла до Коринтян, гол. 7, ст. 29; євангеліє від Луки, гол. 21, ст. 32; євангеліє від Матвія, гол. 24, ст. 34). Ті-ж часи, коли писали ся перші християнські книги, були справді досить тяжкі для Жидів і християн, бо саме тоді Римляне зруйнували Єрусалим, християн давили Жиди і римський уряд, межи самими християнами були сварки ізза того, як розуміти віру і таке инче. Ось чому апостольські книги, коли говорять про „остатні дни“ перед новим приходом Христа, то кажуть, що будуть тоді великі війни, напасти, фальшиві Христи, брехливі пророки, Антихристи (Противухристи).

Про муки, які робить і ще робити ме християнам діявол і страшні післанці єго, і як далі й бог пішле страшні кари на противних єму людей, аж поки нарешті післанці діявола тай сам він не будуть подужані на віки, — написана була осібна книга, про котру згадано вище: „Обява святого Івана Богослова“. В тій книзі є явні вказівки під назвою міста Вавилона на місто Рим, що „царює над земними царями“, на цісаря Нерона, що наказав мучити християн. Нерон виставлений там яко страшенний рогатий звір, що каже на всіх людях писати на руці, або на чолі своє імя, означене числом 666, — що значить власне Нерон Кесар, коли написати сі слова по жидівському і порахувати кожду букву за число, як се робилося у Жидів, що не знали наших числових знаків, а писали числа буквами, як і старі Греки, і як се й доси пише ся в наших церковних книгах. Дуже страшно змальовані в тій книзі „остатні дни“ перед судом божим, коли людей мучитиме і Антихрист із діяволом і ангели божі, за кару.

Пізніще християне, побачивши, що всі сучасники апостолів вимерли, а Христос усе таки не приходить на суд, і світ сей не кінчить ся, почали думати, що нема що говорити про речинці, коли се буде (така думка написана вже в тім листі, що зве ся перший лист апостола Павла до Тессалонікійців, гол. 5, ст. 1), а треба лише бути готовими до суду Христового. Потім дехто відкладав той суд на 300, або на 700, на 1000, на 7000 років, але все виходило так, що християнин жив ув „остатні дни“ і все єму привиджувало ся, що дни ті лихі і чим далі до „кінця віку“, тим стають іще гірші.

Додати ще треба, що християне в загалі ставили себе проти всего світа, людського і навіть не людського. Євангеліє Івана каже, що царство єго не від сего світа, а князем, то є паном світа зве діявола. Така думка виходила між инчим із загального погляду, який мали християне, тай богато філософів у инчих народів, то є, що коли бог чистий дух, то світ або матерія є щось противне єму, діявольське, так само як і тіло у людей супроти душі. То все світове, все тілесне тим більше вважали християне за річ гидку.

З усіх таких думок про остатні віки, про гріхи людські, про гидоту всего світа й самого людського тіла вийшли пізніще у християн такі думки, що праведна людина зробить найліпше, коли не лише не буде женити ся, — як робив уже апостол Павло, — але зовсім покине й людську громаду та втече від людей в пустиню, де стане одинцем, або по грецькому монахом, буде всяко морити своє тіло: голодом, холодом, огнем і таким инчим, думати лише про смерть, молити ся богови та противити ся покусам діявола, що буде тягнути єго до світа, до житя. Таких монахів вважали за взірцевих християн.

При такім настрою думок кождий християнин мусів відвертати ся від громадського житя й єго справ, мусів дивити ся байдуже на ввесь світ, або навіть гидувати ним, а монах тим більше. Так дійшло до того, що мусіла забувати ся навіть євангельська заповідь — любити людей, помагати йім, бо праведному християнови люде стали гидкі, а монах зовсім тікав від них і тілько про те й думав, як би спасти свою душу на самоті, то є нарешті тілько й думав і дбав, що про себе самого.

Якби всі люде рішучо переняли ся такими думками, то настав би конець не тілько всякому поступови межи людьми, але й самому людському родови. Є й доси такі, котрі думають, що се булоби й ліпше, а тим більше, як би душі всіх людей, що засудили себе на бездітну смерть, жили вічно коло бога в царстві небеснім. Нема що говорити, чи ліпше би так було, чи ні, бо діло в тім, що так не може бути, бо кілько не намовляли людей проти світа та житя, проти того, аби женити ся та йти заміж, а все таки велика більшість людей жила й живе на світі в громадах, одружаючи ся і родячи дітей. І так певно буде все, бо така людська природа. То значить треба відповідно до сеі природи пригадати й думки про світове, громадське й особисте житє, аби воно поліпшувало ся, а не підрізувало ся.

Такі думки і виробили собі просвічені народи в часи пізніщі, після християнських. Се думки про неперестанний поступ людей через вільну науку.

1. Рівнаючи чотири євангелія, теперішні найученіщі богослови думають, що найстарше і найдокладніще з них євангеліє Марково, а за ним ідуть: Лукино, Матвієво і нарешті Іваново, котре дуже відміняє ся від трьох Перших.