Господи! скілки я слїз пролила,
Скілки благала я Бога, —
Тілки вблагати його не змогла…
Вбогим і доля убога!…
Вбогая доле, ох, доле ти зла,
Вдовина доле гіркая!…
Наче та квіточка пишна цьвіла
Галя моя молодая:
Карії очі і коси рясні,
Пишний румянець палає…
Думала я, що на старість мінї
Щастя Господь посилає.
Тілки-ж убожество темне й сумне,
Думай, як хлїб заробити:
День без роботи один помине, —
Будеш голодна сидїти.
Галя що-дня на поденній; саму
Дома мене покидає;
Я на людей собі шию й пряду,
День так за днем поминає.
Трапилось якось — до наших панів
В гостї дочка завітала
(Зять недалечко у містї тут жив),
Галя-ж у їх заробляла.
От та дочка її й вздри. Завзялась,
Просить: „Віддай бо, Оксано,
Галю за няньку у місто до нас,
Буде їй там не погано“.
Плату кладуть чималу їй на рік,
Ще й подарунки до плати.
Я не хотїла: „Старий вже мій вік:
Скрутно самій бідувати.“
— Ми що-недїлї до тебе її
Будемо з міста пускати —
Наче далеко!… — Голубки мої!
Що мінї в сьвітї казати?
Жалко й від себе у місто пустить,
Та і на неї погляну,
Як недостатки, поденна гнїтить, —
Плакати гірко я стану.
В неї питаюся — теж і вона…
Щож тут робити? — не знаю!
Тілкиж умовила панї!… Одна
Вік свій тепер доживаю.
II. Ось вона й служить за няньку в панів,
Я-ж собі дома нудюся…
Місяць минув, там і другий проплив, —
Ходить до мене Галюся.
Я їй головоньку змию і дам
Білу сорочку надїти;
Стану питатьця: „Ну, як же, панам,
Доню, не важко служити?
Що? чи не лають, не кривдють? скажи!“
— Нї, мінї добре, мамусю… —
„Богові дяка! І ти-ж їм служи,
Чуєш, гарненько, Галюсю!“
— Я не лїнуюсь. Та тяжко, що вас
Тілки в недїлю я бачу… —
Сльози у Галї на очіх в той час,
Інодї й я теж заплачу…
Так і тяглося. Аж далї — дивлюсь,
Рідше ходити вже стала:
„Доню! ох, жду я тебе, не діждусь;
Хто й зна коли ти бувала!“
— Мамо, роботи багато у нас:
Гостї у пана і в панї,
І пособляти мінї на цей час
Треба щоденно Титянї… —
(Звалася так покоївка одна.)
„Щож там за гостї?“ — питаю.
Трошки похнюпилась наче вона:
— Брат там, чи що… я не знаю… —
III. Далї і зовсїм не стала ходить —
Місяць я жду-виглядаю,
Серце у мене болить і болить, —
В сьвято сама я чвалаю:
„Доню, ох нудно без тебе мінї!“
— Мамо, багато все дїла… —
Мовчки зіхну… знову йдуть собі днї —
Ще я до неї ходила —
Бачу я: журитьця Галя, мовчить,
Прийдеш, — червонії очі…
„Доню, чи в тебе щось, може, болить?“
Скажеш, — одмовить не хоче,
Часом же скаже: — Нїчого нема,
То вам здаєтьця, мамусю… —
А помарнїла і схудла сама,
І не пізнаєш Галюсю.
Якось я вже в кінець лїта прийшла.
Вийшли в садок, посїдали…
Щось вона дуже смутная була…
Тяжко… Обидві мовчали.
Господи! що мінї з нею робить?
Знову питать починаю:
„Доню, скажи, чого серце болить:
Є в тебе горе, я знаю!“
Плачу, дивлюся у вічи я їй…
Хоче сказать щось неначе,
Далї відразу — ой Боже ти мій! —
Як зарида, як заплаче!
Так і припала до мене, тремтить,
Сльози гіркі за сльозами…
„Доню! чого ти“ — Ох серце болить!…
Чом не зосталась я з вами?! —
Білше нїчого, нї слова мінї —
Як я прохала й благала!…
„Ну, перебудеш до місяця днї,“ —
Так я тодї їй сказала, —
„Годї тодї вже служити панам,
Цур їй, тій службі проклятій!
Буде удвох знову весело нам,
Знов будеш ти в своїй хатї.“
От я й пішла. Того місяця жду
Серце-ж моє й на хвилину,
Стихнуть не хоче, мов чує біду,
Чує лихую годину…
IV. Тиждень минув ще… Сидю я сама:
Ось і недїля сьвятая,
Галї до мене й сьогоднї нема,
Хоч би сама вже пішла я!
Рипнули двері, іде мов хтось там.
Справдї: сусїда Маряна:
„Тїтко, здорові! з недїлею вам!
Я до вас в гостї ще зрана.“
От посїдали, балакаєм ми:
„В містї сьогоднї була я…
Ви сидите все самі та самі, —
Чутка-ж пішла там такая,
Чутка про Галю про вашу пішла…“
— Що-ж ти про неї почула? —
„Та… щось кума Василина верзла —
Може вона ще й збрехнула…
Кажуть, неначе втекла від панів,
Кажуть ще… я вже й не знаю —
Довгий язик усього, бач, наплїв…
Чи вже казати до краю?“
— Дочко, кажи! — я просю, а самій
В серцї мов щось защеміло.
„Бачите, був там панич молодий,
Ну, то й було у їх дїло…
Кажуть про Галю…“ Не слухала я,
В місто що сили побігла:
„Боже! невже-ж таки Галя моя?…
За що-ж ця кара постигла?…“
Плачу, молюся… Нарештї прийшла:
„Галя, де Галя?“ питаю.
Кучер старий відмовляє: — Втекла —
„Деж вона?“ — Я вже не знаю. —
Там, де була, скамянїла там я…
Чую, знов кучер говоре:
— Часто дочка цїлувалась твоя —
От їй і склалося горе.
Звісно, дурне й молоде ще воно, —
Ну, а тутешні пронози…
Забавки їм саме там, де давно
Ллютьця дївочії сльози.
Краще було-б доглядати її:
З доглядом лиха немає… —
Плачу, просю росказати мінї.
— Що-ж там? неначе не знає!
Він, бач, поїхав… Боялась вона,
Чи засоромилась дуже:
Ходить понура така і смутна, —
Нам же проте і байдуже…
Далї помітили всї уже ми…
Потім втекла і немає… —
Слухаю я, і словами тими
Серце він все розриває…
Вийшла я з двору, без слїду іду,
В кожне обличча дивлюся:
Господи! може її я знайду,
Стрінетьця може Галюся!
Тілки-ж дарма! Місто прірва така:
Що проковтне — не вертає…
За що-ж, ох, за що ця доля тяжка
Так тебе, доню, карає?
Тілки-ж не нам це відомо — Йому,
Богу, Христові сьвятому…
Тиждень блукала я в містї тому
І повернулась до дому.
Тяжко було, як сама я ішла,
Тяжко! Уже я й не плачу —
Так, наче в яму вона вже лягла
Й білш я її не побачу…
V. Та довелося побачить ще раз…
Ніч була темна осїння;
Час непогожий, смутний був той час —
Сльота, вітрів голосїння.
Я одинока сидю і болить
Змучене серце… І чую
Як немов хтось у вікно торохтить —
Хто-ж це в негоду такую?
„Хто там?“ питаюсь. Одмови нема.
Стукнуло ще раз — і тихо.
Вийшла я с хати тодї вже сама:
„Хто це?“ — Я мамо… — Ох, лихо!
Галя! вона це, Галюся моя!
В хату її ухопила
І заридала над нею тут я,
Як обняла — занїміла…
— Я, — каже, — мамо, вмирати прийшла…
Хочетьця, мамо, лежати
В ріднім селї, де родилась, росла,
І біля рідної хати… —
„Донечко! що ти?“ покрикнула я,
Глянула потім на неї:
Смерть це сама, а не Галя моя, —
Мови нема вже моєї…
VI. Ох, я знайшла і уздріла її…
Правди вона не сховала:
Все своє горе, всї муки свої
Галя мінї росказала:
„Тяжко, мамусю, кохати-любить…
Як полюбила — не знаю:
Тілки почула я: серце горить,
Гарний мінї він без краю!…
Чесне дївоцьтво скаляла… Йому
Все віддала я… Я знала,
Що він одурить… Не згадуй, чому,
Чом я його не прогнала!…
Сили моєї тодї не було,
Я не жила, а шалїла,
Все мінї обертом в час той ішло:
Вдержатись, думать несила…
Він тут поїхав… Душа вже моя
Ниє… я бачу, що гину,
Бо вже почула, мамусю, що я…
Бо вже почула… дитину…
Я утекла… там ізнов найнялась…
Стали і там помічати…
Потім у мене дитина знайшлась…
Вигнали геть мене с хати…
Я не могла, не хотїла до вас:
Лекше було вам не мати
Сором мій перед очима всяк час, —
Працї пішла я шукати.
Довго шукала! нїхто не дає
Міста, що в мене дитина…
Я продавала потроху своє
Поки була одежина.
Далї не стало… Роботу знайшла…
Вдень я робила, а ночі
Все я з дочкою: хворенька була —
Сплю, не стуляючи очі.
Нїчим її годувати мінї:
Трохи вона похворіла —
Вмерла… Я наче її у віснї,
Бідну, в труну положила…
Тілки прийшла, поховавши дочку,
Впала та вже й не вставала —
Довго нездужала… Муку тяжку
Там я тодї відбувала:
Гірко нездужати серед чужих!…
Встала: іс хати іди ти!…
Рук не зведу я бувало своїх, —
Йду на поденну робити.
Далї — робить не змогла уже я,
Бачу: вміра моя сила…
Чи простите мене, ненько моя?
Скілки вам зла я вчинила!…“
VII. Тихо вона погасала смутна,
Та і не довго хворіла:
Тиждень минув — усе тане вона
Смерть не бува така біла!
Та й догоріла, як квіт у вогнї…
Я поховала Галюсю…
Як умірала, сказала мінї:
„Богу молїтьця, мамусю
Богу за мене!…“ Мене обняла,
Знову на подушку впала…
Божая Мати! На що Ти взяла
Все, що я на-сьвітї мала?!…
1887.
|
