Рай цілий радості і пекло мук

Рай цілий радості і пекло мук...
автор Петренко Михайло Миколайович
З циклу «Слов’янськ», зб. «Южный русский сборник». Опубл.: 1848. 


* * *


       Рай цілий радості і пекло мук
       Пісні слов’янські, голос з того світа,
Невідомий од серця і для серця гук,
       Душа дівоча без привіта!
              Коли б хто був в силах
       Пекельні муки, радість рая
       В душі своїй зараз спізнать,
       На світі сім, не замирая,
       То і тоді на серці у того
       Все б менше горя, радості лягло,
       Ніж од пісень слов’янської дівчини.
Я розболівся ввесь від муки, від кручини,
       Від радості й не знаю од чого,
              Почувши вас, пісні святії!
Я знаю, в пору ту вже сонечко лягло
       Спочинути за гори крейдянії,
І затихало все у полі, у садках,
       І смирно ніч лягала по долині,
А ясні зірочки засяли в небесах,
       Мов очі ті слов’янської дівчини...
       А тут і ви, мов з неба де взялись,
Уперш заплакали, а далі затужили,
Вздихнули на горах, в дібровоньці занили,
А потім вдалині музикой залились!
       Так як безумна та в ночную пору,
       Розкинувши волосся по плечах,
       Біжить, летить з гори на гору,
       Тоска в душі, а сльози на очах;
       То плаче на одній, то на другій сміється,
              А потім так затуже, так заллється,
              Неначе хочеться, бач, їй,
              Щоб все тужило з нею вмісті,
              Що є на небі, на землі!
Мов громом вдарений, так я стояв на місці,
       І слухав вас, і не розстався б з вами,
              І як безумний горював...
       О ні, замучений до сліз піснями,
              Я радість горем запивав.
Не зуздрів я, як ніч пройшла вже до півночі,
Як місяць молодий, вже вибившись із мочі,
Схиливши голову, на горах засипав,
А тільки чув, як голос пісні затихав
              Помалу-малу по долині,
              І з горем я тоді сказав:
Простіть, пісні слов’янської дівчини!