Під хмарним небом
Василь Чайченко
Зрадник
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1893
ЗРАДНИК.
(Легенда з далекого сходу.)
I.

Було це в південному краї,
Де сонце так пишно сия,
Де гордая пальма пишає,
В роскошах втопає земля;
Де небо блакитне й широкі
Безмежні простори степів, —
В тім краї ще в давнїї роки

Народ наймогутнїший жив.
І славою гучно пишався
Той край у народів сїм'ї.
Друг кожен тій славі вклонявся,
А ворог лякав ся її.
Не тим тая слава, що в полї
Козак із народу того
З війни не втїкав ще нїколи,
Не кидав ще місця свого;
Не тим тая слава, що з роду
Нїхто ще з усїх ворогів
Того переважить народу
Нїколи й разу не здолїв;
Не тим, що над їх парубоцьтво
Хоробріш нїде не було;
Не с того, що їхне дївоцьтво
Як пишні троянди цьвіло, —
Нї, тим така слава велика
Була у народу того,
Що з їх нї один спокон-віку
Не зрадив ще краю свого.
В якії несьвіцькії муки
Не кинув би кожного з їх,
Але нї вуста їх, нї руки
Не зрадили-б з роду своїх.
І „зради“ — пекельного слова —
В ті давні колишнїї днї
Не знала ще їхняя мова,
Не знали й не чули вони.

II.

Отож у ті давні години,
Що спомин про їх уже згас,
Жив парубок в їхнїй країнї
І звався той хлопець — Киндарз.
Судилось йому виростати
Безрідному серед чужих, —
Давно бо в землї його мати
І батько у бої полїг.

За те був вояцької вроди,
Як сокіл у бої лїтав;
Не раз і не два у походи
Ходив він і слави придбав.
Хоч ще молодий був лїтами,
Та в радах уже радував, —
Він голос проміж козаками
За вчинки славетнїї мав.
І голови сиві старії
Схилялись до слова його
І бачив себе він у мрії
Гетьманом в народу свого.
І стоячи в радї козацькій,
І дома у хатї своїй,
І линучи в бучі вояцькій,
Не кидав нїколи тих мрій.
І гордая думка буяє:
„Тепер я с старими в рівнї, —
Минуть ще години — й у краї
Не буде вже й рівних мінї:
Я бюся — і ворог тїкає,
Чи мертвий лягає до ніг;
Я в радї — й нїхто не здолає
Так справ розважать військових.
Той досьвід увесь, що з'уміли
Придбать тілки сиві дїди,
Не втративши мужньої сили,
Здобув я в мій час молодий.
І чом-же мінї не держати
У дужих руках булаву?
Я краще-б ізміг керувати
Тим краєм, в якому живу…“
Та роки минають швидкії, —
Хоч слава його й вироста,
Та ще не справдились надїї,
Далеко бажана мета:
Старий ще гетьман заправляє
І вирвать не дасть булави:
Киндарз лиху думу ховає
В своїй молодій голові…


III.

Ось чутка пішла поміж люди:
Край рідний їх ворога жде;
Збіраєтьця військо з'усюди,
Зібралось, — на ворога йде.
Не блискавка небо то крає,
Не в хмарах насуплених грім, —
Гетьман то в похід виступає
І військо славетнеє з їм.
Як хижі орли налетїли,
На ворога впали усї, —
І никнуть ворожії сили,
Як в полї трава од коси.
І, трупом заславши країну,
Од їх уже ворог тїка, —
Боротись змогла до загину
Старого привідцї рука!
Над їм іще ворог нїколи
В боях переваги не брав, —
Тепер же в широкому полї
Полїг він і білш не вставав.
І рада зійшлася обрати,
Як звичай дїдівський велїв,
Гетьмана ізнов, щоб скарати
За батькову смерть ворогів.
„За кров нашу й батька старого
Ходїмо, ходїмо на їх!
Нам треба гетьмана такого,
Щоб їм він оддячити зміг!“
Киндарз чує всї цї бажання
І дума: „діждався і я!
Справдились мої домагання, —
Моя булава вже, моя!“
І чути йому — вже гукає
Хтось в радї: „Киндарз поведе!“
У серцї надїя палає,
Він гордий і впевнений жде.
Але між дїдами старими
Щось думи були не такі:

Мовчать ще дїди, а за ними
Мовчать і усї козаки.
Нарештї старий і похилий
Озвався з між їх дїдуган:
„Хоч ворога ми й подолїли,
Та вбитий полїг наш гетьман…
Навіщож нам довго шукати?
Тепер серед нас його син —
Хто-ж білше — за батька скарати
Бажа ворогів, як не він?
Він вдержати шаблю здолає,
Здола боронити свій край, —
Так хай булаву він приймає,
Веде нас до бою нехай!“
Замовк дїдуган, і вся рада
Гукнула у голос один:
„Правдива старого порада —
Гетьманом хай буде нам син!“
І ось — молодий, але дужий,
До рук булаву він прийма…
Киндарз — наче зовсїм байдужий,
А лютість у серцї нїма:
„Так ось як мене вшанували
За славу й послугу мою:
Гетьманом ви хлопця обрали,
Я-ж знову у боцї стою!
Нехай! я не буду прохати!
Ви бити йдете ворогів, —
Та тілки вам їх не зламати,
Бо я вам іще не простив!
Коли мінї шани немає, —
Знайду її в ворога я!
Помститись над вами здолає
Гартована шабля моя!“
Чорнїший од чорної хмари,
Що сонце хова серед дня
І грози віщує та кари,
Сїдає Киндарз на коня —
І їде. Свій край вже минає,
У землю чужую вступив…

Жене він коня, поспішає
Скоріш до своїх ворогів.
Але-ж не за рідну країну
Тепер їде битися він:
Про помсту він дума єдину,
Голубить замір той один…

IV.

Ізнову війна неупинна,
Ізнову крівавії днї…
З ворожого війська частина
З гетьманом стає до борнї,
А друга наближилась тихо,
Пройшла серед гір та лїсів
То, рідній країнї на лихо,
Киндарз теє війско привів.
Прийшли — і палають вже хати
І трупи лежать навкруги —
І батька, й дитину, і мати
Всїх бють без жалю вороги.
Пала увесь край мов у пеклї
І топне у власній крови…
Все бачить той зрадник запеклий
І дума: „Нарештї і ви
Згадали в час кари і суду,
Кого занехали колись!
Присягсь я, що вам не забуду —
Й ви кровю тепер залились!“
Ой то не орел стрепенувшись
Гнїздо захищає своє, —
Гетьман молодий повернувшись,
Боронячись, ворога бє.
І ворог не довго держався:
З усїх, що з Киндарзом прийшли,
Нїхто не утїк, не сховався, —
Усї там вони полягли.
Над трупами батька і брата,
Над трупом сестер, матерів
Зібралась народня громада

Й дізналась, хто зраду вчинив.
Здрігнулися всї: споконвіку
Того не було в їх землї, —
Й Киндарза за зраду велику
Прокльоном сьвятим прокляли.

V.

Деж зрадник запеклий? Немає
На полї між трупом його…
Од кари сховавшись, тїкає
Він з рідного краю свого.
Тїка серед темної ночі
Тїка й серед білого дня,
І страшно блищать йому очі,
Присталого бє він коня.
Але-ж од сьвятого прокльону
Не втїк він і серед степів:
Бурхаючи, вітер з розгону
У гору його підхопив,
І лютая буря ревучи
Киндарза туди понесла,
Де, в снїг загорнувшись блискучий,
Країна вся мертва лягла;
Де вічня зіма закувала
Усе в крижані кайдани, —
Туди його буря пригнала
С країни рясної весни.
Підкинувши в гору що сили,
Його швиргонула вона
На мерзлії скелї похилі, —
Край скель же — безодня без дна.
Й здаєтьця йому, що в безоднї
Усе він с круч пада крутих
Й за гострії скелї холодні
Хапаєтьця в муках страшних.
Не держуть знесилені руки,
Покинула сила його —
І скрикнути хоче він з муки
І скрику не чує свого.

І крига йому усе тїло
Скувала й лягла на вустах,
І серце немов скрижанїло,
І сльози замерзли в очах…
І праведна кара сьвятая!
І скілки-б її нї терпів, —
Кінця їй для його немає
Й не буде во віки віків!…
Нї смерти йому, нї спочину:
Страшнїш бо нема над той гріх,
Як зрадити рідну країну,
Продати сьвятиню сьвятих!…