У садочку опівночі
Крізь густії віти
Тихо з неба високого
Місяченько сьвіте,
У садочку опівночі
Соловей сьпіває;
Молоденький козаченько
Дївча обнїмає;
А дївчина як — калина —
Миєтьця сльозою:
„Ой козаче! що ти робиш,
Що робиш зо мною?
Серце моє, мій голубе,
Сизокрилий орле!
А хто-ж мене до серденька
Без тебе пригорне?
Ой с ким же я поговорю
В садку опівночі?
Хто розваже? хто так любо
Гляне в карі очі?“
— „Не плач, не плач, дївчинонько,
Не рви мого серця!
Вернуся ще — все лишенько
Навіки минетьця! —
Не слухає дївчинонька,
Плаче, омлїває,
Що коханий чорнобрівий
Її покидає…
У садочку опівночі
Не чуть соловейка —
Зосталася одинока
Дївка молоденька.
Ой поїхав козаченько[1]
Із дому на Десну:
Рости, рости, дївчинонько
На другую весну!
Росла, росла дївчинонька
Та й на порі стала;
Ждала, ждала козаченька
Та й годї сказала!
У зеленому садочку
Стоя опівночі,
Виплакала чорнобріва
Свої карі очі.
У зеленому садочку
Листя опадає, —
А од милого і досї
Вісти ще немає.
І зіма прийшла і землю
Снїгами покрила, —
Виглядає миленького
Сумуючи мила.
І весна мина і лїто
С пишними квітками, —
Мабуть уже козаченько
Спить в холодній ямі!…
Та чорнявий не у ямі,
Він вернувсь здоровий…
Чом же в садку опівночі
Немає розмови:
Сьвітить знову місяченько,
Соловей сьпіває, —
Чом же там ізнов дївчини
С козаком немає?
Ой вернувся чорнобрівий,
Та забув ті очі,
Що колись він цїлував тут,
Стоя опівночі…
У недїлю пораненьку
Дзвонють в церкві дзвони, —
У дївчини молодої
Серденько холоне.
У недїлю пораненьку
Козака вінчають,
А дївчину нещасливу
Сльози обливають.
У недїлю засьпівали
Весїльної люде,
А дївчина не сьпіває
І сьпівать не буде…
1882.
|
